Автобус неквапливо котиться по дорозі, залитій неяскравим осіннім сонцем. Ще декілька поворотів – і несподівано відкривається панорама казкового містечка. Охайненькі червоноцегляні будинки, зелені пагорби, а над усією цією красою у прозоро-блакитне небо спрямовуються золоті хрести храму Олександра Невського. Це – Ананьїв. Містечко, ніби прийшло із дитячої казки, виникло, як бачення у скляній кулі.
У Ананьєва – свій характер: міцний та неквапливий. Візитна картка – червоноцегляні будинки, які стоять із позаминулого століття. Багаторазово перебудовані зсередини, вони все одно вражають своєю статечністю та непоказною шляхетністю.
Приміщенню Першої гімназії цілком може позаздрити будь-яке столичне місто. Входиш до нього – і розумієш, що означає вираз “вершини знань”. Із величезних стрілчастих вікон, які йдуть високо під стелю, ллється сонячне проміння і освітлює старовинне ліплення та підлогу, що ретельно викладена ще у позаминулому столітті кахляною плиткою. Директор гімназії Надія Володимирівна Гончарук – член виконкому Ананьївської міськради, проводить невеличку екскурсію, показуючи актову залу, яка любовно відреставрована, приміщення колишньої гімназичної церкви, що збереглося. Величезні сходи – як у старовинному замку. Кажуть, коли у дворі приміщення в роки війни стався вибух, товсті стіни навіть не здригнулися – гімназія будувалася на віки. І зараз у ній можна розтоплювати величезні печі, що викладені кахлями, – справжні твори мистецтва. Від збирачів металу вдалося врятувати стародавню ковану огорожу, що окільцьовує двір гімназії. На нещодавнє святкування 130-річчя навчального закладу приїздило немало його випускників – відомих в країні людей. Згадували про багато чого, але найбільше про те, яким щастям було навчатися у цьому старовинному будинку, де сонячно навіть у найпохмурішу погоду.
У Ананьєві немало визначних пам’яток. Одна із них – сходи, які у містечку називають Потьомкінськими. Підіймаючись ними на невисокий пагорб мимо яскравих осінніх айстр у палісадниках, ви раптом почуєте дивний мотив, який лине над містечком. У повітрі кружляють срібні осінні павутинки, а музика любові, здається, пливе із неба, відігріваючи серця та поселяючи у них віру в можливе щастя. Йдеш за музикою – і потрапляєш до маленького дворика школи мистецтв. Тут – доглянутий садок, що майорить різнобарв’ям, та куртини троянд біля самотньої лави.
На заняття поспішають малюки та старші діти. Зі слів директора школи Сергія Бондарчука, тут навчаються діти не із найбагатших сімей.
– Ті батьки, які можуть платити за навчання, рідко приводять своїх спадкоємців навчатися музики, – гірко посміхається директор із консерваторською освітою. – А малюки із сімей, де кожна копійка на рахунку, тягнуться до прекрасного і готові всю добу займатися у школі мистецтв.
Все дитинство Сергія пройшло у цій школі. Свого часу його батько Григорій Михайлович тут директорував, зараз керує оркестром народних інструментів. Тут же багато років викладачем працює і мати Сергія – Катерина Василівна. Чудовий квітник у дворі школи – творіння її рук. У школі працює й сестра директора Олена та дружина Катерина. У всіх – консерваторська освіта, усі талановиті музиканти, яких запрошували на більш престижні та грошові роботи. Але вони вирішили після закінчення консерваторії повернутися додому, в Ананьїв. І тепер депутат міськради музикант Сергій Бондарчук розробляє на сесію пропозицію про додаткове фінансування установ культури та вірить у майбутнє свого казкового міста.
Я довго думала: у чому секрет привабливості Ананьєва, дбайливого ставлення до традицій? Відповідь проста: тут при владі багато вчителів. Вони – сільські керівники та депутати міськради. Молодий мер Сергій Сєрков – теж педагог. Історію свого містечка ці люди знають чудово й, думаючи про майбутнє, обов’язково пов’язують його з минулим, прагнучи гармонії у всьому.
Керівник місцевого музею – картинної галереї Ганна Цуркіна – також депутат міськради. Вона – і директор, і екскурсовод. А екскурсій сюди приїжджає немало. Адже галерея – відділення Одеського художнього музею. Рішення про створення галереї було прийнято у 1977 році. Основою експозиції стали картини відомого художника Євгена Столиці. Колись він творив у цих місцях і багато пейзажів на його картинах цілком впізнаються. Картинна галерея – гордість ананьївців. Адже подібна є далеко не в кожному місті України.
Храм на честь святого князя Олександра Невського – визначна пам’ятка, куди обов’язково приводять всіх гостей міста. Освячений у 1914 році, храм пережив війни та революції, вистояв і став своєрідним символом Ананьєва. Тут у дворі теж багато квітів, а біля приміщення недільної школи юрмляться малюки. Вони не тільки полюбляють ходити сюди на заняття, вивчати Закон Божий, але й дивляться фільми, в яких, за словами батьків дітей, чітко визначаються такі колись досить умовні поняття, як добро та зло. Телебачення та церква – чи сумісно це? Настоятель отець Микола, теж у минулому вчитель, відповідає на моє питання стверджувально. Фільми про віру навчають дітей бути добрими та чесними, гідними громадянами своєї країни, вважає він.
Отець Микола відзначає, що все більше людей приходять у храм. Притому збільшується кількість віруючої молоді. Із чим йдуть? Із проблемами трудовими та сімейними. Просять поради у різних життєвих ситуаціях. Моляться Богу за своїх близьких, одержуючи полегшення душевне та тілесне. Священик відзначає, що тих, хто готовий допомагати храму у міру можливості, стає все більше.
– Народ повертається до традицій духовності та віри, – говорить настоятель, – і в цьому запорука процвітання держави.
...Невеличке містечко, яке причаїлося у степу. Таких десятки й сотні тисяч на карті моєї Батьківщини. Зверне за поворот автобус, і зникнуть червоноцегляні будинки та золоті хрести храму. Але ще довго буде проводжати мене музика любові, яка звучить у синьому осінньому небі.
