15 жовтня, у колишній гетьманській столиці Чигирині, відбулося Всеукраїнське козацьке свято – вшанування річниці від дня народження Великого Гетьмана України Богдана Хмельницького. На це свято прибули козацькі гурти з усіх регіонів України. На Замковій (Богдановій) горі, що височіє посеред Чигирина, відбулася урочиста церемонія покладання квітів до Меморіалу козацької слави, в якій взяли участь міністр культури і туризму України Ігор Ліховий; Радник Президента України, Секретар Ради Українського козацтва Станіслав Аржевітін та інші офіційні особи. А біля підніжжя гори, на майдані перед краєзнавчим козацьким музеєм, відбулася Велика Рада Українського козацтва.
Своїми враженнями від цих подій ділиться наш спеціальний кореспондент.
В історії кожного народу з’являються постаті, роль і значення яких у становленні його державності, формуванні національної самосвідомості, зародженні величі душі та стійкості духу виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише сучасників, а й багатьох поколінь нащадків. І сприймати ці постаті треба в контексті всього того загальноєвропейського, загальнолюдського розвитку, всієї тієї фатальної непередвизначеності шляху і сатанинського зіткнення інтересів та обставин, яким невблаганно підлягає наша цивілізація, виковуючи на них, ніби на ковадлі історії, – у рятівних війнах, зрадницьких перемир’ях та згубних статтях ще одного “вічного миру” – вікопомний життєпис усяк сутньої на цій землі людності.
Так ось, Богдан Хмельницький – і є той військовий і політичний геній України, те пророче знамення українських небес, провидницьку силу та історичну велич якого ми, українці, ще тільки маємо пізнати. Основні події Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, всі її битви, перемоги і поразки, переговори і договори – добре відомі.
Найбільшою таємницею була і залишається лише постать самого вождя, та ще – мотиви, що спонукали його до такої могутньої війни в один із найспокійніших періодів кривавого українсько-польського співіснування під єдиною короною; мотиви тих дипломатичних ходів, унаслідок яких упродовж двох, знову ж таки більш-менш мирних, років єднання України з Росією, тобто ще за життя Б. Хмельницького, Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі – незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним, – спектр сягав від цілковитої і беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу, до визначення його як зрадника, який продав (“пропив”) Україну Московії.
Простежимо, наприклад, як змінювалося ставлення офіційних властей до Б. Хмельницького за часів радянської влади. Як по-пропагандистськи використовувано його ім’я. Ось вам цитата: “Богдан-Зиновій Хмельницький – політичний діяч середини ХVII століття, ім’я якого пов’язане з великою селянською війною, так званою “хмельниччиною”, зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. 1654 рік відомий “переяславською угодою”, яка ознаменувала собою союз українських феодалів з російськими і, по суті, юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною”.
Під час “круглих столів” та інших форм полеміки зі своїми опонентами я використовував цю цитату як тест. Не було жодного випадку, щоб хтось із істориків визначив, звідки ця цитата; а всі проросійськи та прокомуністично налаштовані опоненти негайно оголошували, що таке могли написати лише “українські буржуазні націоналісти” або “злісні вороги дружби українського й російського народів”. І тих і тих доводилося розчаровувати, оскільки авторами цих слів були найвідданіші речники і найпослідовніші пропагандисти згаданої дружби – комуністи! І навіть написали ці слова у святая святих – Большой Советской Энциклопедии (1935 р.), кожен том якої, як відомо, пильно, цензурно перевіряли та затверджували на найвищому партійно-державному рівні. Щоправда, дуже скоро всіх, кого авторам БСЭ вдалося переконати в правдивості своїх слів, ті ж таки комуністи погнали під розстріл, на “десять років без права переписки” або до концтаборів; по тому розпочали переслідування всіх тих, хто такої думки не тримався, але щось про неї знав, далі...
...А далі розгорнулася неприхована, за всіма радянськими канонами спланована кампанія героїзації “славного сина українського народу Б. Хмельницького”. Карта республіки зарясніла новими географічними назвами, плани міст – новими назвами вулиць; відповідні площі й стіни прикрасили себе пам’ятниками й барельєфами з відомими, прославляючими написами; на престижних радянських орденах серіями карбовано гетьманові лики.
