Іван Рядченко (1924 – 1997) належить до плеяди тих одеських митців, які, творячи мистецьку легенду Одеси, самі ставали її легендами. Вибуховий, еврістичний талант, неординарність метафоричного мислення, великий, неперебутній життєвий досвід у поєднанні з природною інтелігентністю та аристократизмом духу – ось те, що визначало образ поета Рядченка за життя в уяві його сучасників, і що, впевнений, визначатиме його мистецьку постать в уяві поколінь прийдешніх.

Не так вже й багато знайдеться в нас митців, невпокійлива, хемінгуеївська “автобіографічність” яких, так виразно й життєписно відтворювалася б у їх творах, а твори так сповідували їх земний шлях. Що ж до Івана Рядченка, то маємо класичний приклад того, як доля митця стає його творчою долею, а сама творчість визначає його громадянську долю та долю його мужньої громадянськості.

Він народився в Одесі, в родині моряка. Він по-солдатськи, окопно, пройшов крізь усю Велику Вітчизняну війну. Закінчивши Львівський університет, він певний час пробував себе в газетярстві та в суворій публіцистиці. На Одеській кіностудії й досі пригадують ті часи, коли він працював головним редактором студії художніх фільмів, а моряки цитують його вірші, не забуваючи нагадати, що так може сказати лише людина, яка сама не раз пізнала на собі справжній шторм. Бо й справді, кілька років поет віддав морю, виходячи з порту в іпостасі першого помічника капітана.

Але ще 1949 року побачила світ його перша збірка віршів “Знамя над ратушей”, яка не лише ввібрала в себе поетичні набутки 25-річного фронтовика, але й визначила його подальший життєвий шлях і провідну тематику наступних віршів, поетичних збірок, та прозових творів (“Приглашение в ад”, “Пир сумасшедших”). А ще відтоді, від перших поетичних спроб і до останніх талановитих рядків, доповнюючи одна одну повстають дві незбагненні стихії людського буття, дві невичерпні тематичні течії пам’яті: війна і море. І простежується це в усьому: в усвідомленні поетом самого себе як солдата і моряка, в його світосприйнятті, в розумінні характеру свого міста, а відтак і свого власного характеру, і навіть у назвах книжок: “Дороги мира”, “Наперекор войне”, “Наследники победы”, “Пока на свете есть война” і – “Навстречу штормам”, “Когда уходят корабли”. “Отзвуки океана”, п’єси (у співавторстві) “Капитаны не знають покоя” і сценаріїв “Координаты не известны”, “Если есть паруса”.

В оцінці мистецької вартісності творів поета я раз і назавжди сотворив для себе простий критерій: “Справжній поет – це поет, якого шануючи, цитують, а цитуючи – шанують”. А в поезії І. Рядченка є що цитувати, і кожна з таких цитат здатна викликати щиру повагу. Бо можна довго й нудно розписувати, що відчуває солдат, якого Перемога 1945-го застала посеред криваво-погибельного виру війни, а можна сказати коротко й образно, словами істинного митця, як це сказав Рядченко:

…И кто-то пел,

И кто-то плакал,

и кто-то спал в земле сырой.

Вдруг тишь нахлынула сквозная,

И в полновластной тишине

Спел соловей,

Еще не зная,

Что он поет не на войне.

Або передати відчуття фронтовика, який і через десятки років так і не зміг, не зумів “повернутися з війни”:

Раздвоен мир. Расколот атом.

Любовь гуляет при луне.

А я, как был, умру солдатом

На той, законченной войне.

Іван Рядченко не був митцем-самітником. І тоді. як очолював Одеську письменницьку організацію, і впродовж багатьох років до і після цієї творчо-посадової оказії, він залишався поетом, як би ми тепер сказали, публічним, який відчуває свою громадянську відповідальність за те, що відбувається в місті і країні, чим живе Спілка, і хто та на яких засадах формує молоду творчу генерацію. І цілком виправдано іменем його названо обласну літературну премію.

Й досі в літературному процесі залишаються люди, які були його учнями в повному, майже школярському розумінні цього поняття, але ще більше – людей, яких Іван Іванович або не мав приємності знати, або ж знав лише на ім’я, але вони, залюблені в його манеру, в стиль, в образну систему, в романтизм його ліри і романтизм постаті самого поета, впевнено й переконливо вважали себе його учнями. І це до них, до багатьох своїх колег, побратимів по перу звертався Іван Рядченко з поезією заповіддю:

Растрескалась земля,

Распались государства.

Но если ты поэт,

Хоть и седоголов.

Корону не роняй

И смело в душах царствуй

Ведь слово – это Бог,

А ты – властитель слов.

Под эхо катастроф

И крах всего земного,

Пред небом не признав

Оконченной игры,

Да сотворит твое

Магическое Слово

и новую любовь,

и новые миры!

Так мовлено Поетом! На віки і покоління. Вклонімося ж його талановитому Слову.