Театр (монотеатр) Євгена Гришковця, звичайно, - явище. Одна людина протягом двох годин утримує залу... В Одесі, по суті, спектакль “Как я съел собаку” почався ще... до початку вистави. Хвилин із двадцять сидів наш гість на сцені і, у чеканні, поки нарешті займе свої місця вельмишановна одеська публіка, коментував усе, що діється. В залі вже сміялися.
Потім, під час вистави, сміялися, коли треба було б поспівчувати персонажеві, пожаліти його. Адже Євген Гришковець розповідав про свою службу на Тихоокеанському флоті, на Руському острові, - куди “не дай Боже потрапити нікому”. І це зовсім не смішно. Та й автор розповідав не для того, щоб сміялися, а для чогось іншого – так принаймні здалося. Тобто, це було б смішно, якби не було так сумно (насправді...). Але чи то автор, усе-таки, сміючись прощався зі своїм минулим, чи то збоку, і правда смішно, коли матроси драють ненависну палубу, роблять ранковий туалет на березі океану, нарешті, їдять собаку, - зал майже безупинно заходився від сміху...
Євген каже, що його вистави для всіх, - бо вони про кожного. Не знаю, як інші, але цей спектакль справді про те, що було з усіма, - труднощі дорослішання, входження в життя - коли по-справжньому страшно, про дитинство, що збігає і, незважаючи ні на що, довго здається найкращою порою життя. В чім перевага Євгена Гришковця? У щирості, відвертості, довірливості - він звертається до кожного. Начебто сидимо ми з ним на кухоньці (на столі легке вино, сяка-така закуска) і говоримо, говоримо...
Євген Гришковець дещо про свою виставу та про себе:
“Це моя перша вистава, зіграна в Москві, і одна з найтитулованіших. Головна подія в ній - те, як людина дорослішає.
У моєму тріумвіраті “автор - режисер – актор” немає лідерів. Режисер, актор, драматург, - це неподільно, розокремити неможливо. Адже виходить, що одна людина мусить давати завдання якійсь іншій людині, а та інша мусить виконувати. Актор просто повинен вивчити текст. А хто актор? Це ж я сам! Я повинен вивчити власний текст напам’ять. Тобто дуже серйозно поставитися до власного тексту, - але це неможливо.
Те, що сам граю, я не пишу - я записую це після прем’єри, коли текст уже усталився. У мене зовсім інші взаємини з текстом. Він не просто мій - я можу з ним робити все, що заманеться, чого актор не має права робити. Щоразу глядачі чують нову редакцію тексту. П’єсу неможливо навіть репетирувати.
Я менше, ніж актор, менше, ніж режисер і менше, ніж драматург.
Маю класичну філологічну університетську освіту, чим пишаюся. Після того, як написав роман, оповідання й повість, можу вважати себе справжнім письменником”...
