Село Квітка підпорядковане Полянецькій сільській раді, знаходиться в залісній зоні Савранського району, за 17 кілометрів від райцентру.
Востаннє працівники редакції були у Квітці років три тому. Вже тоді воно належало до розряду неперспективних. Нараховувалося у селі 20 житлових дворів, було 40 мешканців. Що змінилося з того часу? Чим дихає село? Як живуть люди? Щоб одержати відповідь на ці запитання, ми вирушаємо в дорогу.
Ще здалеку, зачувши нашу редакційну машину, сільські собаки повискакували з дворів і, голосно гавкаючи, навперейми рвонули їй назустріч, радіючи, що їм зрештою трапилася нагода показати господарям, як вправно і добросовісно вміють вони виконувати свої обов’язки. В їхньому супроводі ми і в’їхали у Квітку.
Зупиняємось. Закривши за собою дверцята “Таврії”, уважно роздивляюся навкруги. Одна пряма широка вулиця з хатами по обидва боки - оце і все. Неподалік під тином, побачивши чужих, войовниче понадималися індики, підняли лемент гуси. А навколо, куди не глянеш, - поля, де, не відчуваючи ніяких перепон, завжди розкошують вітри. “Ну й заїхали, - подумалось, - хоч би назад щасливо добратись. Треба ж було негодою вириватися”. Переводжу погляд знову на село. Здавалось, поприбігали ці хати сюди з гамірливих населених пунктів - не витримали тамтешньої тісноти, кинулися навтьоки через ліси і бездоріжжя в пошуках волі, а, вибігши в степ, вишикувалися в два ряди і зупинилися, вгамувалися. Їхні господарі обжилися, обсадилися деревами, обзавелися господарством. Та й залишилися тут серед простору степів.
Прямуємо до першого обійстя. Чомусь очікувала, що назустріч нам неодмінно має вийти дідусь у традиційній шапці-вушанці, одне вухо якої непокірно стирчить вбік, а слідом за ним – маленька худорлява, низенько закутана в хустку бабуся. Але, на мій подив, у дворі несподівано з’явилася зовсім молода жінка і, привітно посміхаючись, запросила нас до літньої кухні, звідки тільки-но вийшла.
- Це ми тут по хазяйству пораємося, а живемо он там у хаті, - пояснює вона, підставляючи стільці. Сідайте, будь ласка.
Знайомимося. Діна Денисюк уродженка Квітки. Початкову школу закінчила у сусідньому селі Глибочок, а потім із 5-го класу довелося продовжувати навчання у Полянецькому. Жила у шкільному інтернаті, бо ж для дитини 10 кілометрів від Квітки до Полянецького, а потім ще 10 назад – світ не близький. Закінчивши навчання, там, у Полянецькому, і заміж вийшла. Але не склалося тоді сімейне життя. Забрала молода мати свою маленьку донечку і повернулася в Квітку, у спустіле рідне гніздечко. На той час батько помер, мати перебралася в інше село, а старші три сестри і брат пороз’їжджалися по містах.
- А не хотілося і собі прилаштуватися біля них в Одесі, у Вінниці чи у тому ж Магнітогорську? – запитую. – Чи не було можливості?
- Та була. Не раз кликали до себе. Але я боюся міста, - пояснює моя співрозмовниця. – Там все по-іншому. Всі якісь чужі, самі по собі. А тут, як єдина сім’я. Бачили б ви, яка наша Квітка влітку, - захоплено додає, ніби намагається виправдати свою прив’язаність до села. - Все потопає у зелені. А колись за селом ще й садок який був! Зараз він вже старий, не родить, але все одно, як зазеленіє навесні! Та зачекайте, зараз я вам фотографії принесу. Маємо свій фотоапарат, та й знімаємо всю красу, - метнулася Діна до дверей.
Тим часом, заінтригована нашим приїздом, до кухні заходить сусідка Олена Миколаївна Склярук, або просто тітка Лєна, як кажуть в селі.
- Цікавитеся нашим селом? – запитує вона. – А я думаю, що ж це за машина приїхала?
- Цікавимося. А чому село так називається?
- Кажуть, що коли приїхали сюди перші поселенці, був тут тільки степ і квіти. Ось звідси і назва пішла. Мабуть, так воно й було, - відповідає.
