Як ми вже повідомляли, підготовлено програму екологічного розвиту області на 2006 – 2015 роки. Перш ніж вдатися до її аналізу, ми знайомимо наших читачів з екологічним станом природного середовища нашого краю. Перша стаття з цього циклу «Що залишимо нащадкам?» була опублікована в «Одеських вістях» (27 грудня 2005 року). Сьогодні ми продовжуємо цю розмову.
Значну частину попередньої статті було присвячено дещо незвичній для нашого степового, що завжди вважався засушливим, краю – підтопленням. І це справді так: 390 населених пунктів, тобто 33 відсотка всіх населених пунктів, що маються на території області, перебувають у зоні різного ступеню підтоплюваності. І вже сам цей факт примушує екологів говорити про нашу область, як про зону складних екологічних проблем, що межують з екологічною бідою.
Але трагічна парадоксальність ситуації полягає в тому, що, за, здавалось би, катастрофічного надлишку води, адже буквально потопаємо в ній, посеред степу та поміж схилів Подільської височини... А додайте до цього наявність великих рік: Дунаю, Дністра, Південного Бугу, значних придунайських озер, моря та приморських лиманів... Так от, посеред всього цього майже потопного розливу вод, Одещина постає перед нами регіоном, в якому просто-таки катастрофічно не вистачає води. Я маю на увазі – питної. Досить сказати, що, за оцінками експертів, на сьогоднішній день щодобовий дефіцит в області сягає 600 тисяч кубічних метрів води! Причому зі зростанням економічного потенціалу, збільшенням наших міст, появою великої кількості дачних селищ, а також у зв’язку з погіршенням якості води в багатьох артезіанських свердловинах, які раніше, забезпечували населені пункти, цілком придатною питною водою, дефіцит цей загрозливо збільшується.
І ще одна деталь. В нашому цілком цивілізованому курортному краї лише 57 відсотків населених пунктів охоплені централізованим, а отже достатньо контрольованим екологами та медиками, водопостачанням. Втім, єдине, на що здатні ці контролюючі організації, - це констатувати, що в більшості населених пунктів, а точніше, в 83 із них, вода не відповідає державному стандартові “питна вода”, тобто насправді ця неминуче питна вода (адже альтернативи її джерелам не існує) в дійсності такою вже не є!
Особливо напружена ситуація складається в центральній, найбільш заселеній частині області, де зосереджені такі великі міста, як Одеса, Іллічівськ, Б.-Дністровський, Южне, Теплодар, і кілька густозаселених сільських районів. Відомо, що цей край дає притулок майже половині населення області і в ньому розміщується майже 80 відсотків усього промислового потенціалу. Одначе водоочисна станція “Дністер”, завдяки якій його забезпечують питною водою, вже не справляється зі своїми обов’язками, оскільки потребує серйозної реконструкції.
Коли називають кількість свердловин з питною водою, якими користується населення Одещини – п’ять з половиною тисяч, це справляє належне враження, але річ у тім, що вони задовольняють потреби лише 28 відсотків жителів. Не допомагають і колодязі та каптажі, яких зареєстровано 5700.
Ще однією з проблем є те, що чимало водогонів належить до різних відомств, частина з яких не здатна забезпечувати їх експлуатацію на належному рівні. Наприклад, насторожує те, що в області діє 317 відомчих водогонів, хоча значна частина цих відомств мало турбується про них, або й не здатна через свій економічний занепад, забезпечувати належний стан води, контроль за її якістю та якістю експлуатації. Крім того, у нас існує 36 комунальних і 558 сільських водогонів, а ще задіяно 36 водоводних помпових станцій та 52 резервуари, в яких зберігається питна вода, її, так би мовити, стратегічні запаси. Як це не парадоксально, але ситуацію поки що рятує те, що в селах та селищах норма використання води на душу населення все ще залишається низькою – лише 140 – 220 літрів, у той час, як в Одесі вона сягає 350 літрів.
