Нещодавно на сторінках нашої газети ми розповідали про повільне, болісне, але все ж таки відродження економічно та морально поруйнованого села Новокарбівки Любашівського району (нарис «Новокарбівка: село з козацькою душею», «ОВ» від 28 травня). Сьогодні наш спеціальний кореспондент Богдан Сушинський повертається до цієї розмови, і цього разу в полі зору – Новокарбівська дев’ятирічна школа.
Це село, що віддавна марить легендами на межі Подільської височини і степу, може слугувати класичним взірцем того, як не можна, не треба і як нікому не повинно бути дозволено на цій землі господарювати. Сотворене нашими предками в обрамленні зелених степових долин, схили яких в рекламних роликах можна видавати за схили швейцарських узвищ, на благодатній родючій землі, на берегах древнього джерельного ставу та майже на перехресті двох потужних – Київської і Полтавської – трас, уже за самою природою свого існування воно повинно бути кожним двором своїм – заможним, економічно процвітаючим і для будь-якого на асфальтах зрощеного городянина – омріяним. Так воно й справді було б, якби це село мало... господаря. Але досі воно його не мало. І не має. І коли йдеш вулицями, мимоволі прагнеш збагнути: що тут відбулося, яка орда ним пронеслася, або коли на його околицях закінчилася Третя світова?
Десятки хат, полишених напризволяще, справляють вже навіть не жалюгідне, а трагічне враження. Ще недавно цілий куток села був забудований пристойними будинками з усіма небаченими в селі міськими зручностями. Але обжити його так і не встигли. Тепер це понад два десятки пограбованих, поруйнованих, з вибитими вікнами, розкуроченим обладнанням і напіврозбитими стінами руїн. Полишений напризволяще дитсадок, давно забув дитячі голоси, зрізано – на металобрухт – вежу водогону, давно занедбано медпункт... Одразу три “з’їзди” ведуть з київської траси (з Кирпобану) до села (від півтора – до трьох кілометрів), але жоден із них не набув подоби справжньої дороги. На видноколі села – магістральна газова труба, але новокарбівчани не вірять, що колись вона сягне їхніх осель. Я вже не кажу про економічну інфраструктуру колишнього колгоспу “Батьківщина”, в якому під “занавіс” все, що тільки можна було за безцінок розпродали, розікрали, розтягли, пропили, фізично та морально погубили. Втім, про це вже йшлося... Як і про забутий людьми сільський клуб. А ще є три свердловини з чудовою водою, от тільки жодна з цих свердловин спраги не втамовує. До розуму ж довести не спромоглися.
А ось що по-справжньому приверне нашу увагу – то це руїни недобудованої двоповерхової школи. Руїни Колізея і Парфенона поруч із ними можуть відпочивати: не туди возимо туристів. Як стверджують знаючі люди, свого часу чиновники примудрилися зарити тут у розчин і чорнозем близько 800 тисяч карбованців, ще тих, радянських, коли долар сором’язливо котирувався за 90 копійок. Ну а ті фрагменти стін, які будівельники все ж таки по собі лишили, буквально розшматовані місцевими “ентузіастами” дармової цегли. Бо й справді, коли вже всім зрозуміло, що в найближчі півстоліття жодна кельма на цих руїнах не з’явиться, то чого б це добру пропадати?
Ну а нині діюча, “стара” школа?.. О, коли я вперше ступив на паркову доріжку, яка вела до невеличкої будівлі школи, я почувався так, ніби посеред руїн зниклої цивілізації натрапив на величний храм науки. Але марево має одну неприємну особливість: щойно до нього підступаєшся, як воно розвіюється. В школі ще тривали іспити, а вся вона вже була охоплена ремонтними роботами. І вчителів можна зрозуміти: їм хотілося залишити перед літніми канікулами школу у більш-менш прийнятному вигляді. Кажу: “більш-менш прийнятному”, оскільки те, що я побачив у школі, справляло гнітюче враження. Уявіть собі невеличкий сільський будинок, в якому колись дуже давно був дитячий садок: невеличкі кімнатки, вузесенький, зовсім не пристосований для школи коридорчик, потріскані стіни, порепана стеля, допотопні, геть струхлявілі парти, ремонтувати які неможливо, оскільки при будь-якій спробі забити гвіздок, дошки струхлявіло розсипаються.
Ступаю в один з класів і... вчасно зупиняюся: півстелі впало. Одна з “несучих” балок стелі розламалася, і якщо рештки стелі ще тримаються, то вже не за законами будівельної фізики, а за молитвами вчителів.
– Це що таке? – цікавлюся в директора школи Валентини Іванівни Каушан.
– Клас, – знічено відповідає вона. І негайно заспокоює: – Ні-ні, сюди дітей ми намагаємося не пускати.
– А в інші класи? Там що, не такі ж зігнилі балки, не така ж зношеність і не такий же ступінь аварійності? Вони збудовані в інший час або, може, капітально відремонтовані?
У відповідь директор безсило розводить руками:
– Але ж школа має працювати, дітей треба вчити...
І тільки з поваги до педагогічної посади директора я не пояснив їй, що, чому б ми наших дітей та внуків у подібних, вибачте на слові, “школах” не навчали, один – і то поза нашею волею – урок вони дістають на все життя: це урок безгосподарності, урок злочинної байдужості нашого суспільства не лише до естетичного вигляду багатьох “сільських храмів науки”, але й до безпеки, до збереження здоров’я і самого життя наших дітей. Бо не треба бути експертом Міністерства з надзвичайних ситуацій, щоб зрозуміти: наймудріше, що можна зробити зараз для цієї школи та її дітей – це обгородити аварійну будівлю, виставити попереджувальні написи і пильно стежити, щоб жодна дитяча душа під стелями даної школи не опинялася.
Але ж ми цього не зробимо. Нам обов’язково дочекатися отого “не доведи Господи!..” Нам мало не щодня показують по телебаченню, як під зсувами грунту гинуть цілі вулиці, самі по собі вибухають склади зі снарядами та шахти, обвалюються якісь будинки і зали, ідуть “в рознос” атракціони.
Я далекий від того, щоб у чомусь звинувачувати директора, хоча, коли оте “не доведи Господи!” все ж таки гряне, першій хреститися доведеться саме їй. А сповідь її трагічна і повчальна.
– Звичайно ж. тут усе аварійне, тут усе треба міняти, капітально ремонтувати й обновлювати, – пояснює Валентина Іванівна. – Але ж ось уже впродовж трьох років на утримання та ремонт школи район не виділяє ні копійки. Бачите жінок, які замащують тріщини та білять стіни? Це наші вчительки. А щоб було чим “підновлювати” школу, ми змушені були скинутися по 25 гривень зі своєї мізерної платні. Свого часу сільрада зробила святу справу: виділила школі 38 га орної землі. Розрахунок був далекоглядний: школа здаватиме землю в оренду і матиме бодай якусь копійчину. Першим знайшовся орендар в Любашівці, в райцентрі. За угодою зобов’язаний був виплатити школі за рік 3800 грн, але не заплатив ні копійки. Потім був місцевий орендар, який теж не розрахувався і, взагалі, покинув ту землю напризволяще. Зараз її орендує одна фірма з Одеси, але, як і два попередні орендарі, володаря землі, тобто Новокарбівську школу, вона “імєла ввіду”.
У цьому місці я перерву сповідь директора, бо й так усе зрозуміло, й одразу звернувся до влади та правоохоронних органів Любашівського району. Знайдіть цих горе-орендарів і, перш ніж вони, поклавши одну руку на “Карний кодекс”, а другу на Біблію, поклянуться, що повернуть школі все до копійчини, нагадайте їм, що навіть у найзапекліших злочинців “у законі” існує святе правило: жебраків і вчителів не грабувати! З поваги до їх соціального статусу. До речі, чиновникам цю заповідь теж слід пам’ятати. Що ж до самої школи, то треба хоч шапку по колу, по району тобто, по ділових людях, пустити, але привести її до божеського стану.
Нещодавно ми з вами чули, як віце-прем’єр з реформ Роман Безсмертний захоплено переконував, що разом з адмінреформою слід реформувати й школу. Що, може, збільшити кількість шкіл? Навпаки, на сільраду (первинну громаду) залишити одну середню школу, інші мають бути початковими. А нагадаю, що первинна громада має складатися з п’яти таких сільрад, як Новокарбівська (з її сімома населеними пунктами та 900 душами населення). Ця його заява одразу викликала десятки запитань? А чи є у нас така маса автобусів, щоб возити дітей до школи? Чи є у нас дороги, якими б ті автобуси могли рухатися? Хто розчищатиме ці дороги в заметілі? Але, на мій погляд, існує аргумент вагоміший: не можна залишати сотні наших сіл без останніх залишків інтелігенції, основу якої завжди становили вчителі. Одначе до цієї розмови ми ще повернемося.
