24-30 травня на Одещині, як і по всій Україні, проходять Дні слов’янської писемності та культури. В межах цих святкувань у навчальних закладах, бібліотеках, у національно-культурних товариствах відбуваються наукові конференції “Слов’янська культура ХХ-ХХІ століття та Європа”, організовуються тематичні виставки, концерти, славістичні конкурси школярів; здійснюється культурно-творча акція “Скарби слов’янського світу”. Але, які б акції ми з вами не проводили, ми неминуче звертаємося до образів “першонавчителів слов’ян” Кирила та Мефодія...
Кожне покоління цивілізації породжує апостолів, чиї проповіді та чиє жертовне подвижництво виступає далеко за межі розвитку тієї чи іншої національної культури, філософії буття того чи іншого народу. Діяльність цих геніїв духу нібито від початку набуває загальнолюдських масштабів, не підлягаючи рутинним законам скороминущого буття, вивищуючись над усім тимчасовим і непосутнім.
Саме такими апостолами просвіти постають перед нами брати Кирило та Мефодій, що осяяли культурний світ заснуванням кириличної писемності та піднесені вдячними нащадками в майже недосяжне для простих смертних достоїнство “першонавчителів” слов’ян, великих просвітителів та й просто... до рівноапостольних святих.
Певен, що багато хто з читачів одразу ж зверне увагу на те, що я вжив терміна “кирилична писемність”, хоча відомо, що братів шанують, як засновників “слов’янської писемності”, та й урочистості з цієї нагоди загальновживано йменувати не інакше як святами “слов’янської писемності”. Та в тім-то й річ, що, за всієї моєї поваги до внеску Кирила та Мефодія в розвиток слов’янської культури, я рішуче проти того, щоб вважати їх засновниками “слов’янської писемності”. Бо в цьому разі термін “слов’янська писемність” не тільки науково неточний, але й украй некоректний.
Давайте домовимося: шанування – шануванням, а істина – істиною. Передусім не можна ігнорувати той факт, що значна частина слов’янства ніколи не зазнавала потреби послуговуватися, і навряд чи колись покористується, кириличною азбукою: досить згадати, що поляки, чехи, словаки цілком комфортно почуваються в культурному просторі латиниці. Водночас кириличну абетку давно покладено в основу писемності багатьох неслов’янських народів колишнього СРСР. Тобто, з одного боку, кирилична писемність не є загальнослов’янською, з іншого, через ті чи інші обставини, цією писемністю послуговується багато інших – татари, башкири, удмурти, буряти... – неслов’янських народів.
Проте повернімося до Кирила та Мефодія. Є щось закономірно-містичне в тому, що ми навдивовижу мало знаємо про них. Створивши одну з найрозповсюдженіших у світі писемностей, самі вони мало переймалися тим, щоб письмово та вірогідно донести до прийдешніх поколінь найважливіші факти свого буття, а головне, розповісти світові, звідки ж насправді єсть пошла сама азбука. На жаль, навіть зараз, по понад півтисячі років, подвижницькі старання “солунських братів” підлягають не тільки восхвалянню, але й запереченню.
Взяти хоча б той-таки начебто незаперечний титул першонавчителів слов’ян. Особисто мені зрозуміле прагнення ревнителів пам’яті братів-просвітників подати їх світові як людей, що подарували писемність. Але даруйте, навіть зі спогадів самого Кирила випливає, що русицький грамотник уже знайомив його з Євангелієм та Псалтирем, писаними осібними “руськими письменами”. Про існування руської писемності задовго до поширення в Київській Русі кирилиці відомо і з інших джерел. Що вдієш, наприклад, із написами на ритуальному посуді, що належить до Черняхівської культури ІІ-V століть, які ідентичні написам, віднайденим у Софійському соборі Києва? А з твердженням автора (авторів) “Велесової книги” щодо того, що греки “казали, що дали нам свою писемність, щоб ми втратили власну. Але згадаймо того Кирила, який бажав навчати наших дітей і ховався в наших домах, щоб ми не відали, як він вивчає наше письмо”.
Але в такому разі має йтися не про дарування братами писемності, а лише про заміну однієї писемності іншою. А ще точніше – про релігійно-алфавітну експансію. Оскільки разом із руським письмом витіснялися й рештки місцевих вірувань, язичництво.
Тобто, на якомусь етапі Русь примусили зректися власної писемності та прийняти чужоземну. То ж чи слід написи на кількох предметах, датовані Х ст., а також створені на Русі в ХІ ст. Остромирово Євангеліє, Ізборник Святослава та Новгородські мінеї справді вважати зародками слов’янської писемності, або ж лише переходом на нову, кириличну, абетку, створену солунськими братами, а то й кимось іще, на ґрунті грецького алфавітного статуту (уніціалу)? Пам’ятаючи про те, що перський хроніст Фарх ад-Дин переконує нас, що в VII ст. хозари прийняли письмо від русів, а в дванадцятій книзі своїх “Анналів” Тацит повідомляє нащадкам, що Скитія (Давня Русь) мала власне письмо “від тисячоліть”. Що дає право багатьом дослідникам вважати, що Кирило пристосував їхню абетку до мови своїх сучасників-слов’ян, додавши кілька літер – єрь, єр, юси, ять тощо, – а отже, його належить вважати всього лиш реформатором писемності.
Як ви завважили, у своїх міркуваннях я свідомо уникаю традиційної фанфарної риторики. Вже чого-чого, а риторики у дні святкування вистачить і без моїх намагань. Але існують реалії. І прагнення солунських братів розбудувати свою релігійну кар’єру, доводячи в гострій полеміці переваги однієї гілки християнства, а відповідно, однієї релігійної імперії, православної, над іншою, католицькою, - і є тим бумерангом, який наздоганяє їх і через тисячу років. Бо за вселенськими критеріями полеміка ся сприяла аж ніяк не міжнародному єднанню, а радше навпаки.
І все-таки... кириличний алфавіт! Який сам собою прекрасний уже хоча б тим, що дав солунським братам змогу доносити до слов’янських народів книжні премудрості, і який досі дозволяє нам спілкуватися, викладаючи навіть ті свої думки, які не дуже-то й вплітаються в просвітницькі корогви незаперечного нині культу месіянської святості великих братів Кирила та Мефодія. Тож віддаймо хвалу – бодай і полемічну – сим мудрим просвітителям-полемістам.
