Новий рік у нашій газеті – це завжди нові рубрики. Ідеї їх підказуєте ви, наші шановні читачі. Ось і в цьому номері – прем'єра рубрики «Хай почує мене Президент». Мова в ній піде про те, наскільки дотримуються основні принципи, декларовані в Конституції України, на які проблеми суспільства, громадянина варто було б звернути насамперед увагу при вирішенні тих чи інших державних завдань.
Основа рубрики – звертання читачів до газети, опитування, які провадять журналісти «Одеських вістей» щодо різних актуальних проблем. Публікації направлятимуться до Секретаріату Президента України.
А сьогодні звертаємося до теми, яку наші читачі одностайно називають однією з найболісніших: якість і доступність медичних послуг для всіх, хто їх потребує.
Так, стаття 49 Конституції України декларує право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Там же говориться, що: «Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм», при цьому: «У державних і комунальних установах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно».
А як насправді?
МЕДИЦИНА СЕРЙОЗНО ХВОРА?
Для початку – кілька епізодів, які розповіли наші читачі.
…«Швидка» привезла дівчину з місця дорожньо-транспортної пригоди до лікарні. Найперше, що запитали у потерпілої студентки з рваною раною на щоці, яка корчилася від болю: «Гроші є?». А якщо немає – медичну допомогу (у цьому випадку саме допомогу, не послугу, зверніть увагу, на яку повинен бути прейскурант) у державній (!) лікарні не нададуть? Не оброблять рану, не накладуть шви, не зроблять необхідні уколи?
…У стоматологічній поліклініці є каса, до якої слід вносити плату за надані послуги. Пацієнту треба вирвати зуб. Лікуючий лікар радить заплатити безпосередньо хірургу за встановленою таксою. Без квитанції. Здається, першопричина такої поради зрозуміла і коментарів не потребує.
…«Поясніть, чому з нас зажадали в пологовому будинку оплату (і чималу) під виглядом благодійного внеску? Адже пологова допомога – не послуга, має надаватися безкоштовно. Напевно, можна було відмовитися. Але, коли йдеться про здоров'я твоєї дочки та її майбутнього малюка, хто ж сперечатиметься? Раптом лікарі щось не догледять», – поділився наболілим один новоспечений дідусь-одесит.
…У дитячій лікарні після операції лежить малюк, над яким плаче проста жінка із села: «Лікарю, якщо в мене немає грошей, моя дитина помре?». Молодий лікар-інтерн, скрипнувши зубами, вибігає з палати і метається по всій лікарні з простягненою рукою – хто скільки може: ліки, які треба терміново ввести маляті, досить дорогі. Зібрали потрібну суму, виходили дитину. Але це ж не одиничний випадок. І розрахунок все одно на кошти батьків: лікарня з бюджету забезпечується приблизно на третину від своїх потреб.
«Лікуватися даром – дарма лікуватися»: хто з нас не знайомий з цією розхожою приказкою, яка народилася ще в радянські часи. На добротне лікування завжди були потрібні чималі кошти. Двадцять років тому – через гострий дефіцит необхідних лікарських препаратів закордонного виробництва, брак у наших клініках сучасного медичного устаткування, особливо діагностичного, а, відповідно, і нових ефективних методик лікування. Та й консультації у світил вітчизняної медицини не були безкоштовними.
Сьогодні – широкий вибір ліків у аптеках, багато сучасних медичних центрів, які працюють на комерційній основі, впровадження нових методів діагностики (наприклад, комп'ютерної томографії), можливість лікуватися за кордоном тощо. Читач обурено зауважить, що все це – для дуже заможних людей. І відразу, зітхнувши, додасть, що безкоштовної медичної допомоги нині практично не існує, причому як у місті, так і в сільських районах. І матиме рацію.
