Контекст Народного Руху України
Загальновідомо, що політичні партії та громадські організації – це надзвичайно важливі елементи політичної системи суспільства, які виступають головною ланкою, що пов’язує його з державою, забезпечує представництво інтересів соціальних спільнот у політичній сфері. Це повною мірою стосується діяльності Народного Руху України, громадської організації, а згодом – політичної партії. Висвітлення його досвіду з розробки програми з національного питання та її практичного втілення в процесі державотворення, запропоноване у монографії Г. І. Гончарука і О. А. Шановської “Національна ідея і Народний Рух України” (Астропринт, 2004. – 172 с.), являє безсумнівний науковий інтерес як з теоретичної, так і з практичної точок зору.
Актуальність запропонованої теми дослідження, гостра необхідність її осмислення саме в нинішній ситуації не викликає жодних сумнівів. Вона обумовлена тим, що в умовах розбудови сучасної демократичної, правової й соціально-спрямованої держави велике значення має етнонаціональний фактор. Здобутки у вирішенні національних проблем, набуті за роки незалежності як державними, так і партійними та громадськими організаціями, заслуговують узагальнення та теоретичного обгрунтування.
Інтерес до діяльності Народного Руху України викликаний тим, що саме вихідці цієї опозиційної до правлячої влади сили поповнили ряди української контреліти – сучасних політичних лідерів, для яких демократичні цінності і стандарти є свідомим вибором. Опозиційні сили створили реальні передумови для демократичних змін, з їх діяльністю пов’язаний демократичний шлях розвитку України.
Для висвітлення теми використано широке коло наукової літератури, в тім числі новітні публікації, залучено архівні джерела, серед них велика кількість документів НРУ. На основі аналізу джерел показаний розвиток в сучасних історичних умовах української національної ідеї як головного фактора національного поступу української суспільності. Автори доводять, що національна ідея була сформована рефлексією видатних вітчизняних мислителів і попереднім розвитком української суспільно-політичної думки, вона отримала нове життя завдяки діяльності національно-свідомих сил, насамперед Народного Руху України, які зіграли вирішальну роль у створенні сприятливих умов для новітнього відродження української нації, її державотворення.
Важливо, що автори приділили значну увагу вивченню вітчизняної ідейно-теоретичної спадщини з національного питання, наголосивши на сучасній потребі прочитання М.П. Драгоманова, В.К. Липинського, Д.І. Чижевського, М.С. Грушевського, С.Л. Рудницького, Ю.І. Липи, оскільки їх бачення проблем розвитку індивідуальності й окремішності націй, забезпечення прав національних меншин, обов’язкової присутності національної ідеї в державотворчому процесі – актуальні для нас й нині.
У монографії показано змагання НРУ за демократичне вирішення національного питання в республіці в роки перебудови, досліджено процес розробки рухівської програми з національного питання, визначено головні положення цієї програми. Викликає інтерес визначення авторами внеску Народного Руху України в розробку національного законодавства на початковому етапі державотворення, в тому числі Декларації про державний суверенітет України, нової Конституції, визначення статусу української мови тощо.
Заслуговує на увагу позиція авторів стосовно ролі рухівської Концепції державотворення у розробці й відтворенні власної української моделі побудови демократичної системи суспільства та держави, яка знайшла відображення в Основному законі України. Йдеться, зокрема, про затвердження унітарної форми державного устрою України з елементами територіальної автономії Криму, життєздатність якої підтверджено практикою. Хоча поза увагою авторів залишився аналіз рухівської оцінки економічного фактора у справі практичної реалізації положень національної програми.
При аналізі програми НРУ з національного питання авторами зазначено, що чимало уваги Рух приділяв національним меншинам. Тут він зробив безприцендентний в Україні крок: підтримав ідею відсутності в паспорті графи про національність і проголосив справедливий принцип: український народ – громадяни України. Цей принцип був схвально сприйнятий лідерами всіх національних меншин України.
У загальних висновках рецензованої книги зазначається, що попри домінуючу романтично-мітингову суть рухівської діяльності в початковий період історії НРУ та певну невизначеність перших програмних документів, з самого початку свого існування Рух боровся за приведення Конституції та законодавства України у повну відповідність до положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, інших міжнародно-правових документів. Незаперечним є виступ Руху за українську державність, за національне відродження, за політичне й економічне реформування. Рухівська програма з національного питання – це багаторічний процес пошуків оптимального варіанту формування міжнаціональних стосунків з урахуванням міжнародного досвіду та особливостей становища національностей в Україні. Від крайньо правих, націоналістичних тенденцій до пропозицій федеративного устрою України через різні центристські погляди – такий широкий спектр пропозицій обговорювався у різні часи на рухівських форумах. Відомий факт наявності крила в Русі, що тяжіло до радикальних рішень у національному питанні. В Русі перемогла центристська позиція зі схильністю до компромісів та орієнтацією на злагоду і порозуміння в сфері міжнаціональних відносин і принципи національної демократії.
Г. Гончарук і О. Шановська запропонували застосування такого принципу, як національна справедливість у сфері міжнаціональних відносин. Національна справедливість не обмежує прав жодної нації, але вимагає приділяти більше уваги проблемам відродження того народу чи народам, котрі більше постраждали від тоталітаризму. Якщо з цих позицій підійти до проблеми міжнаціональних відносин в Україні, то неодмінно зіткнемося з об’єктивним висновком відносно того, що українці, як за глибиною національної деформації, так і за кількісним складом в сучасних умовах потребують більше уваги, коштів, зусиль для свого відродження, ніж, скажімо, росіяни чи представники інших націй, хоча б в питаннях мови, освіти, культури. Національно-пропорціональний розподіл уваги і коштів на відродження націй неминуче виведе представників українського етносу на пріоритетний напрямок. Без кількісних пріоритетів національне питання не вирішити. Особливих пріоритетів вимагають і національні проблеми кримських татар.
І тут слід поступати за простою формулою: нації, які більше постраждали за часів комуністичної диктатури, особливо в період сталінізму, на нинішньому етапі національного відродження вимагають значно більшої уваги. Без пріоритетів не ліквідувати національну деформацію, не витворити українську націю як суцільний культурний і духовно розвинутий організм, а не різнобарвний конгломерат окремих етнічних спільностей, що тяжіють до сепаратизму. Так вважають автори монографії.
Разом з оформленням новітньої національної ідеї як рушійної сили подальшого розвитку Української держави автори цього оригінального і цікавого дослідження визначили своє розуміння завдань, які стоїть перед сучасною українською наукою про націю – назріла необхідність вирішити ряд проблем методологічного характеру, зокрема, конкретизувати зміст понять субетнос, етнічні групи, національні меншини для вживання їх у єдиному загальноприйнятому значенні.
