За дверима лунали гучні голоси. Я постукала і увійшла, сподіваючичсь застати групу краєзнавців, які обговорюють новину з минулого. Але в кабінеті за столом сидів тільки один чоловік.
– Прошу вибачити, секунду – я тільки вимкну радіоточку, – сказав він.
Клац – і запанувала тиша, від якої задзвеніло у вухах. На мене дивилися молоді очі літньої людини.
От небагатьом людям дано дожити до сивого волосся і дивитися на все навколо із жвавим інтересом, я б навіть сказала, із захватом.
Експонати, фотографії, пожовклі документи. Посередині – стіл, на якому немає "живого місця" – рукописи, папки з паперами, карти, книги, пописані аркуші паперу...
– Якщо не помиляюся, ви – директор музею, Борис Олександрович Райнов. Я відірвала вас від роботи...
– Не турбуйтеся. Хочете подивитися музей?
– Так. Якщо можна.
Директор жваво дістав указку:
– Прошу!
У першій залі, а, точніше, невеликому коридорі – виставка робіт місцевого художника Миколи Дічева. На полотнах – види старої Кілії, коли над містечком ще піднімалися сімнадцять мусульманських мечетей, а біля причалів стояли невеличкі шхуни під вітрилами та човни рибалок.
Кожна з картин – плід спільної праці історика, який підшукував спеціальну літературу, старі карти та інші першоджерела, і художника, який перетворив документи в картини. Біля кожної роботи Борис Олександрович надовго зупинявся, захоплено розповідаючи про історію міста – та так жваво, з такими цікавими подробицями, немов подорожував машиною часу й усе бачив своїми очима.
– За даними гідрології, приблизно 15-20 тисяч років тому місце, де ми з вами зараз стоїмо, лежало на дні давньодунайської затоки, а далі по берегах Китай-озера жили первісні люди – мисливці та рибалки. Їх зобразила на своїх картинах місцева художниця Валерія Левінцова, – розповідає директор. – До речі, картини вона писала на тому самому місці, де була стоянка первісної людини – пейзаж, так би мовити, з натури. Фігури ж людей, їхній одяг, житла ми писали із наукової літератури – вітчизняної, зарубіжної. А ось на полиці – фрагменти кісток мамонта. Оригінали.
У Кілійському районному музеї оригіналів чимало. Кинджал бронзового віку, якому 4 тисячі років, чашечки трипільської культури – 6,5 тисячі років. Історики знають, що районному музею непросто відстояти право на володіння такими експонатами. Як правило, їх забирають до музеїв обласних центрів. Борисові Олександровичу справді довелося "повоювати" за велику кількість артефактів, знайдених на Кілійській землі, для того, щоб вони залишилися у місцевому музеї.
На запитання, на що мають звернути увагу туристи, які приїжджають до Кілії, історик каже:
– На даний час в Кілії зі старих споруд залишилася знаменита Миколаївська церква, якій 357 років. А раніше на її місці стояв давнішній храм, який було зруйновано турками при взятті міста у 1484 році. До цього стояла ще більш древня церква, їй би зараз було близько 800 років. Років три тому у міському парку ставок чистили. Ця водойма – залишки рову, який оточував Кілійську фортецю. Військові споруди було знищено після того, як Росія програла Кримську війну. Тоді ж було висаджено й фортецю Ізмаїл. Отож, коли ставок чистили, об старий фундамент фортеці зламався новий екскаватор. З північної і східної сторони Кілію оточували потрійні стіни, із західної – подвійні, і тільки з південної, вздовж Дунаю, – одинарні. Якщо не похваляються турецькі хроністи, стіни місцями доходили до 20 метрів висоти.
А звідки пішла назва міста – Кілія? Відповідаючи на це запитання, історик каже:
– Версій багато. Є легенда про те, що Олександр Македонський побудував тут містечко і назвав його ім'ям свого далекого предка Ахілла – Ахіллія. У молдавських старих літописах теж згадується Ахіллія, але без посилань. Насправді походження назви міста куди більш прозаїчне. Зіпсованою давньогрецькою мовою, якою розмовляли візантійці, "келі" – зерновий склад. А на турецьких картах – глинистий берег називається "кілі". Звідси й пішло – Кілія. Усе інше – легенди.
Борис Олександрович Райнов належить до тих фахівців, яких не змусиш збирати історичні факти вибірково, віддаючи перевагу одним і "забуваючи" про інші. І вже тим більше не схильний краєзнавець ідеологізувати історію – на догоду тим чи іншим політичним віянням. Довелося, наприклад, відстоювати "червоний" кабінет, де зберігаються численні вимпели, прапори, кубки, отримані колективами району за радянських часів – це теж історія.
Звичайно, у кожного, хто вивчає минуле, є свій, улюблений відрізок часу, якому приділяється особливо пильна увага. У директора Кілійського районного музею – це роки Другої світової війни. Здавалося б, багато про них написано. І все ж таки деякі сторінки істориками упущені. Так, наприклад, у радянських підручниках не згадано про те, що влітку 1941 року Кілія завзято оборонялася – 1 місяць і 2 дні! Німці були вже неподалік від Києва, вже прямували в бік Ленінграда, а містечко на Дунаї не здавалося. Борис Олександрович скрупульозно вивчає події Другої світової війни. Він постійно публікує свої роботи на сторінках районних газет "Наш час" і "Дунайська зоря". Крім цього, пише і видає книги, у яких відбито історію краю.
Більшу частину свого життя Борис Олександрович Райнов присвятив дітям, викладаючи історію в школі № 2. Завжди залучав дітей до дуже цікавої справи – створення шкільного музею. Штатним директором районного музею Б.О. Райнов працює останні 8 років. Важко уявити, як встигає й екскурсії проводити, і в районних заходах брати участь, і дослідницькою роботою займатися. Звідки сили? Звідки ентузіазм?
– Тут, по цих землях, пройшло багато народів: із заходу – кельти, з півдня – греки й римляни, з півночі – скіфи, сармати, древні германці й слов'яни, – говорить Б.О. Райнов. – Тут дуже багата історія. Де не копни, обов'язково знайдеш щось цікаве!
