Трохи більше року тому директором Одеського російського драматичного театру став Олександр Євгенович КОПАЙГОРА. Період тоді був складним – близько двох років в театрі велися ремонтно-реставраційні роботи. Першого лютого минулого року сезон відкрився.

За минулий з тих пір час було поставлено шість нових вистав – “Пізанська вежа”, “Квартет”, “Вишневий сад”, “Школа дружин”, “Артист одеського народу”, “Пеппі?!..”, відновлено “Анну Кареніну”, “Річарда ІІІ”, “Пригоди Чиполліно” та інші. Яким же був цей рік для нового директора? З якими проблемами довелося зіткнутися, які вдалося вирішити? Про це наша розмова з Олександром Євгеновичем.

- Яким був рік?.. Досить складним. Рік звикання до колективу, з’ясування, хто в театрі що являє собою по-справжньому. Я, як директор, повинен був відчути індивідуальність, самобутність кожного актора, кожного працівника технічного цеху. Складність була в тому, що в театрі практично не було молоді. І перші прем’єрні вистави ми повинні були робити зі старшим поколінням акторів. Потім відразу прийшло п’ять чоловік – випускників Дніпропетровського театрального коледжу. Їх було введено до деяких вистав і грали вже в наступних прем’єрах. У бенефісі Семена Самойловича Крупника, в “Пеппі?!..” брала участь практично вся молодь. Це Олена Колісниченко, Дмитро Жильченко, Руслан Коваль, Руслан Герасименко, Ганна Дьяченко, Тетяна Коновалова, котра прийшла до театру трохи раніше за інших.

- А як пройшла адаптація молодих? Як прийняла їх трупа?

- Вони буквально увірвалися до театру. Не було конкуренції – їм 19, 20 років, і вони грають себе. Старше покоління допомагало молодим входити до діючого репертуару. Вже можна говорити про те, що їм є кому передавати свій досвід. Адже, коли немає молодих, середнього покоління, наступність починає втрачатися. Це одне з основних завдань.

- Чи можна сказати, що вирішено проблему наступності поколінь у театрі?

- Ні, театр ще не виконав свого завдання в цьому плані. Ми ще будемо брати молодих, ми шукаємо. Будемо дивитися у Дніпропетровську, в Києві. Нам потрібні також актори певних амплуа. Зараз ми ведемо переговори з одним дуже цікавим актором.

- А в яких умовах живуть ваші молоді актори?

- Це складне питання. На жаль, всі мешкають у різних гуртожитках. Театр по можливості оплачує їх проживання. Умови стануть кращими після введення до ладу нового гуртожитку творчих працівників.

- Ще одна серйозна проблема – це відсутність в театрі головного режисера. В цьому випадку директору доводиться брати на себе частину його функцій...

- Якщо б я пропрацював у театрі рік, то сказав би, що це добре. Але оскільки я прожив в театрі життя – 27 років, - то можу сказати, що це неправильно. Кесарю – кесареве. Директор має свої функціональні обов’язки, головний режисер - свої. Один веде творчу частину, інший – театр у цілому, технічну частину разом з творчою. І щоб вийшов справжній театр, вони повинні працювати в одній зв’язці.

- Чи ведуться пошуки головного режисера?

- Так, але реальної кандидатури на сьогоднішній день, на жаль, немає.

- Ви запрошуєте режисерів на постановки тільки тому, що немає своїх? Не від хорошого життя, як кажуть?

- Просто хочеться кращого життя. Коли ми запрошуємо відомих режисерів, хочемо, щоб вистави були свідомо вдалими. Багато хто з них, до речі, колишні одесити. Наше місто, на жаль, є місцем, звідки їдуть люди і десь там стають знаменитими. У своїй вітчизні, на жаль, не завжди. Можливо, ми на них дивилися іншими очима. Запрошення режисерів для постановок практикують багато театрів світу. В цьому є свої плюси, але є й мінуси. Кожен приїжджий режисер обирає кращих, на свій погляд, акторів, і найчастіше це справді кращі актори театру. Але інші, теж хороші актори, опиняються незадіяними. Тоді як головний режисер знає індивідуальність кожного актора. Його основна турбота – щоденна робота з колективом, робота щодо вибору репертуару, особливо, що дуже важливо, перспективно. Він вибудовує лінію театру, показує його сьогоднішній і завтрашній день. А кращі театри в усі часи збирали людей виставами на злободенні теми.

- Який взагалі стан справ з вибором драматургічного матеріалу?

- Непростий. Репертуар ми шукаємо скрізь. В інтернеті. Слідкуємо за російською пресою. Одержуємо репертуар всіх московських театрів – дивимося, що нового там з’явилося, що було поставлено раніше в нашому театрі. Ми дуже хотіли повернутися до “Закату” І. Бабеля, але відмовилися від цього. Легенду треба зберігати. Нам необхідно більше російської класики, і справжньої зарубіжної у нас теж мало.

- Але класика від класики – різняться. Можна поставити в старому прочитанні. А можна з таким сучасним підтекстом, щоб глядачі сказали: “Це про нас”. Ось “Вишневий сад” у вас поставлено на злобу дня.

- Після прем’єри Сергій Рафаїлович Гриневецький вийшов із залу і говорить: “Адже це сьогоднішній день!” А ми тому і взяли її. Багато, на жаль, хорошої класики, котра сьогодні нецікава.

- Як живеться театрам в нинішніх непростих умовах?

- Я хотів би подякувати Сергію Рафаїловичу Гриневецькому. Коли нам було важко, він допоміг, а сьогодні ми самі можемо заробляти на постановки, залучати спонсорів. Він знає театр, ходить на вистави. Також хотілося б сказати добрі слова на адресу обласного управління культури і управління охорони нерухомих об’єктів культурної спадщини, котрі очолюють Надія Матвіївна Бабіч і Наталя Анатоліївна Штербуль. Наш оновлений театр, його сучасне технічне оснащення дозволяють говорити про те, що облдержадміністрація будувала його з любов’ю.

- Що з того, що ви собі намітили, Олександре Євгеновичу, не зроблено?

- Не до кінця сформовано трупу, - тому й репертуар ми обираємо, виходячи з можливостей сьогоднішнього дня. А треба працювати на перспективу.

- А який найрадісніший день був у директора в цьому році?

- Прем’єра вистави “Пеппі?!..”, все ж таки. Я вважаю, що це перемога всього колективу. І акторів, і працівників технічних цехів. Їм довелося переступити через свою внутрішню неготовність ставити технічно складні вистави. Було непросто, але тепер ми один одного підтримуємо. І багато творчих сил театру мене підтримують, і я їм вдячний за це. Сьогодні вже почалася справжня атмосфера роботи. Усі бажають, щоб у театрі було краще. І всі питання ми будемо вирішувати спільно.