У стаціонарі з профілактики і боротьби зі СНІДом йде довгоочікуваний ремонт, якого давно потребує сторічного віку будинок по вул. Героїв комсомольців, 50. Одеська будівельна фірма “Юлія”, з якою укладено контракт, зобов’язалася протягом семи місяців закінчити роботи з реконструкції приміщень, заміни сантехніки, підлог, столярки, оздоблення стін тощо. Здійснення цього дорогого і непосильного для більшості сьогоднішніх медустанов заходу стало можливим в результаті благодійної допомоги відділу стратегічної оборони посольства США в Україні, яке виділило на добру справу 145 тис. доларів.
Авжеж, постало запитання досить болісне: куди переселяти пацієнтів, яких на момент початку ремонту у стаціонарі нараховувалося 18 і лікування яких у звичайних клініках навряд чи можливе, враховуючи цілий “букет” опортуністичних захворювань, які супроводжують СНІД. Хворі захвилювалися, що можуть залишитися без спеціалізованої меддопомоги і відповідного догляду на багато місяців. Хвилювання передалося їхнім рідним і викликало лавину листів і звертань до різноманітних інстанцій, зокрема і до засобів масової інформації.
Надійшов такий лист і до “Одеських вістей”.
“Спочатку було схвалено рішення про переведення всіх хворих до лікарень за місцем проживання. Ви розумієте, що там ставлення до нас як з боку пацієнтів таких лікарень, так ї їхніх рідних може бути суто негативним, - йшлося у листі, під яким стояли понад 20 підписів. – Та й звичайний медперсонал не має належного спеціального досвіду... Нас треба лікувати, а не кидати з місця на місце”.
Як ідуть справи сьогодні? Ситуацію коментує головний лікар обласного Центру з профілактики і боротьби зі СНІДом Станіслав Сервецький.
- Нам вдалося домовитися з керівництвом Одеської міської інфекційної клінічної лікарні про переведення до її п’ятого відділення, у спеціально виділені палати, 16 наших хворих (двох виписали з стаціонару під диспансерний нагляд – стан здоров’я дозволяв). Для перевезення пацієнтів був виділений спеціальний транспорт. Лікування, медикаменти, харчування, догляд – все, що отримували хворі в нашому стаціонарі, збережено, забезпечується Центром у повному обсязі. Разом з хворими на час ремонту переїхали до інфекційної лікарні і наші лікарі, медсестри на чолі з завідувачем відділення Анатолієм Івановичем Пташником, лікарем від Бога, якому беззастережно довіряють пацієнти. Тобто той медперсонал, який займався їх лікуванням у стаціонарі Центру, продовжує свою роботу на новому місці. Перевезли туди й холодильник, і телевізор.
Звичайно ж, не уникнули спочатку скарг, які неминучі при подібних пертурбаціях. Але зараз все увійшло у нормальний і звичний лікувальний режим.
Ремонт був необхідний – це всі розуміли, зокрема й наші пацієнти. Вважаю, що нам вдалося, як-то кажуть, без втрат вийти з досить складної ситуації, яка виникла у зв’язку з його проведенням. За це особлива подяка головному лікареві інфекційної лікарні В.С. Лапаю, всім, хто пішов нам назустріч.
У перспективі, після ремонту-реконструкції - розширення стаціонару до 40 ліжок (було 25). Організуємо відділення-хоспіс на 15 ліжок, яке у такій медустанові, як наша, просто необхідне. До речі, це передбачено новою регіональною програмою профілактики і боротьби зі СНІДом на 2004 - 2008 рр. Там же – розширення лабораторії Центру, зміцнення його матеріальної бази, забезпечення хворих антиретровірусними препаратами та інші заходи з удосконалення медичної допомоги ВІЛ-інфікованим людям, насамперед – дітям.
Наприкінці – ще про одне, наболіле. Зовсім недавно проводився День пам’яті загиблих від СНІДу. Відбулося чимало заходів, зокрема й міська благодійна акція “Люби, пам’ятай, живи!” на Дерибасівській, і висадження алей пам’яті, і різноманітні виставки громадських організацій тощо. Це все, звичайно ж, потрібно. Як правило, під час таких заходів і обіцянки щедро роздаються.
Але що за фасадом добрих намірів? Чому конкретна допомога (на той же ремонт, на створення сучасної діагностичної лабораторії, на дорогущі ліки, на медобладнання, на елементарні одноразові шприци, нарешті) приходить не від вітчизняних благодійних організацій і спонсорів, а, як правило, з-за кордону? Виходить, там краще розуміють небезпеку наших дуже гострих проблем з поширенням ВІЛ-інфекції і більше співчувають нашим співвітчизникам, які постраждали від неї, ніж у рідних пенатах. Прикро, знаєте. Особливо, якщо врахувати, що постійної допомоги потребують понад 2060 хворих, яким уже виставлений діагноз СНІД, та й кожен з тих, хто перебуває на диспансерному обліку 9510 ВІЛ-інфіковних. Всього ж в Одеській області виявлено з 1987 р. понад 22 тисячі ВІЛ-інфікованих громадян.
