Імена – нові. А що далі?

Зі з’їзду, зацікавлено

За кількістю завсідників з більш ніж відомими у народі особами Центральний будинок кіно і у звичайні дні здатний конкурувати із залами президентських інавгурацій. А вже цього разу, на черговий з’їзд Національної Спілки кінематографістів України, тут і зовсім зібрався справжній бомонд: представництво лише народних і заслужених артистів, заслужених діячів мистецтв та лауреатів Державних премій СРСР і України вимірювалося тризначними числами... Що й казати, кіно у нас в народі завжди любили, і кінематографістам на нелюбов глядачів скаржитися не доводилося... принаймні, доти, доки кіно в Україні ще було живе.

Проте сьогодні, наприклад, на батьківщині Президента Ющенка, у Сумській області, із сотень кіноустановок залишилося всього дев’ять, а за останні 15 років на екрани не вийшов жоден фільм українського виробництва. То кого і за що любити накажете шанувальникам кіномистецтва?! Але, вибачте, а кого і за що повинні любити самі кінематографісти, якщо у Києві їх – тих самих, тричі всенародних і п’ятикратно заслужених – просто перестали пускати на поріг студії імені Довженка, впевнено загарбаної спритними “бізнесменами від екрана”?

Ось з цих відверто сумних, щоб не сказати – плачевних фактів і цифр, власне, і розпочався кінофорум. Погодьтеся: за таких обставин і творцям колись “з усіх мистецтв – найважливішого...” було не до звичних, як у минулі часи, процедурних подяк представникам влади за батьківську до себе турботу і зворушливу увагу. Навпаки, з усією справедливою твердістю повели вони розмову про те, хто і як фактично обікрав найбагатшу галузь та її діячів.

Ще б пак: адже 267 мільйонів доларів приносило до державної скарбниці українське кіно, а нині ледве-ледве на його існування у тієї ж держави вдається буквально вимолити менше п’ятої частини цієї суми. А немає грошей – не буде і фільмів, оскільки кіновиробництво – процес зовсім не дешевий. А в підсумку майстри роками сидять без роботи, зате на повну котушку “крутять гроші” ті далекі від мистецтва люди, які гонять на телеекран один “мильний” серіал за другим. Причому, гроші на цей ширвжиток найчастіше беруться з надходжень за телерекламу, яка особливо цінується саме тому, що... безупинно перебиває якраз повторювані на прохання глядачів старі добрі наші фільми, створені справжніми майстрами кіно. А самі ці майстри тим часом... втім, адже ми тільки-но про їх злиденне становище вже згадували. Ось таке зачароване коло.

В підсумку – хіба що додати: один лише перелік прізвищ тих, хто пішов з життя з часу минулого з’їзду, забрав два аркуші густого комп’ютерного тексту.

Тим часом, навіть те, що ще залишалося у кінематографістів, не давало спокійно спати українським нуворишам. І зовсім сторонніми (а часто і зовсім не українськими) громадянами, як відзначалося в офіційному звіті з’їзду, робилися спроби буквально за копійки заволодіти Будинком творчості в Алушті і всією Ялтинською кіностудією. Дійшло до того, що до цього справді погребального списку потрапив і сам Центральний будинок кіно – суперфешенебельний і оснащений за останнім словом професійної техніки багатоповерховий палац у центрі української столиці, з усіма своїми переглядовими та конференц-залами, з суперпрестижними рестораном, кафе, баром. І, звичайно ж, оцінили його незрівнянно дешевше, ніж коштує, припустімо, просто дуже хороша одеська квартира.

З болем і гіркотою про все це говорили голова Комітету Верховної Ради у справах культури Лесь Танюк, народний артист України Михайло Бєліков, який понад 15 років очолював Спілку кінематографістів, та багато інших. То чи варто дивуватися, що майже чверть облікового складу делегатів з’їзду вважала для себе за справу честі, не відкладаючи у довгий ящик, пікетувати Кабінет Міністрів України з вимогою до влади негайно звернути начальствені погляди на ситуацію у національному кінопросторі.

