На правах політичної реклами
В ІМ’Я ЄДНОСТІ УКРАЇНИ
Звернення виборчого блоку політичних партій «Народний Блок Литвина» в Одеській області у зв'язку з Днем соборності України
Шановні жителі Одеської області!
22 січня ми відзначаємо День Соборності України. Протягом сторіч наш народ прагнув жити в єдиній державі.
Сьогодні це прагнення втілилося в життя, але нашому суспільству далеко до єдності. Ми є свідками того, як внутрішні чвари ослаблюють нашу країну, як безвідповідальні політики намагаються внести розкол між різними регіонами держави, між представниками різних народів і різних релігій, які живуть в Україні, як шириться прірва між вузьким колом дуже багатих людей і більшістю громадян, які живуть на незначні зарплати і пенсії.
Час вимагає від нас переосмислення самого поняття соборності.
Для Народного Блоку Литвина соборність – це, насамперед, подолання штучно створеного розколу між регіонами України. Ми не хочемо ділити громадян нашої країни на «західників» і «східників».
Народний Блок Литвина – за сильну регіональну політику, яка враховуватиме історичну, економічну, національно-культурну специфіку областей. Ми стоїмо за те, щоб 60% коштів, що заробляються на місцях, були спрямовані на вирішення місцевих проблем, а не розподілялися за бажанням чиновників з центру. Наша мета – ефективна і відповідальна місцева влада, влада, яка матиме повноваження і необхідні бюджетні кошти.
НАШЕ ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ – ОБ’ЄДНУВАТИ, А НЕ ДІЛИТИ
НАШЕ ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ – НАВОДИТИ МОСТИ, А НЕ КОПАТИ ОКОПИ
НАШЕ ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ – БУДУВАТИ МАЙБУТНЄ, А НЕ БАРИКАДИ
Ми вважаємо себе виразниками інтересів української нації – співтовариства людей, об'єднаних спільним майбутнім, без поділу на етноси, народи або групи, що живуть в Україні.
ВЛАДА ДЛЯ НАС НЕ МЕТА, А ТІЛЬКИ ЗАСІБ
Наші ідеали – це ідеали будь-якого громадянина України – незалежно від того, є він українцем чи росіянином, болгарином чи молдаванином, євреєм чи гагаузом, католиком чи православним. І тому соборність для нас – це створення рівних умов для розвитку всіх культур. Кожному народу повинно бути гарантоване право навчання рідною мовою, доступу до культурних цінностей свого народу.
Не може бути єдиним народ, який роздирають глибокі соціальні і класові суперечності. І тому соборність для нас – це подолання бідності, підвищення доходів трудящих, реформування заробітної плати, поетапне підвищення пенсій і доведення їхнього розміру до 80% середньої заробітної плати по країні.
В українській політиці повинні восторжествувати принципи взаєморозуміння і помірності, прагматизму і патріотизму. Народний Блок Литвина дотримується цих принципів під час передвиборної кампанії і дотримуватиметься їх і в майбутньому. Ми не на словах, а на ділі прагнемо до соборності України. Упевнені, що жителі Одеської області підтримають нас у нашому прагненні.
Народний Блок Литвина вітає всіх жителів Одеської області з Днем соборності України і бажає їм щастя, здоров'я і добробуту!
Керівник виборчого штабу
Народного Блоку Литвина
в Одеській області С.Р. ГРИНЕВЕЦЬКИЙ
Сплачено з виборчого фонду «Народного Блоку Литвина»
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ: ШЛЯХ БОРОТЬБИ І СПОДІВАНЬ
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила самостійність і суверенність Української Народної Республіки. А 22 січня 1919 року в Києві на Софіївському майдані було проголошено Акт Злуки, тобто возз’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Цей день навіки увійшов в історію України й українського народу як День Соборності України, що відзначається зараз в Незалежній Україні, як одне з визначних національно-державних свят.