Я недарма згадав про ці “вивихи” історичної слави гетьмана, оскільки і там, у Чигирині, під час святкування 410-ї річниці від дня народження Б. Хмельницького, одностайності в оцінці його діянь не було. Одні стверджували, що Хмельницький своїм прагненням загнати Україну “під високу руку” російського царя занапастив Україну, а запрограмована ним бездержавницька “хмельниччина” й досі панує у владних коридорах Києва... І їх ставлення до Хмельницького під час цих урочистостей я міг би сформулювати хіба що висловом американського президента Ніксона, котрий, коли його допекли докорами з приводу того, що він уперто підтримує нікарагуанського диктатора Самосу, дуже переконливо пояснив: “Самоса, звичайно ж, сукин син, але... це наш сукин син!”.
Інші ж вбачали в Хмельницькому великого державотворця, ще інші, особливо представники Всевеликого Війська Донського, які теж прибули до Чигирина на святкування, шкодували, що “Рассійская імперія пагібла, хотя Хмельніцкій бил однім із єйо создатєлєй”. Але всі сходилися на тому, що того дня ми вшановували великого полководця, стратега козацької війни.
Одещину на святкуванні представляли козаки Чорноморського козацького війська отамана А. Петька; Соборного козацтва України – отамана В. Мастеренка, Козацтва Нової України – Верховного отамана Південного регіону цього козацтва Б. Сушинського. І у Великій козацькій раді, що відбулася на Чигиринському майдані, і в Раді Українського козацтва взяв участь Радник Президента України з питань козацтва, Секретар Ради Українського козацтва Станіслав Аржевітін. На обох цих радах говорили відповідні ювілеєві слова, роздавали козацькі ордени, козацько-військові звання та подяки. Одначе на всіх цих заходах лежала печать вторинності: всі чекали, що на відзначення ювілею Великого гетьмана Хмельницького прибуде нещодавно, на Великій козацькій раді на Хортиці (4 червня 2005 року), проголошений Гетьманом України Президент Віктор Ющенко.
Одначе ні він, ні прем’єр-міністр, ні хтось із віце-прем’єрів на це святкування та на Велику козацьку раду не прибули. Пояснення, звичайно, існувало: у Президента є справи нагальніші, та й у Києві політично неспокійно. Але всім хотілося вірити в те, що, поза всю свою зайнятість, Президент все ж таки зможе знайти дві години (адже до святкування готувалися давно, і його слід було запрограмувати в розпорядку Президента), відтак посеред Чигирина сяде вертоліт і з нього вийде Гетьман України. Аби вшанувати разом зі своїми козаками великого попередника, одного з творців козацької слави. Але... не судилося.
І, можливо, саме на хвилі цього святкового розчарування в козацьких гуртах, у проміжках між невмирущим “Будьмо! Гей!”, проглядалося більш серйозне розчарування тим, що надії на появу в особі Президента України Віктора Ющенка ще й Гетьмана України – поки що не справджуються. Як Гетьман він ніяк себе не проявляє; ні Закону про козацтво, ні хоча б оновленого проекту його – не з’явилося; про об’єднання сотень існуючих нині козацтв в єдине козацтво, чи хоча б про реформування якогось одного, провідного козацтва, яке б стало об’єднавчим стрижнем, ні Гетьман, ні Рада Українського козацтва теж поки що не потурбувалися. А дехто з козаків уже з тривогою говорив про те, що з початком передвиборної кампанії політичні сили наполегливо втягують ті чи інші козацтва в політичне протистояння, призводячи до конфліктів у самому козацькому середовищі. Хоча всі сходяться на тому, що козацтво – це та войовнича сила, яку в політику, за нинішнього політичного розгардіяшу, краще не втягувати.
...Тим часом Чигирин, древня гетьманська столиця, відзначав ювілей Великого Гетьмана. Сам Хмельницький, стоячи на вершині Замкової (Богданової) гори, розгублено вдивлявся в наддніпрову далечінь. Він-бо зі своєї потойбічної високості добре бачив, що ота “Велика Руїна”, що зачаділа після нібито ж переможного козацько-селянського повстання під його проводом; ота “Велика Руїна”, яка зародилася на вогнищі міжусобиці і розбрату; вогнищі державницького – з одного боку, та пропольського чи москвофільського – з іншого, протистоянь, і досі, по трьохстах із чимось роках, не згасла, не вляглася; вона й досі жевріє в душах, в пропагандистських натисках і неправедностях, у між- і навколокозацьких чварах.
Але все ж таки будь-яке свято – це пора сподівань і віри в мужність предків та мудрість нащадків.