Тільки ось міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір, якій, здавалося б, сам Господь Бог з її, міністра, службовим становищем звеліли клопотатися цією проблемою, на жаль, так і не знайшла можливості хоча б відвідати засудання з’їзду. Її заступник Владислав Корнієнко, який з’явився у залі, настільки поспішав на інші невідкладні заходи, що, навіть перебуваючи на трибуні, підсвідомо дивився не стільки у залу, скільки на циферблат годинника на руці: через 15 хвилин його чекали вже у другому місці. Зате з’ясувалося, що у тиші міністерських кабінетів інтенсивно визріває проект створення з якоїсь групи все тих же нуворишів-бізнесменів “Тимчасового комітету щодо розроблення програми реформування українського кінематографа”, - і, звичайно ж, визріває він абсолютно конфіденційно щодо самих кінематографістів. Настільки конфіденційно, що введений, мабуть, для проформи вольовим рішенням до його складу кінорежисер Михайло Ільєнко щиро зізнався, що... ніякого стосунку до цієї затії не мав і не має!

Словом, пристрасті у Києві на з’їзді кипіли серйозні. І якщо київські майстри кіно не приховували, що далі їм відступати нікуди, то не залишилося у боргу і одесити. Справді: ще півтора десятка років тому одна з найпопулярніших в колишньому СРСР Одеська кіностудія нині перебуває не набагато у кращому становищі, ніж студія імені Довженка. У кращому випадку, за межами країни, а набагато частіше – просто на вулиці опинилося дуже багато тих, чиї фільми і сьогодні, через багато років, залишаються на слуху і в пам’яті шанувальників кіно. Менше півтора року тому колишнє керівництво Міністерства культури та мистецтва при призначенні нового директора нашої студії так “уважно прислухалося” до того, про що просили і на чому наполягали одеські кінематографісти, що зробили з точністю до навпаки. А вже минулої осені стало відомо, що легендарна “фабрика мрій” на Французькому бульварі ось-ось має стати “закритим акціонерним товариством”, яке важко зрозуміти кому належить. І, як констатували тією чи іншою мірою зі з’їздівської трибуни головний оператор стрічки “Місце зустрічі змінити не можна” Леонід Бурлака, голова Одеського відділення спілки кінематографістів Рудольф Отколенко, режисер Леонід Павловський, ветеран війни і праці Олена Жекова та інші члени одеської делегації – присоромлені можуть бути навіть невиправні одеські оптимісти, які вважали, що гірше, як є, вже не буває.

І з’їзд, на щастя, не промовчав. Спочатку було вирішено, що досить кіногалузі і далі залишатися такою собі позашлюбною дитиною “трішки вагітного” кінематографом Міністерства культури та мистецтв України. Тим більше – при такому ставленні з боку Міністерства, про яке ішлося протягом всього з’їзду. І час би вже негайно одержати кінематографістам та прокатникам власну, незалежну від Мінкульту, власну вертикаль – тим паче, що на цьому наполягали професіонали і під час недавніх слухань у Верховній Раді. А услід делегати не загаялися і ухвалити резолюцію персонально “за Одесу”: домогтися виключення Одеської кіностудії із списку підприємств, що підлягають акціонуванню і розв’язати, нарешті, питання про присвоєння їй статусу Національної, тобто такої, що перебуває під егідою (і охороною!) держави. В решті-решт, якщо своєрідною “гордістю” колишнього міністра культури і мистецтва був призначений ним директорський дует Віктор Приходько (Київ) – Ольга Неверко (Одеса), то оцінкою діяльності цього керівника Міністерства стала його відставка. Тепер ось спільним голосуванням з’їзду і з рідкісною одностайністю було виключено з Національної спілки кінематографістів України скандально відомий директор кіностудії імені Довженка Віктор Приходько – той самий, що заборонив пускати на поріг студії її корифеїв. Звернімо увагу: наскільки прозорий, настільки ж і повчальний приклад!..

Заради справедливості, відзначимо: увагу, здається звернули і “на самій горі”. Ось і заступник Державного секретаря України Маркіян Лубківський прямо і в мікрофон пообіцяв зі сцени довести все, що потрібно, особисто до відома Президента країни. А обраний новим головою Національної Спілки кінематографістів України – народний артист країни і в минулому наш земляк кінорежисер Борис Савченко у розмові з автором цих рядків поділився: найближчим часом він збирається до Одеси. Якщо ж врахувати, що за останній час Б.І. Савченко вдалося розрубати справді гордіїв вузол, пов’язаний з безправ’ям режисерів на фоні беззаконня “бізнесменів”, то надії починають живити не лише юнаків. (Та й про яких юнаків мова, якщо середній вік членів Спілки кінематографістів майже відповідає пенсійному...)

Ну, гаразд. Дуже хочеться вірити, що справа все-таки зрушиться з мертвої точки. Чекаємо! Як у популярній не так давно (і кінематографістами, до речі, створеної!) телерекламі – “до першої зірки”. А там... Поживемо – побачимо.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті