Яків КУЧЕРЕВСЬКИЙ, актор українського музично-драматичного театру ім. В. Василька, в Одесі працює з 1999 року. До цього був Дніпропетровський театральний коледж (навчався у Неллі Михайлівни Пінської, про яку говорить із захопленням та вдячністю). Звернув на себе увагу преси та публіки після першої ролі. Спектакль “Щастя поруч”, в якому Кучеревський виконує одну з головних ролей, висунутий на здобуття Національної премії ім. Т.Г. Шевченка. Наша розмова з Яковом вийшла досить різнобічною, і йому було що сказати.
ЗА РОЛЛЮ – РОЛЬ
Перша моя роль – слуга Степан у “Норовливому”. Потім я одразу три ролі репетирував – у спектаклях “Народний Малахій”, “Сон літньої ночі”, та “Гра у ближнього”. Напружений був період. Якщо дві репетиції на день, то я вважав, що у мене вихідний, одна – це вже день народження. Роль санітара у “Народному Малахії”, на мій погляд, вдалася. “Сон літньої ночі” – комедія, і там я більше “комікую”, ніж граю. Але судячи з реакції глядачів, здається, вдало. “Гра у ближнього”... можна було б і краще.
Потім була “Принцеса Брамбіла”. Ставили Гедрюс Мацкявічус і Тетяна Борисова – це космічні люди, сонячні, високопрофесійні. Вони і нас, тих, хто був залучений до цього спектаклю, вчили бути високопрофесійними. Ми в театрі були з ранку до вечора – спочатку розминка, пластика, сценорух, потім репетиція – нам не давали розслаблятися. Ми буквально за два місяці цю “машину” збудували. Спектакль складний – фізично й емоційно.
Авжеж, мені сподобалася моя робота у виставі “Щастя поруч” – роль Михайла. Режисер Дмитро Богомазов – це... глиба. Він і його команда – це люди, які, принаймні, років на п’ять попереду сьогоднішнього мистецтва. Десь років через п’ять люди почнуть робити такі речі. А він уже зараз їх робить. Це моя думка... І після “Щастя поруч” я, мабуть, ще місяць не міг відійти від цієї ролі...
Я дуже гарну школу пройшов з Дмитром Богомазовим і його командою. Мені було важко з ним спочатку працювати, тому що я не знав його мови. А потім, коли вже почали “Едіпа”, я вже трохи знав його мову, було легше, та все одно складно – адже це дві різні історії, дві різні вистави. І те, що вони дали нам за час роботи над “Едіпом”,.. в Європі за такі заняття платять дуже великі гроші. А вони нам просто подарували. У цій виставі ми згуртовані, ми довіряємо один одному, немає окремих героїв – Едіп, Йокаста... - ми всі разом. І це дуже цінно для мене не лише як для актора, але і як для людини.
«МИ ЦІКАВІ»
Зараз, порівняно з тим часом, коли я приїхав до Одеси, багато у театрах змінилося на краще. І в нашому насамперед. З того часу, як директором стала Валентина Михайлівна Прокопенко. Вона та Ігор Миколайович Равицький повели вірну репертуарну політику. І люди до театру пішли. Молоді глядачі – ті, кого ми виховуємо духовно. Ми, звичайно, не займаємося спеціально вихованням, просто показуємо свою справу, свою роботу. І я був вражений, коли зайшов до інтернет-клубу і хлопець, який там працює, каже мені: “Я дивився “Щастя поруч”, мені дуже сподобалося, дякую”. Я вважав, комп’ютерники далі комп’ютера не бачать, а вони по інтернету один одному радять подивитися “Щастя поруч”, “Ревізор” і повідомляють дату. Тобто, ми цікаві, і це вже про щось говорить.
І взагалі те, що відбувається у театрах зараз, заслуговує на повагу. Я вважаю, що треба експериментувати. Не треба нічого боятися. На місці стояти не можна. Театр за звичкою бути не може. Багато складних постановок з’явилося, і життя зрушилося.
«Я НЕНАВИДЖУ РЕКЛАМУ»
Як живеться молодому акторові? Складно. Зрозуміло, ображатися нема чого. Ми знали, на що йшли. Та все ж таки... Адже настільки віддаєшся цій справі. У нас в колективі люди віддані. Я не бачу таких, хто прийшов, відрепетирував і пішов. Залишаємося і щось допрацьовуємо, проходимо сцени. Інакше не можна. У нас виховання таке, школа – ще в коледжі звикли з ранку до вечора займатися і вночі у гуртожитку збиралися.
Та ось, окрім репетиції, треба бігти на зйомку реклами... Я ненавиджу реклами. Я не хочу в них зніматися, але доводиться. Там якісь гроші... Тому що не вистачає. Зараз, завдяки С.Р. Гриневецькому, надбавка є, але все одно не вистачає. Плюс нема житла – гуртожиток. Хотілося б, щоб керівництво міста звернуло увагу на молодь. Інакше вона піде геть. А я хочу працювати в Одесі, не хочу нікуди їхати. Мені подобається місто. Подобається політика нашого театру. В Україні мало театрів такого рівня, на який ми зараз виходимо.
А РАПТОМ?..
Я хотів би зіграти Білла Старбака у “Продавці дощу” Ричарда Неша. Це така неземна людина. Був надзвичайний фурор у цієї вистави, коли ми в коледжі її грали – Неллі Михайлівна поставила. Зала просто вищала. Я не бачив ще ніколи такої реакції на театральну постановку. І яка б не була пора року, коли ми грали цю виставу, завжди після неї йшов дощ. І ми сприймали це, як знак: - отже, вистава правильна. Це дуже потужний спектакль. Люди підстрибують, кричать, у більшості сльози. Такі речі треба “випускати у народ”. Не можна, щоб лише студенти і небагато запрошених це бачили.
Хочу зіграти Ставрогіна у “Бісах”. Можливо, ще когось. Але в жодному разі Воланда – ніколи не візьмуся за цей матеріал. Так, вважається, що всі актори хочуть зіграти Гамлета... А я щось не хочу його грати... Бігати в лосинах... Хоча... Якщо один, цілком конкретний режисер поставить, то, можливо... Було б, звичайно, добре...