Поклавши руку на серце, чи не стала стаття 49 Конституції, у якій гарантується безкоштовна медична допомога у державних і комунальних установах охорони здоров'я, чимось на зразок протоколу про добрі наміри: гарантії видано, а на ділі поки що все виходить з точністю до навпаки. Насправді виходить парадокс: економіка рішуче зробила крок у ринок, а медицина як була, так і залишилася у доринковому радянському періоді, і, як за старих часів, фінансується за залишковим принципом.
Так, з'явилися медичні центри, добротно оснащені, з гідними умовами для лікарської практики, комфортні для пацієнтів. Є приклад «Інто-Сани», платних діагностичних установ, дорогих оздоровчих пансіонатів. Але вони розраховані, як уже відзначалося, не на вбогі гаманці пересічних громадян. Для них – обласні, міські, районні лікарні, поліклініки, пологові будинки, спеціалізовані диспансери, сільські амбулаторії, ФАПи: значне за розмірами медичне господарство, але частково занепале, особливо в сільській місцевості, і яке виживає так само тяжко, як і ті, хто є його пацієнтами.
Медики не сидять, склавши руки. Вони усвідомлюють те, що ані разові благодійні пожертвування, ані епізодична спонсорська допомога кардинально стану справ не змінять, а до страхової медицини, яка могла б вирішити багато наболілих питань охорони здоров'я, ми ще, мабуть, «не доросли». З ініціативи медиків створюються лікарняні каси, які допомагають вирішувати проблеми малозабезпечених пацієнтів. Поступово впроваджується сімейна медицина, така перспективна для села. Все більше уваги приділяється диспансеризації населення.
Зрозуміло, що яка б не була бездіяльність сьогодні, коли все більш загрозливими для здоров'я нації стають епідситуації з туберкульозу, ВІЛ\СНІДу, інших соціально значимих захворювань, коли повертаються в новому, більш грізному вигляді багато вже забутих інфекцій, вона попросту злочинна. Додайте сюди відмічуване щорічно зростання серцево-судинних, онкологічних захворювань, цукрового діабету, вроджених дитячих патологій і т.д., і т.п.
Запитайте будь-якого головного лікаря, і він розповість, з якою ощадливістю використовується кожна виділена з бюджету гривня, як «вибиваються» у місцевих органів самоврядування кошти на капремонти і придбання нової медтехніки, як використовується найменша можливість для поліпшення умов у стаціонарах, упровадження нових методів лікування, які дива винахідливості доводиться демонструвати, щоб налагодити належним чином безперервне енергопостачання лікарень або харчування хворих.
Наболіле питання – і зарплата лікарів, яка явно не адекватна вкладеним у процес лікування праці, професійним знанням, досвіду, нервовому напруженню, нарешті.
Можна навести чимало позитивних прикладів, про це свідчить і читацька пошта: часто листи до редакції починаються зі слів – «подякуйте, будь ласка, через газету лікарю...». Висловлювалися слова подяки на адресу лікарів обласного очного госпіталю інвалідів війни, обласної дитячої лікарні, онкодиспансеру, Одеського дитячого центру імені Б.Я.Резніка, Великомихайлівської райлікарні і багатьох інших медустанов.
Але є й інша пошта, не менш вагома, головний зміст якої – розповіді про наслідки неякісної медичної допомоги, побори з хворих та їхніх родичів у лікарнях. В одному з листів звучить і таке запитання: «Що, клятву Гіппократа вже скасували?» Та ні, випускники медичних вузів як і раніше клянуться безкорисливо допомагати будь-якому стражденному, незважаючи ні на які складнощі. Клятва звертається до совісті, професійної честі, особливої лікарської етики. Але, ніде правди діти, у наш час не рідкість зустрічі з «людьми в білих халатах», які про неї забувають.
Запитання у зв'язку з цим до начальника управління охорони здоров'я облдержадміністрації В.С.Лапая, начальника управління охорони здоров'я Одеської міськради О.О. Якименко: “А чи були випадки покарання медпрацівників за незаконні побори з пацієнтів? Адже скарги на подібні явища є”.
