Олімпійці ТА, ЩО КУВАЛА СЛАВУ ОДЕСЬКОГО ВОЛЕЙБОЛУ
Довідка «ОВ»:
Валентина Григорівна Мишак народилася 16 січня 1942 року в Тирасполі.
Заслужений майстер спорту.
Виступала за волейбольну команду “Буревісник” (Одеса) – 1959-75 роки.
Чемпіон СРСР 1961 року, бронзовий призер 1971 року, володар Кубка СРСР 1974 року, бронзовий призер Спартакіади народів СРСР 1971 року.
Володар Кубка європейських чемпіонів 1962 року, чемпіон Європи 1963 і 1967 років.
Срібний призер XVIII літніх Олімпійських ігор 1964 року.
“ОВ” у новому році далі публікуватимуть матеріали, які розповідають про одеських спортсменів, що у різні роки тріумфально ставали переможцями і призерами Олімпійських ігор. Сьогодні в нашій рубриці розповідь про Валентину Мишак – срібну призерку з волейболу XVIII літніх Олімпійських ігор у Токіо, яка цілком справедливо вважається однією з найкращих волейболісток Одеси XX століття.
Валентина Григорівна Мишак народилася не в Одесі, але коли вона піднімалася на олімпійський п'єдестал пошани в Токіо, то вже представляла саме наше місто. А “щасливий” переїзд із Тирасполя до “міста біля моря” відбувся на початку 1959 року, завдяки відомому одеському волейбольному тренеру Євгену Горбачову. Взагалі, Горбачов завжди вмів підбирати кадри, знаходячи юні таланти і на периферії. Мишак потрапила до цієї “золотої колоди” і після приходу до “Буревісника” виграла чемпіонат і Кубок СРСР, а пізніше і Кубок європейських чемпіонів. І нарешті, у 1961 році вона ввійшла до складу збірної СРСР, у якій тоді виблискували Інна Рискаль, Людмила Булдакова, Антоніна Рижова. Вдало вписавшись у цей чудовий склад, Мишак виграла “срібло” токійської Олімпіади. Напевно, ця юна тираспольська дівчина ще за пару років до того навіть і не припускала, що досягне подібних спортивних вершин. І завдяки своєму природному таланту, завзятим тренуванням, а також досвідченій руці тренера, вона назавжди стала часткою великої історії одеського і усього радянського волейболу.
Окремо стоїть перемога в чемпіонаті СРСР-1961. Валентина Мишак тоді була однією з лідерок “Буревісника”, який став першою українською командою, що виграла найсильніший союзний турнір. А який тоді був склад – Ніна Задорожна, Феліса Гольдгубер, Галина Логвиненко, Євгенія Коржова. Пройшовши довгу турнірну дистанцію, одеситки зустрілися в матчах за перше місце з ленінградським “Спартаком” і зуміли здобути тріумфальну перемогу. Безсумнівно усіма вище перерахованими досягненнями Валентини Мишак і команди “Буревісник” повинна пишатися вся спортивна громадськість міста. І вона уже віддає цьому данину – нещодавно було відкрито меморіальний музей спортивної слави Одеси. Його основу склала експозиція портретів спортсменів і тренерів, які кували велику славу Південної Пальміри, зокрема і волейболістів. Тому гідне місце в музеї посіли портрети Валентини Мишак та її тренера – Євгена Горбачова.
Говорить Валентина Мишак про Євгена Горбачова:
– Євген Георгійович був дуже грамотним і вимогливим фахівцем, який любив волейбол до безтями. Спілкуючись з ним, ми заряджалися великою позитивною енергією, яку вихлюпували на спортивному майданчику, що нам і допомагало здобувати великі перемоги. На жаль, Євгена Георгійовича вже давно немає з нами, але в одеському волейболі завжди вистачало класних тренерів. Після нього команду багато років очолював блискучий фахівець Юрій Курильський, який вигравав Кубок володарів кубків. Зараз естафету продовжує Ігор Філіштинський, який тренує “Джинестру”, що ставала кількаразовим чемпіоном і володарем Кубка України, що дуже приємно.
Про олімпійське «срібло»
У 1964 році в Токіо у фінальному двобої радянська збірна зустрічалася зі знаменитою збірною Японії, яка виступала тоді під назвою “Нічибо”. Зрозуміло, нам було дуже важко грати на майданчику господарів Олімпіади – японці скрізь провадили агітацію, переконуючи усіх, що їхня команда непереможна. Це дуже давило морально, і в підсумку ми таки поступилися. Адже від нас на батьківщині чекали першого місця, але я вважаю, що золото, срібло і бронза мають майже однакову цінність. І це найвищі нагороди, які підкреслюють великі і тріумфальні спортивні досягнення, тим більше, коли вони завойовані на Олімпійських іграх.
З інтерв'ю «ОВ», 2003 рік
Євген НИЗОВ
КАЛЕЙДОСКОП
ФУТБОЛ – НЕ ТІЛЬКИ ГРА В М'ЯЧ, АЛЕ І ЗІ... СМЕРТЮ
Керівники світового футболу всерйоз стурбовані підвищенням рівня смертності спортсменів. Адже посилення жорстокості дуже популярної гри призвело до багаторазових випадків загибелі гравців, які одержують травми, що несумісні з життям, у єдиноборствах із суперниками. Особливо часто страждають воротарі.