Тепер уже навіть далеко не всі фахові-історики пам’ятають, що, власне, Центральна Рада була заснована не як парламентська установа, і навіть, не як висока управлінська державна формація, а як звичайна патріотична організація української національної інтелігенції Києва, підкреслюю: не всієї України, а лише Києва, і, до речі, без участі в цьому утворенні Михайла Грушевського, котрий на той час ще перебував у Москві, де, як істинний соціал-революціонер, ідейно проймався духом пролетарської солідарності українських селян та робітників з російськими і усіма іншими. На чолі ж цього громадського, а проте досить авторитетного громадянського об’єднання теж виявилися непохитні у своїх переконаннях, прокомуністично налаштовані соціалісти Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Симон Петлюра. І заявила про себе ця ніким не обрана і ніким, окрім власного сумління та історією, не вповноважувана організація вже 17 березня 1917 року, тобто за кілька днів по тому, як у Петербурзі росіяни здійснили свою Лютневу революцію (чи переворот – то вже питання політичного смаку).
Вже тоді політична та військова ситуація у напівзруйнованій, ідеологічно пошматованій імперії дозволяла діячам Центральної Ради (ЦР) якщо не проголосити, то, бодай, задекларувати – а це мало принципове значення для всіх національно-орієнтованих сил українського народу – відродження української державності. Одначе наші пролетар-соціалісти не могли уявити собі, як же це так: щоб Україна – та поза територіальними межами Великої Росії?! І вже першим своїм програмним документом – маніфестом, яким ЦР звернулася 22 березня 1917 року до народу, було виразно й однозначно окреслено мету: боротися за утворення адміністративно-територіальної української автономії у... складі Росії. Ці наміри були реально підтверджені Першим Універсалом, яким ЦР проголосила автономію України у складі Росії, а 29 червня було утворено Генеральний Секретаріат цієї автономії, тобто уряд України, який очолив соціаліст Винниченко. Загалом же, із дев’яти членів Генерального Секретаріату один був безпартійним, а восьмеро – соціалістами, точніше, прокомуністично налаштованими соціаліст-інтернаціоналістами. Тож чи варто дивуватися, що вже 16 липня 1917 своїм Другим Універсалом, головною метою якого була реорганізація Генсеку та державного апарату, Центральна Рада не лише підтвердила автономність України, але й постановила, що ці права автономії ще мають бути затверджені... Всеросійськими Установчими Зборами.
Характерно, що рішення це було прийняте без будь-якого військового чи політичного тиску на Центральну Раду, з ініціативи самих автономістськи налаштованих лідерів її. Навпаки, ця нерішучість ЦР, її заангажованість викликали обурення. З усіх кінців України надходили листи, телеграми з закликами: “Беріть владу у свої руки! Будьте сильні, тверді, будьте справжнім урядом!” Залишилися спогади члена Військового Комітету (якоїсь подоби комітету з оборони) Кедровського, який писав: “Люди дорікали уряду, що він обіцяв творити свою волю власними руками, а сам тим часом бігає до Керенського на поклін та просить дозволу”
Повністю свої наміри М. Грушевський відкрив у вересні 1917, коли, вітаючи організований ЦР “з’їзд народів”, що відбувся у Києві, він проголошував: “...ми дивимось на федерацію не як на шлях до самостійності, а як на шлях до перспективів, уже давно відкритих передовими мислителями людства, як на шлях Федерації Європи і дальше до федерації цілого світу”. Га, як вам цей масоно-революційний романтизм на руїнах імперії?!
Грушевський, Винниченко та секретар(міністр) військових справ Порш добре знали, що ще 27 грудня 1917 р. у Харкові, за наказом з Москви, відбувся з’їзд комуністів-більшовиків, на кому було утворено альтернативний Генеральному Секретаріатові Центральний Виконавчий Комітет, першим завданням якого було збройно захопити владу в Україні і проголосити Українську Радянську Республіку у складі Росії. Водночас, до вторгнення в Україну вже готувався 30-тисячний корпус росіян під командуванням Антонова-Овсієнка.