В опублікованій нижче добірці листів – різні приклади ставлення до лікарського обов’язку.
ЯКЩО НЕМАЄ ГРОШЕЙ НА ЛІКУВАННЯ – ВМИРАТИ?
Моя бабуся захворіла три роки тому. Головний біль мучив постійно. Мама відвезла її до лікарні. Після двох тижнів обстеження було встановлено діагноз та запропоновано операцію. Проте гарантій ніхто не давав, адже бабуся вже дуже немолода людина. Ми забрали її додому.
Біль почастішав. Лікарі з поліклініки приходили на виклики не завжди (дізнавшись про діагноз), хоча за всі їхні візити ми чесно розраховувалися. Тоді я і задумалася вперше, як важко лікуватися тим, у кого немає грошей. Адже кожна людина повинна обстежуватися як мінімум раз на рік. А чим вона старіша, тим більше у неї хвороб. Отже, потрібно платити за візит до лікаря, щоб тебе вислухали і подивилися, дали направлення на необхідні аналізи (а не всі підряд). За аналізи, обстеження теж, як правило, потрібно платити. Потім після встановлення діагнозу, слід купити ліки, вартість яких теж чимала.
Марина КОРОЛЬ, учениця Одеського юридичного ліцею
ЧОМУ НЕ ПОМІЧАЮТЬ ОЧЕВИДНОГО?
Чудово розумію, що безплатна охорона здоров’я – це щось нереальне. Платити потрібно: за комфортабельнішу палату, за позачергове проходження обстеження (звичайно, не за життєвими показниками). Інша справа, не потрібно ставити якість медичної допомоги, яка надається, у залежність від фінансового становища пацієнта. А це, як і багато інших очевидних порушень у сьогоднішній охороні здоров’я, мабуть, влаштовує багатьох.
Щоб не бути голослівною, розповім про свої щорічні контакти з нашою медициною.
Я – вчитель, працюю в одній з шкіл у центрі міста. Кожного року ми збираємо санітарні книжки з усіх працівників школи, гроші (за кожного – по 25 грн) і відносимо у поліклініку, тітці-медсестрі одного з наших учнів. Я в житті не повірю, що хоч копійка з цих грошей надходить до фонду лікувальної установи. У тітки таких клієнтів – сила-силенна, вона навіть з лікарняного виходить, коли телефонують і просять розв’язати питання щодо комісії (мені розповідала подруга із сусідньої школи).
Звичайно, під такі послуги племінник потрібної тітки не ходить на заняття за “лівими” довідками, дуже погано навчається, хоча наприкінці року успішно “виправляє” оцінки: хіба племіннику такої потрібної школі людини можна відмовити?
Розумію, що не всі гроші ідуть тітці, вона, напевне, ділиться із завідувачем поліклініки. Але невже за всі роки нікому в голову не прийшло порівняти у поліклінічних звітах дві цифри: кількість вчителів, які працюють у районі, та офіційних надходжень за їхній профогляд? А можливо, просто ніхто і не зацікавлений у цьому?
І. ПОСТОЛЕНКО, вчитель
ДЯКУЮ ЗА ПРОФЕСІОНАЛІЗМ
Кілька років тому у мого онука почалися різі у шлунку. Хлопець дорослий, студент, харчується всухом’ятку – мало що може бути? – подумала я, і, не відкладаючи справ у довгий ящик, пішла з онуком до міської лікарні, яка славиться спеціалізованим відділенням.
Хлопця оглянули і назвали такі суми за обстеження і ліки (наказавши їх купити за аркушиком з підписом лікаря у конкретному аптечному кіоску тут же, у лікарні), що онук зблід і вкрився потом. Лікар це діагностувала, як погіршання стану і можливу внутрішню кровотечу.