Мабуть, найбільш шокуючий і резонансний випадок стався в серпні 2001 року в столиці Дагестану Махачкалі. Гра чемпіонату Росії «Анжи» – ЦСКА назавжди врізалася в пам'ять уболівальників з пострадянського простору смертельною травмою голкіпера армійців Сергія Перхуна (на знімку). Вихованець дніпропетровської футбольної школи демонстрував у тому сезоні чудову, не за роками зрілу гру, за що удостоївся дебютного виклику до національної збірної України. Його кар'єра йшла по висхідній, усі пророкували Сергію блискуче майбутнє. Але, на жаль, доля розпорядилася інакше... Моторошне зіткнення наприкінці матчу з нападником «Анжи» Будуном Будуновим виявилося фатальним для українського легіонера москвичів. Через 10 днів на світанку 28 серпня він, не опритомніючи, помер у Московському НДІ нейрохірургії імені Бурденка.
А трохи пізніше смертельну травму в грі одержав інший воротар – никарагуанець Сесар Аугусто Мендоса. Голкіпер клубу «Леганес» помер у військовому госпіталі Манагуа після того, як у двобої на першість муніципалітету нападник суперника випадково влучив йому бутсою у тім'яну область. Кілька днів 21-річний хлопець провів у комі, однак зусилля лікарів виявилися марними.
Зайвим підтвердженням того, наскільки уразливі воротарі перед агресивними форвардами суперника, стала трагічна випадковість, яка сталася 2002 року на тренуванні румунської «Універсітати» під час передсезонного збору команди. Внаслідок зіткнення з товаришем по команді у другого голкіпера клубу, 22-річного Кристіана Немчу, відкрилася внутрічерепна кровотеча. Через шість днів його не стало.
ЖЕРТВИ СТИХІЇ
Однією з найпоширеніших причин трагедій на футбольних аренах останнім часом стали блискавки. Важко зрозуміти, чому «небесні стріли» усе частіше обирають своєю мішенню арени для мирної гри, але факт залишається фактом – за останні п'ять років від подібних капризів стихії постраждало кілька сотень гравців. Цікаво, що раніше у футбольних літописах такі випадки фіксувалися вкрай рідко.
У грудні 2001 року в Йоганнесбурзі від удару блискавки в центр поля загинув один футболіст, а шістьох у шоковому стані було доставлено до лікарні.
Майже в той же час смертю футболіста обернувся аналогічний випадок у Таїланді. Ще 14 гравців змушені були звернутися до лікарів.
У липні 2002 року трагедія розігралася в Первомайську Дніпропетровської області. На стадіоні шахти «Ювілейна» блискавка-вбивця на смерть вразила двох футболістів, а ще п'ятеро одержали поранення.
У жовтні 2002-го аналогічне лихо наздогнало в Колумбії колишнього захисника збірної цієї країни Ермана Гавирьо, якого потужний електричний розряд вразив під час тренування клубу «Депортиво» (Калі).
За матеріалами вітчизняних та іноземних спортивних видань підготував Віктор БЕССАРАБЕЦЬ
МАРТІНА ХІНГІС ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Знаменита швейцарська тенісистка Мартіна Хінгіс оголосила про відновлення професійної кар'єри після трирічної перерви. Колишня перша ракетка світу щиро сподівається, що не зганьбить свого славного імені і після повернення на корт поверне собі місце у тенісній еліті.
25-річна Мартіна – живий символ жіночого тенісу другої половини дев'яностих, коли вона елегантно пурхала по корту і била рекорд за рекордом. Але на рубежі століть у неї настав спад. Скинута з вершини Хінгіс шукала виправдання у неякісному взутті, скаржилася на біль у ногах. Їй довелося зробити дві операції, але краще після цього грати не стала. Останній матч Мартіна провела восени 2002-го. Тепер же Мартіна повертається: «Я насолоджувалася життям поза тенісом, але мені не вистачало атмосфери змагань. Мені цікаво – чи зможу я на рівних змагатися з нинішніми лідерами жіночого тенісу», – заявила Хінгіс.
ПОПОВИЧ ПОЧИНАЄ ПІДГОТОВКУ
Український велогонщик Ярослав Попович вирушив до США на двотижневий збір команди "Дискавері ченел".
Нагадаємо, що у лютому він стартуватиме на одній з перших багатоденок нинішнього сезону. Як і торік, головним стартом для Поповича буде "Тур де Франс", за підсумками якого спортсмен планує фінішувати у першій п'ятірці і виграти один з етапів французької багатоденки. До речі, успішний виступ Ярослава Поповича на торішньому "Тур де Франс" було відзначено спортивним сайтом “Наш спорт”. 1232 відвідувачі сайта назвали завоювання Ярославом титулу "Кращий молодий гонщик "Тур де Франс" кращою спортивною подією 2005 року.