Отже, перша проблема, яка стає очевидною: нам слід провести ревізію усіх нині існуючих водогонів, незалежно від їх приналежності, з’ясувати стан води в них і стан самих мереж; з’ясувати, хто з власників цих водогонів здатен дати їм лад, хто не здатен через свій фінансовий стан, а хто зовсім забув про свої обов’язки. І, на мій погляд, усі ці водогони повинні перебувати під єдиним жорстким контролем, а ще краще, якби була створена така організація, яка б акумулювала кошти і технічні засоби всіх господарів водогонів та свердловин і відповідала за стан цього справді стратегічного і справді життєво важливого сегменту нашої економічної діяльності перед державою і перед народом. Адже стан води – це стан здоров’я нації. А що може бути важливішим та відповідальнішим за це?
Що ж стає причиною забруднення питної води? У “Причорноморському екологічному бюлетені за червень 2005 року” опубліковано річний “Звіт про стан навколишнього природного середовища в Одеській області у 2004 році”. Так от, там прямо визначається, що “великою проблемою з точки погіршення якості води у водоймах області є скидання забруднених стічних вод у водні об’єкти. Більш 45% каналізаційних очисних перебувають у незадовільному технічному стані, вони фізично та морально застаріли; 37% мереж перебуває в аварійному стані. Це очисні споруди та каналізаційні мережі міст Ананьїв, Кодима, Рені, смт Любашівка, Комінтернівське та ін. Погіршення якості питної води є причиною виникнення багатьох захворювань, особливо інфекційних”.
До цього можна лише додати, що, на жаль, скидання забруднених стічних вод – не єдине джерело зниження якості води. Сюди додають тисячі тонн побутового сміття, застійні явища в річках та озерах; хімічні та інші речовини, які час від часу потрапляють у наші річки через недбале зберігання їх, або через те, що їх хочуть позбутися.
Як це відбувається в реальному житті, дізнаємося з того ж таки звіту. Ось один із прикладів: “Важливою серед екологічних проблем області залишається Кучурганське водосховище на території Одеської області і Республіки Молдови, яке побудоване у 1967 році у руслі р. Кучурган для охолодження агрегатів Молдавської ДРЕС. Для створення технологічно необхідних запасів води, уздовж сховища збудовано дамбу обвалування, внаслідок чого берег опинився на 3,5 метрів нижче рівня води у водоймі. Для запобігання підтоплення територій селищ Кучурган і Лиманське Одеської обл., в комплексі з водосховищем побудовано дренажну систему, яка складається з дренажного каналу та трьох дренажних помпових станцій. Ця система є технічною складовою Молдавської ДРЕС, але на сьогодні опинилась на території України і у зв’язку з життєвою необхідністю експлуатується місцевими територіальними громадами. Проте передача системи проводилась ДРЕС без участі урядових структур Молдови та України. Водночас водосховище використовується для зрошення, рибного господарства, рекреації тощо.
На території Біляївського району... на площі 280 га розміщені золошлаковідвали не рекультивуються, спостерігається значне розпилювання мілких фракцій на підсохлій поверхні полігону. Все це призводить до негативного впливу на стан прилеглої території, у тому числі водозбірної території р. Дністер.
Одеська облдержадміністрація спільно з Держуправлінням екоресурсів в Одеській області неодноразово виходила з ініціативою до керівництва Молдавської ДРЕС, Республіки Молдова для вирішення питання щодо існування вказаних споруд, а саме: платежів за оренду земельної ділянки, забруднення навколишнього середовища, розробки заходів по мінімізації погіршення екологічного стану прилеглої території. Однак порозуміння з боку Республіки Молдова не знайдено. Тому вирішувати зазначені проблеми необхідно на державному рівні”.
Як бачимо, все почалося з того, що важливу міждержавну проблему договору щодо експлуатації цих споруд спробували вирішити на рівні... місцевих громад, а відтак створили міждержавну еколого-економічну та політичну проблеми. І схоже, що наших київських чиновників ці проблеми поки що не турбують. Чому? Хтось спробує переконати нас, що існують проблеми нагальніші? Сумніваюся.