Згодом коло наших співрозмовників стає ще ширшим. Його поповнює Олександр Попружко – Дінин чоловік. Свого часу приїхав він у Савранський район з геологами, зустрів тут Діну з її донечкою і залишився в Квітці. Одружилися. Нині чотирнадцятирічну Олю, яка стала і Сашиною дочкою, розглядаємо посеред чудових, сільських пейзажів на фотографіях, які принесла Діна із сімейного альбома. Зараз Оля у школі. Але до школи ходить не в Полянецьке, як її двоє односільчан, і як ходила мама, а разом ще з двома учнями – в Кричунове. Це село сусіднього району, але до нього ближче – всього три кілометри.
- А скільки всього в селі дітей? – запитую.
- П’ятеро школярів і одна дитина до року. Оце і всі наші квітчанські дітлахи. Та й скільки їх може бути у поселенні на десять дворів, - пояснює тітка Лєна.
Ще при в’їзді в село помітила, що загалом хат у Квітці більше. Але частина з них стоїть приречено обабіч дороги, позбавлені людського тепла.
- Хто із села сам виїхав, кого діти до себе забрали, - ніби вгадавши мої думки, продовжує розмову жінка. – Ось цими днями опустіло ще одне обійстя, де мешкали найстарші жителі – Поліщуки Василь Михайлович та Тіна Дем’янівна. Забрав їх син до Одеси. Розповідають, що саме цей рід заснував колись наше поселення. Василь Михайлович – ветеран війни, інвалід. Та, незважаючи на вік і поранення, був активним, енергійним. Грав на всіх музичних інструментах. А як візьме у руки скрипку… А тепер і він покинув Квітку, - зітхає тітка.
Слухаючи її розповідь, мені здається, що разом з його від’їздом обламалося щось у людських душах.
- А в нас теж музика є, - раптом повідомляє Саша. – Я ж культосвітнє училище закінчив. Ось і вирішив іоніку придбати. Ходімте, покажу, - веде він нас через двір до хати. За ними біжить і сімейний улюбленець – пекінес Боня. Випещений, викупаний у пахучому шампуні і висушений феном, він під час нашої розмови всіляко намагався привернути до себе увагу. І тепер вирішив не відставати від компанії. В хаті побачили ми не тільки прекрасний музичний інструмент. На столі – газети, журнали.
“От тобі й глибинка, - подумалось”.
- У нас багато читають, - напевне, перехопивши мій погляд, каже молода хазяйка, а згодом додає: - Ось Валя, наша листоноша, вам розкаже, вона по сусідству з нами живе.
Листоноша Валя Вишневська – струнка, симпатична жінка з гарно закладеним волоссям – своїх гостей впізнає відразу.
- О, та ви з редакції. Жаль, що чоловіка немає вдома, а діти в школі, - щебече вона. – Я листоношею за договором працюю. Як наберу для розноски газет та журналів – повна сумка. В кожну хату несу по кілька періодичних видань.
І, не чекаючи наших запитань, продовжує:
- Передплачують “Сімейну газету”, “Київські відомості”, “Пенсійну газету”, журнал “Истории из жизни”. Та й це ще не все. А найбільше читачів у районки та “Одеських вістей” – свої ж це видання, рідні.
- Так, читають у нас в селі, може тому й пияцтва немає, що у людей інший інтерес, - робить висновок Надія Олександрівна Пересунько, до якої ми теж завітали у гості. 32 роки працювала вона у Глибочанській бібліотеці, тепер на пенсії. Живе сама. Квітка для неї – це її дитинство, її юність, радість і біль.
- Що ж буде із нашою Квіткою далі? – запитує Надія Олександрівна, очевидно, й не очікуючи відповіді на своє запитання.
Знову виходимо на вулицю. Там, у самому її кінці, стоїть осиротіла хата Поліщуків, про яких розповіла тітка Лєна. Чомусь захотілося самій пересвідчитися, чи й справді немає там нікого. Підходимо ближче. Все кругом на замках. Біля воріт і у дворі – свіжі сліди від машин.
- Виїхали вони, виїхали, - чую позад себе. Через вулицю навпроти високий, худорлявий, ще не старий чоловік набирає з криниці воду.
- Коли треба щось, заходьте до нас, - запрошує.