Природно, що в цій ситуації українські військові намагалися формувати власне військо. Резервів та зброї було аж задостатньо. На території України перебувало тоді до мільйона солдатів, здебільшого фронтовиків. Генерал Скоропадський надавав у розпорядження ЦР 40-тис. українізований корпус колишнього 34-го корпусу російської армії. Але Грушевський та Винниченко відмовилися від корпусу, злочинно заявляючи, що регулярна армія їм не потрібна, і що вони не довіряють багатому землевласникові Скоропадському. Подумайте тільки: Україна стояла напередодні війни, а прем’єр і голова Українського Генерального Військового Комітету В.Винниченко зі сторінок “Робітничої газети” і всіх трибун заявляв: “Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всіх постійних армій!”
Так, їм, Грушевському, Винниченку і іже з ними, не потрібні були ні Перший Український козацький полк ім.. Хмельницького під командуванням Ю. Капкана, хоча й змушені були змиритися з його існуванням; ні Другий полк ім. Полуботка, саму ідею формування якого Винниченко і його уряд зустріли з класовою підозрілістю; ні формування колишніх фронтовиків, Українських Січових Стрільців. Мало того, у січні 1918-го, у найлиховісніший для України час, ЦР видає закон про... демобілізацію, тобто розпуск української армії! А генсек з військових справ Порш поспішливо вводить цей закон в дію своїм наказом. Скориставшись із цього, російська більшовицька армія, чотирма опергрупами, під командуванням шовіністично налаштованих Єгорова, Муравйова, Берзіна та Кудинського почала захоплювати територію УНР.
Увірвавшись у Київ, війська Муравйова влаштували тотальне винищення української інтелігенції. Кожен, хто наважувався заговорити українською, вже був в їхніх очах націоналістом і контрреволюціонером. Навіть автори “Истории Украинской ССР” (1969 р.), незважаючи на жорстоку радянську цензуру, набралися мужності визнати: “Своїми виключно грубою поведінкою і провокаційними наказами про масові розстріли без суду Муравйов підривав у населення авторитет і довір’я до радянської влади”. “Цю владу, – писав тимчасом у своєму наказі Муравйов – ми несемо з далекої півночі, на вістрях своїх багнетів, і там, де її установлюємо, ми будемо піддержувать силою цих багнетів”. І “піддержували!”
Як розгорталися історичні події далі – ми знаємо. До січня 1919 року владу Української народної Республіки в Києві було відновлено. А в цей час на теренах Західної України було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, яка одразу ж виявила своє прагнення об’єднатися з УНР. І ось, 22 січня 1919 року, на Софіївському майдані в Києві було урочисто проголошено Акт Злуки, тобто Акт про злиття УНР і ЗУНР в єдину Соборну Українську Народну Республіку. Таким чином, уперше за багато століть Галичина, Волинь і Поділля були поєднанні в єдину державу зі Слобожанщиною, Донеччиною, Лівобережжям та Південною Україною включно із Кримом. Відтоді в історії України навіки закарбовано слова: “Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу”.
Одначе до миру і щастя було ще далеко. Вже 29 січня владу в Києві захопили більшовики, основу війська яких складали росіяни; ні гетьманат, ні директорія утримати владу не змогли. Водночас поляки захопили значну частину Галичини. Чехословаччина окупувала землі Закарпаття, а румуни розпочали дипломатичний, а згодом і військовий наступ на Буковину. Основна же територія України захлиналася у вирі громадянської війни.
Так, тоді, в 1919-му, Україна не змогла відстояти свою незалежність. Дехто з істориків вважає акт об’єднання і проголошення Соборної УНР політичною декларацією. Та й сам С. Петлюра на хвилі відчаю визнав, що “Фактично ідея Соборної України була фразою”. Одначе в пам’яті народу цей акт і цей день залишилися, як прояв вищої національної і духовної свободи. І в 1999 році Указом Президента вже справді незалежної і соборної України цей день як День Соборності було проголошено всенародним святом єднання і державності. Тож, із Днем Соборності тебе, Україно!
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
