Чотирнадцятирічний Женя, як міг, давав раду своїм двом братикам та сестричці. Мати дітьми не клопоталась. У неї був свій скособочений шлях у житті. А тати, напевне, й не знали про існування своїх дітей. Тож їм не раз доводилось засинати голодними в холодній хаті. Дізнавшись про їхні бідування, трьо малюків забрали в притулок для неповнолітніх дітей, позбавлених батьківського піклування. А одного разу і їхній брат Женя несміло постукав у двері притулку і зі сльозами на очах попросив, аби і його взяли. Хоч у закладі, розрахованому на 20 дітей, було їх понад 30, його працівники не змогли відштовхнути хлопця. Нині всі три брати і сестричка тепер вважають своїм домом Миколаївський притулок, який очолює Микола Всеволодович Гузенко.
Він справді облаштований всім необхідним для нормального життя. Директор ПП “Сегрос” Сергій Григорович Осадчук постійно постачає в цей заклад безкоштовно ковбасу, супові набори тощо.
Працівники притулку з великою вдячністю згадують і депутата обласної ради Ігоря Учителя, який допоміг підвести воду та обладнати санвузол, де вже є душ і постійно гаряча вода. Нині він клопочеться про проведення сюди газу.
Близько двох годин провела я в стінах цього закладу, і за цей час не почула ні крику, ні бійок, ні сварок. Діти звично займались своїми справами. Всі вони були врівноважені і спокійні.
Про свої спостереження поділилась з вихователькою Л.В. Мадар, на що Людмила Володимирівна сказала: “У нас діти виховані, і всі дуже добрі”. І в цьому була вже їхня заслуга. Адже всі підопічні прийшли з неблагополучних сімей. А є й такі, що просто з вулиці. Одну дівчинку знайшли, наприклад, в Одеських катакомбах. Та й вік дітей дуже різний. Нинішні вихованці мають від 3-х до 18-ти років. Є круглі сироти. Та більшість позбавлені батьківського піклування.
Старші ходять до школи, вільно спілкуються з однокласниками, нерідко їх запрошують в гості до сільських дітей. В притулку дотримуються дисципліни, але суворого режиму немає. Головні критерії в роботі персоналу – терпіння і доброта. Вони дають дітям те, чого вони не мали в своїх сім’ях. Найвища оцінка їхньої роботи – це листи колишніх вихованців, які дякують їм, звертаються по допомогу і пишуть про те, що вони “хочуть додому”, тобто в притулок.
...Підходить одна маленька дівчинка до виховательки і, пильно вдивляючись у вічі, запитує: “Ти мене любиш?” Людмила Володимирівна пригортає її до себе і з такою ніжністю відповідає: “Звичайно, люблю. Ми всі тебе любимо”.
І не дивно, що така сцена тут може повторюватись по кілька разів на день. Дитячі серця прагнуть любові. І я подумала, де ж ті, хто дав їм життя? Що змусило їх відмовитись від своїх дітей? 60 літ країна живе мирним життям, а сиріт не стає менше. Чому? Що стало причиною того, що матері, не кажу вже про батьків, не дбають про своїх нащадків? Навіть тварини годують, захищають, плекають своє потомство, а жінки кидають своїх дітей. Бояться людського осуду, батьківського гніву, - як скажімо, Шевченкові героїні – Катерина та Ганна (“Наймичка”)? Дуже сумніваюсь. Пригадую один випадок, коли молода жінка, народивши двійко донечок, відмовилась від них. А її мати забрала дівчаток і виховує на свою досить скромну пенсію. Нерідко всиновляють чи вдочеряють покинутих дітей зовсім чужі люди. Наша історія знає безліч випадків, коли сусіди, знайомі і, навіть, зовсім незнайомі виховували сиріт, як рідних. Але ж то було під час війни та в післявоєнний період. Боляче усвідомлювати, що тепер основною причиною сирітства, бездоглядності дітей є пияцтво, розпуста, наркоманія. І, слід визнати, що не останню роль в падінні моралі відіграють телебачення, різні «відео» та всіляка аморальна література, якою, на жаль, нині насичений наш ринок.
Особливу надію дає те, що світ не без добрих людей. І головне, що їх більше.
Ширяївський район