Звертаю увагу, що всі двори тут схожі між собою: хата, літня кухня, господарчі будівлі. Однакове планування і всередині будинку. У кутку однієї із кімнат у подружжя Володимира Олексійовича Кисілевського та Галини Федорівни Шкрабак стоїть нещодавно куплений сучасний телевізор.
- Добре показує, - каже господар. - Всі новини знаємо, що де в країні відбувається.
- Ну, а як вам у Квітці живеться? – запитую.
- А як. Ви ж бачили. В кожного чимале хазяйство – свині, птиця. Колись майже у кожному дворі й корова була. А тепер три залишилося на все село. Незручно до череди гонити аж у Глибочок. От і позбувались корівок. А з весни і до пізньої осені працюють люди в основному на полі. І господарствам (бо їх тут нині, замість колишнього КСП “Перемога”, вже щось аж шість утворилося), і нам заробіток.
- Ось ми з дідом теж обробили 50 сотих буряків, - додає дружина. – Маємо три центнери цукру, дали пшениці, зернят. Якби тільки сила була.
- В тім то й справа, - киває на знак згоди господар.
Відчуваю, що натрапила на болючу точку. І не помилилась.
- Ви думаєте, чому виїжджають люди з села? – веде він мову далі. – Відірвані ми від світу, - пояснює, - ні школи немає, на ФАПу, ні магазину. Навіть подзвонити немає звідки. Це років кілька, як дорогу до Квітки проклали, коли А.С. Бардієвський у ТОВ “Острівчанське” головував. А то й зовсім була біда. Ну, а як трапиться щось, як сил не вистачить і до Глибочка добратись за хлібом, тоді що? Молодшим простіше, вони завжди вихід знайдуть, а старим що хочеш роби. Тому он і сусід виїхав…
Слухаючи його, починаю розуміти, чому я так і не знайшла у Квітці старого дідуся у шапці-вушанці.
Під кінець розмови Володимир Олексійович несподівано додає:
- А так добре у нас тут. Тихо, спокійно.
- Давайте ми вас сфотографуємо для газети, - пропоную. – Он і сусідів ваших сфотографували.
- Що ж, давайте, - без вагань погоджується чоловік. – Нехай люди побачать, що й ми є на світі. – Тільки почекайте, я зараз нашу помічницю виведу. А через деякий час у дворі, притримувана хазяїном, з’являється молода кобила.
- Це наша Кукла, - з гордістю каже хазяїн, погладжуючи тварину по шиї. – Гляньте, яка красуня.
Від неї і справді очей не відірвати – доглянута, шерсть на ній аж лісніє. Граціозно перебирає ногами, норовливо закидаючи голову, - видно, знає собі ціну.
- Нею і до млина їду, і ще куди треба, і дрова доставляю. Є у мене ще й трактор. Але то залізо, а з нею і поговорити можна – все розуміє, - лагідно приборкує свою красуню хазяїн. – Бачте, волю зачула…
…Сідаємо в машину і їдемо вздовж вулиці назад, додому. Квітчани дружно помахують нам руками, посміхаються, щось вигукують. Мабуть, бажають щасливої дороги. Згодом повертаю голову назад, бачу зникаюче за спиною село і якось щемно робиться на серці. Вже й негоди не помічаю. Чую тільки звук доганяючих нас вітрів.
Так, ми стаємо практичніші, реальніше дивимося на життя. Напевне, й справді немає сенсу вкладати кошти у неперспективні села. Хоча, слід відзначити, саме за часів незалежності до тієї ж Квітки було прокладено згадану дорогу. А ведена в дію на Ковбасовій Поляні телевежа дала змогу користуватися мобільними телефонами ефірним радіомовленням. Та, звичайно, це не вирішує всіх болючих питань. Про наслідки стихійного, непродуманого утворення таких поселень потрібно було думати раніше, коли вони виникали (а було це не так давно. Квітка, наприклад, з’явилася у 1921 році). Та згодом життя все розставить на свої місця. Але разом із маленькими селами, з віддаленими хуторами ми щось втрачаємо. І оте “щось” йде від самої природи від людської першооснови. Це доброта, щирість, відкритість. А може, ці риси кожен із нас, заклопотаних проблемами цивілізації, повинен просто віднайти у своїй душі? Напевне, що так.