Коли до лікарні прибігла моя дочка, гіпертонічний криз був уже у мене. Жінку-лікаря дочка слухати не стала, мене відправила додому, а з сином поїхала до центру ім. Резніка. Там за символічні гроші, оплачені за квитанцією до каси, провели всі обстеження, консультації і призначили лікування. До речі, ліки онуку виписали зовсім інші, ніж у відомій у місті лікарні. Зараз він здоровий, а я дякую за професіоналізм лікарям дитячого центру ім. Резніка. Побільше б таких.
В.КОВАЛЬ, пенсіонерка
Я ВЖЕ НЕ ЧЕКАЛА НІЧОГО ХОРОШОГО...
Я завагітніла пізно, у 43 роки. Перші аналізи, підозра на токсоплазмоз та нескінченні вимоги проведення нових супердорогих обстежень... Спочатку я їх робила, потім, коли закінчилися гроші, з’ясувалося, що є дешевші (“вітчизняні”, як гидливо відзначила лікар) обстеження. Якщо їх не зробити, мене повинна була вразити кара небесна у вигляді викидня, немовляти з вродженою потворністю, позбавлення листка непрацездатності та інших неприємностей. Про прогнозований обов’язковий кесарів розтин (враховуючи вік) та патологічні пологи я вже не кажу. Завдяки всьому цьому, я була у стані постійного стресу. Про пологи взагалі старалася не думати.
До лікаря Світлани Родіонівни Галіч у пологовому будинку № 1 я потрапила зовсім випадково. І все стало одразу інакше. Я заспокоїлась. Були призначені найнеобхідніші обстеження у клініках з дуже скромними розцінками. Народила я без кесаревого розтину, абсолютно нормально. Дочка здорова, без потворності та патологій. Дай Боже здоров’я таким лікарям, і хай їх буде побільше.
Анжела МИХАЛЕВИЧ, м. Одеса
Я ВІДРАДИЛА СИНА ВСТУПАТИ ДО МЕДІНУ...
Потрапила нещодавно до 1-ї лікарні м. Одеси (так звану в народі Єврейську). Поставилися тут до мене чудово, надали серйозну допомогу.
Надивилася я в лікарні на тяжке життя наших лікарів. Дуже часто привозять хворих непритомних, нічийних (без родичів), нужденних бомжів. А потрібних для них медикаментів часом немає. І тоді лікарі між собою збирають гроші на життєво необхідні для таких людей ліки, годують їх їжею, принесеною з дому. Ці люди – справді видатні, якщо не втратили при такій роботі і злиденній зарплаті вміння співчувати.
Але я відрадила свого сина – випускника школи, медаліста, вступати до медуніверситету. Дитина в мене одна, і я не хочу для неї важкого життя лікаря.
Інна ЧЕРНИШОВА, менеджер
ПРИ ХОРОШОМУ ГОСПОДАРЕВІ У ЛІКАРНІ ПОРЯДОК
Так вже сталося, що і багато членів нашої сім’ї, і наші друзі потрапляли до МКЛ № 11 м.Одеси. Незважаючи на складні умови, безгрошів’я в охороні здоров’я, тут – чистота і порядок, є найнеобхідніші медикаменти, хворих годують, роблять всі належні обстеження, медперсонал здирством не займається.
Наскільки я зрозумів, такий порядок тут залізною рукою підтримує головлікар Олександр Степанович Теличко. То, можливо, вся справа не у відсутності необхідного фінансування у тих чи інших “прославлених” здирством та безладом лікувальних установах, а у відсутності справжнього господаря? Адже якщо у старій і проблемній лікарні навели порядок, чому не можна цього зробити і в інших клініках?
Олександр ДОВЖЕНКО, інженер
Ми пропонуємо вам, шановні читачі, взяти участь у обговоренні наболілої проблеми, запропонувавши свої варіанти виходу із сьогоднішньої нелегкої ситуації в охороні здоров’я. І насамперед хотіли б дізнатися, які шляхи підвищення ефективності, якості і, головне, доступності медичної допомоги вбачають нинішні керівники обласного та Одеського міського управлінь охорони здорови.
