Поезія – це завжди неповторність. Так сказала Ліна Костенко. У значеннєвій і творчій точності її слів довелося ще раз переконатися після прочитання книжок віршів Сергія Володимировича Філіпчука «Поэзия странника» і «Здравствуй, это я». Обидві вони випущені у світ київським видавництвом «Мистецтво» 2005 року. Передмову до них написав народний артист Росії, поет Ілля Рєзнік. Кожен, хто читав вірші Філіпчука, я упевнений, погодиться зі справедливістю такої їхньої оцінки рецензентом: «Сборник Сергея Филипчука представляет собой противоположность обывательскому ханжеству и неверию. Есть что-то своеобразное в строках его книги, побуждающей задуматься о себе, о своем существовании. Человеку, каким бы он ни был, не удастся спрятаться от истины, от мыслей «о том неизмеримом, кто есть всегда любимым».
У щирих, легких, для сприйняття віршах Сергія Філіпчука пульсує саме життя з його прикрощами і радощами, приваблює та філософія, яка змушує замислюватися про сенс існування, спонукає до глибокого самоаналізу, проникнення в таємниці людської душі. Це тим більше важливо, що, як пише І. Рєзнік, багато віршів сучасних авторів відволікають від головного сенсу буття, спотворюють людину духовно.
Нещодавно Сергій Філіпчук побував у редакції «Одеських вістей». Ми попросили поета відповісти на низку запитань.
– Сергію Володимировичу, творчість для Вас професія чи захоплення?
– Професійно я труджуся на радіо. Ось уже десять років незабаром виповниться з тієї хвилини, коли в ефір полетіли позивні «Радіофіла», яке стало моїм дітищем. Сьогодні ми другі-треті за рейтингом серед близьких нам радіостанцій в Одесі.
– Ми знаємо, що відкривали Ви її в 1996 р. на Пересипу в невеликому приміщенні котельні, поставивши собі за мету – завоювати свою аудиторію. Власні вірші для цього використовували?
– Ні. Я на радіо віршів не читаю. А «приходити» вони до мене стали років у тринадцять. Рядки народжувалися миттєво, самі рвалися на папір. Бувало, вночі вставав і записував їх. Перший зошит з дев'яносто шістьма віршами дав на рецензію, і зошит загубився.
– Не відбило це бажання творити?
– Я, повторюся, не за бажанням пишу. Вірші самі відвідують мене спонтанно. І не займаюся їхнім класичним шліфуванням, як це роблять ті, хто пише «на потребу дня». Буває по півроку – ані рядка. Отже, не я господар віршів, а вони диктують свою волю. Світ думок і почуттів, які виражають мої рядки, відкритий для усіх, хто здатен поєднати земну, конкретну, романтичну реальність із всесвітньо-глобальними проблемами.
– Хто Ваші читачі?
– Перші – батько, мама, дружина, колеги. Коли я дарую книжку комусь, обов'язково прошу: якщо вірші не сподобаються, передайте іншій людині, вони знайдуть споріднену душу і житимуть разом з нею. І усе зрозуміють те, що я прагну виразити по-своєму, якщо хочете – самобутньо, і сприймуть світ моїх думок і почуттів.
– У Вас чимало гранично щирих, голосистих, «музичних» віршів. На якісь написано музику?
– Ви праві. Звичайно, мабуть, позначається і мій музичний слух. Радий, що деякі вірші покладено на музику. Виконували пісні заслужена артистка України Олена Стаховська, Сергій Лукашенко, Ольга Оганезова. Американський співак Дон Дан записав альбом на тексти, перекладені моєю дружиною Оленою на англійську. Готуємо новий альбом. Гадаю, що є й такі вірші, які можна виконувати акапельно.
– Погодьтеся, кожен поет має свої особисті художні уподобання. Хто Ваш кумир на поетичному небокраї?
– Блок, Блок і Блок. Ще Лермонтов. Від них я набув впевненості і необхідності бути самим собою. Дуже боявся зійти на шлях наслідування, стати чиїмсь підголоском. І мені вдалося бути самим собою. Нелегко, але вдалося, про що свідчать вірші.
– Із сучасних авторів хтось «ліг на душу»?
– Тарас Федюк. Ми не часто зустрічалися, але цього було достатньо, щоб я переконався: він – особистість, талановитий поет.
– Які теми Вас хвилюють сьогодні, як людину, як нашого сучасника?
– Тем багато, за усіма, як за вітром у полі, не вженешся. Але найбільше і постійно хвилює тема ставлення гомосапієнса до землі, до місця, де він з'явився на світ, до батьків, тема моральності, християнської моралі.
– Саме те, що не може обійти стороною поет-мандрівник, який ототожнює себе з батьківщиною, тим соціальним і природним середовищем, у якому живе і діє.
– Так воно і є. Адже людина, образно кажучи, плід Всесвіту його власної душі, яка постійно борсається в лоні добра і зла, світла і темряви, багатства і жебрання.
– Чи не тому не тільки бідні, а й багаті плачуть?
– Запитання звучить прозаїчно. А зміст його філософський. Сльози ж продукт совісті. У чистої вони – з радості. У заплямованої – від безсилля і запізнілого каяття.
– Будемо сподіватися, Сергію Володимировичу, що вже видані Вами і нові книжки допоможуть тим, хто здатен вжитися у поезію, у її щемливий інтим, страждати і співчувати, дійти по тендітному містку, витканому зі слів, до усвідомленої необхідності дякувати Богові за хліб насущний, за день прийдешній, за світло і небо, за буття і небуття...
Віктор МАМОНТОВ,
член Міжнародної асоціації письменників баталістів і мариністів
ПРОПОНУЄМО ЧИТАЧАМ «ОДЕСЬКИХ ВІСТЕЙ» ДОБІРКУ ВІРШІВ СЕРГІЯ ФІЛІПЧУКА
* * *
Рыцарь странствует по свету
На серебряном коне.
С ночи звездной до рассвета
Бродит рыцарь в тишине.
Что же ищет странный рыцарь?
Может, вечную весну?
Почему ему не спится? –
Он нашел любви страну.
Золотые серенады
Дарит он своей мечте.
Много ли для счастья надо? –
Прикоснуться к красоте!
Переполнив душу светом,
В безмятежно-добром сне
Рыцарь странствует по свету
На серебряном коне.
БЛОКНОТ
1. Зайти к Сережке Иванову.
2. Насчет стоянки позвонить.
3. Быть в сквере ровно
в полседьмого.
4. Отдать тетрадку, не забыть.
5. Прийти пораньше к деканату.
6. Достать лекарства.
Взять конспект.
7. В три – к мастеру.
В четыре – к брату.
8. В семь – на Гагаринский
проспект.
9. Билеты в кассе на вокзале
в 17 ровно будут ждать.
10. Придумать Юрке наказанье.
11. Стихи у девочек забрать.
12. Вернуться за ключом и лаком.
13. Взять у Борисовича сеть.
14. Заехать к Игорю за знаком.
15. Отдать долги и умереть.
* * *
Твою печаль вуаль сковала.
Усталость жизни на плечах.
Слезинка на огонь упала,
И успокоилась свеча.
* * *
За рощей по лугу
Гуляет тумана подруга –
Роса.
С живых колоколен
Звучанием васильковым
Стекает ее слеза.
Лишь прикосновенье
И таинства сновидений
Ушли
В траву, наклонившую стебли
Зеленоватой постелью
У самой земли.
И будто ожили,
Стекают по хрупким жилкам
Капли воды
На нежные губы,
Запекшиеся грубо
От жажды.
В лучах Солнца тает
И радугу зажигает,
Прощаясь с землей,
Чтоб вновь утром рано
Скатиться с ладоней тумана
Росой.
* * *
Не поминайте умершей весны.
За здравие в церквах
не ставьте свечи.
Разбитую мечту ничто не лечит –
Не лечит даже пуля у стены.
Не развязать гордиева узла,
Не разрубить, хоть есть
на то причины.
Поэт – не аналогия мужчины:
Он ангела душа и сатаны!
В слиянье этом нет его вины.
Ведь он поэт – с рожденья
до кончины.
* * *
Я отброшен на сотни
ступеней назад
И повис. А вокруг – то ли рай,
то ли ад.
Грязь и пепел внизу. Сверху крики
– держись…
Если не удержусь – снова по уши
в жизнь.
* * *
В мои двери стучали,
В мои окна кричали,
Но закрыты глаза.
Я задавлен отчаянием
И отравлен печалью –
Жжет небритые щеки слеза.
Брошен к дьяволу в бездну,
Мне молить бесполезно –
Мои руки пусты.
Дай мне, Господи, честно
Выбрать время и место,
Чтобы сжечь все мосты.
* * *
В жизни все до боли просто –
Театральные подмостки.
В зале гаснет свет.
Тот, кому сказали цену,
Может выходить на сцену.
Остальные – нет.
* * *
А дети не знают классиков,
А дети играют в классики,
А дети играют в крестики,
Не зная, что есть кресты.
А дети, сочтя забавою,
Играют в войнушку бравую.
Дай Бог, чтоб осталось
в мире все
И впредь на своих местах.
* * *
Осень – женщина печальная.
С нею встретились случайно мы.
Переполненный отчаяньем,
Я упал к ее ногам.
Ветер пел охрипшим голосом
Джаз. Листва ласкала волосы.
Жизни угольные полосы
Уступили место снам…
…Все, казалось бы, устроено
И навеки успокоено,
И переживать не стоит мне –
Я не верил в чудеса…
…Но увиделись случайно мы.
Осень – женщина печальная.
Я свои надежды тайные
Прочитал в ее глазах.
* * *
Посивіла мазанка родини –
Мов лелеки, розлетілись ми…
Зморшки павутиннями на глині.
Ніч у вікна дивиться німі.
Вінниччина. З Попелюх дорога…
Хто ж її побачить і коли?
Жовті фотокартки біля Бога –
Бабця, дід і тато ще малий.
Рушники тремтять. Гуляє вітер.
Сіє-віє по кімнаті сніг.
Де ж сховалось безтурботне літо,
Де, як сонце, тата перший сміх?
Де ж той Бог, що збереже
нам матір?
Де ж той Бог, щоб тата
нам зберіг?
Знає, мабуть, тільки рідна хата –
Нашої родини оберіг.
* * *
Летал.
Мечтал.
Гадал.
Вселял.
Скакал.
Кричал
Вручал.
Карал.
Бежал.
Рычал.
Стрелял.
Стонал.
Устал.
Отстал.
Упал.
Пропал.
* * *
Я еще на самой середине –
Седина не тронула висок.
Как звезду в ладонях, для любимой
Я принес ковыльный стебелек.
Укрываясь неба покрывалом,
Мы дрожим от страха высоты.
Милая, смотри, уже звезда упала –
Загадала ли желанье ты?
Обниму тебя и эту землю
В ожиданье, в трепетном цвету…
Я, подобно крохотному стеблю,
Сквозь века и грозы прорасту.
И не смяв, а потревожив травы,
Осторожно, будто бы беглец,
Я с душой, запевшею о главном,
С осенью взлетаю под венец.
