Герої - уродженці одеської області

Учасник чотирьох десантів

Володимир Іванович Кіпенко народився у 1921 році в селі Біляївці Біляївського району. Хлопчиськом він бував на Дністрі. А коли вперше побачив Чорне море й червонофлотців у гарній формі, раз і назавжди вирішив стати моряком. У 1941 році з величезним бажанням пішов служити до Військово-Морського флоту.

Перше бойове хрещення прийняв на Керченській ділянці фронту, де виявив сміливість і відвагу. Довелося йому обороняти Одесу, від якої до рідної Біляївки, захопленої фашистами, було рукою подати. Брав участь комсомолець Кіпенко у Новоросійськом десанті. З моря висаджувався на сушу в районі Жданова (нині Маріуполь) і сходу вступав у бій із ворогом. Він вів влучний вогонь із автомата й після десантування на сушу біля міста Осипенко (нині Бердянськ). У боях був двічі поранений, але повертався в стрій.

У березні 1944 року автоматника-червонофлотця Кіпенка було включено до складу знаменитого десантного загону під командуванням старшого лейтенанта К.Ф. Ольшанського, який потайки висадився в порту м. Миколаєва і зайняв кругову оборону в елеваторі й декількох будинках. Дві доби поспіль ольшанці вели кровопролитні бої, знищивши близько 700 ворожих солдатів і офіцерів. Але й наші воїни зазнали тяжких втрат. Із 55 моряків-добровольців, 12 саперів і зв'язківців у живих залишилося всього 12 поранених десантників. Серед них не було Володимира Кіпенка, він загинув у нерівному бою смертю хоробрих. Йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року посмертно.

Прозріння зрячих

Василя Васильовича Максакова знаю багато років. Але коли прочитав його документальну повість «Прозріння зрячих», яка вийшла нещодавно в одеському видавництві «Друк», то він розкрився переді мною новими гранями свого характеру, властивим людям мудрим, людинолюбним і хоробрим, працьовитим. Читаючи любовно виписані сторінки повісті, переконувався у тому, що ці якості у Максакова з особливою силою проявилися на фронті, де він, на передовій, зводив рахунки з фашистами. Йому довелося залишити шкільні класи, де він викладав російську мову та літературу після закінчення Курського вчительського інституту, і стати в армійські лави. Йому виповнилося двадцять два роки, коли на західному кордоні, будучи другим номером кулеметної обслуги, вступив у перший бій з гітлерівцями. Потім - розвідка з усіма її тонкощами і постійним ризиком, де важливо було, як пише автор, навчати не думкам, а навчати мислити. Він, на той час нагороджений медаллю «За відвагу», і не думав про перехід в інші війська, але, як кажуть, доля думає про нас, раніше, ніж ми самі про себе. Максакова, який організував у розвідувальній роті гурток з вивчення німецької мови, (він на відмінно опанував її в інституті) запримітили політпрацівники. Після розмови у сьомому відділенні політвідділу армії, яке займалося пропагандою серед військ супротивника, Максаков почав писати свої сторінки і в досі маловідому частину літопису ВВВ – про роботу серед військ супротивника, які безпосередньо брали участь у боях на передовій лінії.

Він, старший сержант, прибув на Малу землю і зі своєю ОГУ (окопною гучномовною установкою) одразу ж почав вести передачі із землянки на передовій. Відкривав їх відомим вальсом Штрауса, який нагадував окопникам про мирні дні. А потім переключав тумблер на мікрофон і звертався німецькою мовою до супротивника: «Увага, увага! Німецькі солдати і офіцери!» У відповідь – шквал автоматних і кулеметних черг. Поблизу починали вибухати міни. А як тільки настала тиша, Максаков продовжував: «...Вас лякають, що якщо Німеччина зазнає поразки, то німецька держава загине, а німецький народ буде винищено. Це брехня!.. Боротися за честь Німеччини – означає боротися проти Гітлера та його фашистської кліки». Потім запитував: «За що ви гинете?» і закликав: «Якщо ви хочете повернутися додому, здавайтеся в полон. Ми не обіцяємо вам курортного життя. Але ви будете ситі, матимете дах над головою...» І завершував виступ такими словами: «...Після війни повернетеся до ваших дружин, дітей, матерів. Чи ви хочете, щоб оплакували вашу смерть, як оплакують сотні тисяч німкень своїх близьких, загиблих під Сталінградом?»

Передачі раз у раз переривали вибухи мін, але у той же час кулемети й автомати мовчали – отже, слова влучали у ціль. Але часто повторне озвучування тексту тонуло в гуркоті стрілянини. Одного разу німець погрожував диктору, кричав, що однополчани помстяться за полоненого Рільке, що війська фюрера повернуть не лише Сталінград, але і візьмуть Москву. А перед світанком в розташування наших військ перейшли два німці. Пояснюючи причину своєї появи, вони проспівали мелодію вальсу.

По закінченні війни в звіті, направленому з політвідділу до Москви, було відзначено, що в результаті роботи серед військ супротивника на сторону 18-ї армії перейшли багато тисяч німців, румунів, угорців. І серед них були ті, хто, як писав у своїх щоденниках полонений фельдфебель Гельмут Мауре, прозріли від «російської кричалки», від «звуковки», з якої старший сержант Максаков, перебуваючи під обстрілами, доносив їм сущу правду про війну, надаючи при цьому слово «прозрілим зрячим», таким як Отто Крамер, який повідомив однополчанам, що його росіяни прийняли добре. Ніхто його не зачепив пальцем і він повернеться до Німеччини неушкодженим після закінчення війни.

Книга читається з великим інтересом. Сувора окопна правда про війну виписана автором детально, без тієї агітаційної патетики, якою була просякнута відома брошура Л.І. Брежнєва «Мала земля». Всі факти і події викладаються довірчо, об'єктивно і розглядаються крізь призму солдатського серця. Герої книги живуть і проявляють свої характери у непередбачуваних ситуаціях, коли їм доводилося діяти на грані життя і смерті. Особливо хочеться відзначити добротну літературну мову оповіді.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті