Вечір. Після робочого дня поспішаю додому. Знавіснілий вітер зриває з дерев засохле листя, що дивом втрималося на гілках, і жбурляє в перехожих. Але, не вгамувавши цим своєї люті, ще з більшою силою висвистує десь поза будинками, що дивляться у темряву вогнями вікон. Там, за стінами людських жител, своє життя. На когось чекають. Десь лунає сміх. А буває й по-іншому...
Сьогодні в редакції районної газети було чимало відвідувачів. Хтось приніс свої дописи, хтось поділився цікавою інформацією. Але приходять люди і зі своїм особистим, про що не повідаєш кожному. Ось молода гарна жінка в розпачі від того, що її зрадив чоловік. Інша розповіла про те, що не може знайти спільну мову з дорослим сином. Для них це наболіле – воно ятрить душу, вибиває з життєвої колії. А як допомогти їм? Чим зарадити? Ці думки не дають спокою, і я ще більше кутаюся в пальто, намагаючись відгородитися не тільки від дошкульності холодного вечора, але, мабуть, і від жорстокості людського буття. І раптом чую: “Господи, дочко, чого це ти на голову нічого не накинула? Так і застудитися недовго”. Мене зупиняє незнайомий дідусь. Відчуваю, як від дотику його руки, від батьківської турботи в його очах у мене починає вливатися щемне тепло.
Перебігши дорогу, входжу в парк. Але йду не алейкою, а між деревами навмання. Під ногами шурхотить опалим листом згаслий день. Десь невидимо зойкує нічний птах. Піднімаю голову. Там, вгорі, – темна безодня неба, всипана зорями.
...Колись, в дитинстві, дідусь брав мене вечорами на руки, і ми сідали на лавочці навпроти нашого дому. Я так само закидала голову і вдивлялася у манливий простір, зачаровано слухаючи дідусеву розповідь про планети, зірки і сузір’я, про розташування їх у Сонячній системі.
“А он, бачиш, – сказав він одного разу, – то твоя зоря”. Я перевела погляд у вказаному напрямку і справді побачила напрочуд яскраву зірку. Мені здавалося, що вона зависала якраз над моєю кімнатою.
“Я назвав її твоїм ім’ям, – додав дідусь, – ця зірка буде завжди з тобою. Завжди допомагатиме. Тільки треба бути сильною...”
Пройшли роки... Я давно загубила свою зорю на небі, не можу відшукати її серед безлічі нічних світил. А буває, негода взагалі ховає їх від людських очей. Але я твердо знаю: моя зірка там є!
Є зірка і у кожної з тих жінок, які, прийшовши до редакції, вилили своє наболіле. Тільки в неї треба вірити! Треба бути сильною!
І мені враз здалося, що вітер не такий вже й різкий, та холодний...
