Довгоочікуваний пенсіонерами “пільговий” автобус 68-го маршруту Одеса – Южне прибув до посадкового майданчика. Пасажири рвонули до дверей, що розчинилися з присвистом, і, коли салон звільнили ті, що приїхали, почали розсаджуватися по місцях. Як з'ясувалося, деяким людям похилого віку видали квитки без місць, затребувавши з них 30 копійок “посадкових”, а молодим, які стояли в черзі після них і оплатили повну вартість проїзду, місця надали. Несправедливо і непорядно? Так. Що потрібно було зробити скривдженим? Піти і з'ясувати в начальства автовокзалу, чому касири чинять таке неподобство. Але, коли молоді люди почали пред'являти квитки тим, хто “про усяк випадок” зайняв їхні місця, на них обрушився шквал обвинувачень: як вам не соромно старих зганяти з місця?; у вас, що - совісті немає?; нахабні ви морди і т.д. і т.п. Коли один хлопець спробував чемно урезонити тих, хто обурювався, пояснюючи, що він купував квиток у касі, а не з рук, вусатий чолов’яга, мабуть, який нещодавно влився у родину пенсіонерів і ще молодиться, закричав: “Замовчи, а то в роті подряпаю!” І далі підтвердив свою рішучу агресивність таким набором матірних виразів, що йому позаздрив би сам Барков. Збентежені хлопець і дівчина, кинувши квитки на підлогу, покинули автобус. А в салоні – пішло-поїхало: така-розсяка молодь нині пішла; у наш час старшим місцем поступалися; тепер один секс та наркота. Я візьми, та й устав свій “п'ятак”: “А хто ж винен у тому, якщо це і так? Чи не шановні дорослі, зокрема і старі?” Боже ж ти мій, що тут почалося! Вусатий агресор першим позначився: “Ти старих не чіпай, професоре! (він так обізвав мене, мабуть, тому, що я був у краватці й в окулярах). Старі поваги заслужили! Це ще Мефістофель сказав!”

Не став вступати у полеміку, але мене зненацька підтримала огрядна чорнява дама у велюровому капелюсі, яка до цього скромно мовчала: “А у кого молодь гидотам вчиться? У немовлят?” Вусатий відпарирував: “По телевізору їх вчать. Суцільна бридота!” Дама відпарирувала: “А вас матюкатися - по телевізору чи як?”

Не буду переказувати подальший сценарій автобусної співбесіди, відчуваючи жаль від того, що вона не одинична. Адже фактів, які дають привід заявляти про те, що люди похилого віку, зі своїм багажем знань, життєвого досвіду і мудрості, не завжди толерантно ставляться до молоді, хоч ставок гати. А коли так, то спрацьовує ефект бумеранга: ті, хто починають шлях у велике життя, реагують на брутальність брутальністю, на хамство хамством, на бездушність бездушністю. І найчастіше нотації, умовляння, просвітницькі прокламації, звертання до сорому і совісті, які звучать з вуст тих, хто бере на себе функцію “навчати і повчати” молодь, повисають у повітрі. Чому? Та тому, що й у школярів, і в студентів, і в більш дорослих чоловіків і жінок є чимало приводів, щоб сказати: а ви самі як поводитеся? Якими прикладами нас пригощаєте?

…Роздратована жінка, бризкаючи слиною, кричить на дівчинку-продавця, яка сказала їй, що не можна чіпати руками хліб, що лежить на лотках: “Ти, кряква, пішла геть, а то я тобі зроблю вирвані роки! Хочеш, щоб я черствим давилася!” П'яний старий репетує на студентів, які чемно попросили його відійти від столика, за яким вони розпивали пиво, воду: “Шмаркачі, я у ваші роки воював! Вам пляшку шкода ветерану! Дурні, безрідні!”

Більше, чим упевнений, що цей крикун пороху не нюхав, але ж ганьбив він тих, хто справді воював, і пишається тим, що має повне право називати себе ветераном війни. І чи справедливо дорікати в цинізмі тим молодим людям, які іронізують над тими, хто сьогодні, маючи на те право, надіває військову форму, нагороди не тільки у святкові, а й у будні дні. Чи має під собою ґрунт обурення побіленого сивиною чоловіка на те, що на його нетактовність молода людина відповідає нетактовністю? Будь-кому малопродуктивно представляти для когось свою мораль чимось подібним до непорушних постулатів, окреслених правил на усі випадки життя і вимагати їх дотримання лише іншими. Якщо ти сам не ввічливий, то чому всі інші повинні бути ввічливими стосовно тебе? Здоровий глузд підказує, про що вже давно сказав освічений Платон, що кожний, хто перебуває в цьому самому здоровому глузді, завжди прагне бути поруч із тим, хто кращий за нього самого. Зрозуміло, що молодь не буде прагнути до контакту, особливо до щиросердного, з тими, хто з приводу і без приводу чіпляє на неї зневажливі ярлики, засипає докорами з приводу і без приводу, постійно прикриваючись ідіомою, що застосовується до нашого часу: “...адже були люди у наш час...”. Така позиція не сприймається інакше, як самозакоханий обман індивідуумів, які її займають, і зустрічаються нам ледь чи не на кожному кроці. Їм, на жаль, не дано зрозуміти простої істини: людина, перш ніж судити інших, повинна звернутися усередину себе самого і там шукати лінію для своєї поведінки.

Нещодавно вичитав у Аристотеля: “...найкраща людина не та, що чинить згідно з чеснотою стосовно себе, а та, що чинить так стосовно інших, а це – важка справа”. А сьогодні згадав ці слова, коли їхав у трамваї на роботу. Хлоп'я, років трьох, з когорти “чомучок”, діймало маму, яка світилася щастям, запитанням: “А чому так багато листя літає?” Мама відповіла: “Ти подумай своєю головою”. Хлоп'я засміялося і сказало: “Мамо, ну а чиєю ж ще головою я буду думати? Твоєю чи цієї тітки?” І ця тітка гаркнула: “Слухайте, припиніть ви цю педагогіку, голова без вас тріщить!” Мама відповіла сором’язливо: “Вибачте, Вадик усього як півроку без заїкуватості розмовляє, ніяк не наговориться...”

Так, справді, важка це справа бути доброчесним до інших. Не даремно ж сам Сократ “наймудріший з мудреців” ставив доброчесність у повну залежність від знання і мудрості. Будемо вважати, що та частина “дорогих наших старих”, яка володіє багатими знаннями і достатньою мудрістю, яка односторонньо, більше у негативному плані, оцінює нинішню молодь і дискредитує себе перед нею негідною поведінкою, стала тимчасовою жертвою обставин, породжених матеріальними труднощами, певною зміною моральних цінностей. Вона зуміє слухати не тільки себе, а й чути інших. Сподіваюся на це, пам’ятаючи про те, що не кожна суперечка і не будь-який діалог корисні, і не усі з них в обов'язковому порядку ведуть до істини їх учасників. Зазначу тільки, що істину зможе підказати тільки той розум, який спирається на добро.