Намагаюся не пропускати концертних виступів Олексія Ботвинова. Музикант, який вступив у пору своєї зрілості, щоразу переконує глибиною свого проникнення в музику, бездоганним почуттям стилю. Тоді як сьогодні частіше зустрічаєшся із перебільшеною увагою до технічного боку виконання, із віртуозністю, яка впадає в очі. Дивіться, як я граю! І це «як» – виявляється часом важливіше «що», тобто самої музики. Публіці це подобається. Музиканту, що на інших позиціях, потрібні мужність, вибір між порівняно легким успіхом і тим, який трохи старомодно можна було б назвати «служінням музиці». У музичному творі є не тільки той чи інший зміст, але й етос, етична складова... Декотра спрямованість, яка піднімає нас над буденними інтересами життєвлаштування. Наприклад, не можна грати Баха, не осягаючи повною мірою етос музики Баха.

Олексій Ботвинов грав Гольдберг-варіації великого Йоганна Себастяна. Грав у 192-й раз! Свого часу Цюрихський театр опери та балету запропонував Ботвинову супроводжувати цією музикою якесь балетне дійство, і Ботвинов об'їздив разом із театром два десятки країн світу. Але й зараз він закоханий у цей твір, який рідко звучить, такий нелегкий для виконання (тридцять варіацій тривають протягом години з лишком, і потрібно вибудувати, не випустити з уваги ціле). Ведуча концерту музикознавець Анна Розен розповіла цікаву історію цього твору. Він був створений на замовлення графа Кайзерлінга, який страждав найжорстокішим безсонням. По ночах він дзвонив у дзвіночок, і хлопчик-музикант, який дрімав у сусідній кімнаті, сідав за клавесин. Хлопчика звали Йоганн Готліб Гольдберг. Гольдберг, талановитий музикант, який рано помер, так прославився своїм виконанням цього твору, що той одержав зрештою його ім'я. Ми уявляємо собі, як дзвонить у дзвіночок граф (до речі, який щедро віддячив композитору, надіславши йому велику суму в золотому глечику) і просить юнака: «Зіграй мені мої варіації!». І що ж робить музика? Звичайно ж, не присипляє. Вона лікує. Вона жене погані думки, розганяє нічні страхи. Душа, яка підвелася до життя, знаходить мужність. Смертна, вона ніби знаходить безсмертя, крізь музику провидячи перспективу вічності. Ботвинов грає – і розповідає нам про це.

…Чарівна початкова арія – звучить трохи клавесинно. Втім, Ботвинов не прагне до імітації клавесинового звучання, сповна використовуючи можливості сучасного інструменту. Він стримано користується педаллю. Сиплються кристалики чистих звуків. Взагалі це – «чиста музика» – в усіх значеннях! І дивуєшся – такі красоти відкриваються! Ось чудовий мелодійний оберт. Ось розміряний темп, якась важливість, а ось, навпаки, грайливість… Яка нескінченна розмаїтість, яка винахідливість, творча щедрість! Так, вірно сказав про цей твір Глен Гульд: «Бах – вершина, а Гольдберг-варіації – вершина в самого Баха». А якщо слухати цей твір не один раз, то, можливо, почнеш розуміти неймовірну майстерність форми, чудеса композиції, тонкощі бахівської поліфонії. Ботвинов дуже чітко виявляє форму. Кожна варіація – невеличка перлина, яку ми не встигаємо розглянути у всіх разюче прекрасних подробицях, насолодитися сповна її сяйвом. Ботвинов «вигрався» у цей твір – і граючи, він насолоджується, він ділиться з нами радістю музикування, він дарує нам цю красу й гармонію.

Слухаючи – я міркую – разом із Бахом... Міркую про цю особливу бахівську гармонію. Не таку, як, наприклад, моцартівську. У ній присутня, насамперед, висота духу. Стрімкі пасажі, які ваблять нас кудись – вдалину й одночасно вгору. Та й негучні спокійні звуки – теж начебто розверзають безодню темного зоряного неба. Навіть в абсолютно нерелігійних творах Баха – присутня ця висота, яка манить людину. В ній імператив до сходження. І не в тому справа, що потрібно кинути все занадто побутове, земне, суєтне, а в тому, що в перспективі цієї височіні навіть і «людське, занадто людське» перетворюється, підноситься. Саме земне життя божественне у своєму проясненні, очищенні від усього дріб'язкового, – воно ніби викристалізувалося і засяяло. Варіація випливає за варіацією, і всі разом вони – єдиний, нескінченний потік, який несеться кудись, відкриваючи нам раз-по-раз грані цього щедрого, неповторного у кожному своєму вигині життя. Це життя вимагає цілковитого самовладання, дії, роботи. Дух – за роботою. Дух дисциплінований. Він мислить, він будує, він дивовижний зодчий. Безформність – ворог життя – не менший, ніж насильницька занадто розумова форма. І раптом я починаю розуміти, що, слухаючи Баха у виконанні Ботвинова, – ми, по суті, ніби здобуваємо інший стан свідомості. Той самий, що здобував граф Кайзерлінг, слухаючи Гольдберга. Ключові слова тут – пильнування і ясність. Пильнувати – не означає просто не спати. Це означає зібрати всього себе, всі свої душевні сили, направивши їх на щось. «Пильнуйте разом зі мною» – закликав учнів у трагічний момент свого земного буття Ісус. Не могли. Всі ми начебто напівспимо – пильнувати дуже важко! Музика Баха – дивний зразок роботи пильнуючої свідомості. А ясність – результат. Так само, як і пронизлива, холодна чистота цих звукових кристаликів. О ясність духу! Як нам її бракує! В основі її – найсуворіша дисципліна, розумна стриманість. Послухати Баха – все одно, що з Кантом поговорити. І почути в звуках «категоричний імператив», який закликає жити інакше. Просто і мудро. Бах, розважаючи, повчає, він вчить нас мудрості буття. Ось ближче до кінця якась повільна п'єса. Надзвичайної краси тиха мелодія. Глибокий сум. Баху відомий трагізм життя. Він пам'ятає про смерть. І однак же в його варіаціях цей трагізм ніби в підтексті. Він переборений. І смертний – безсмертний, коли він підноситься на ці висоти духу, на яких вже немає ні особистої користі, ні страху. І чи не є перебування духу на цих висотах – те, що називають просвітлінням?

…Чайковський або Шопен – зачаровують. Але змусити нас слухати Баха від першої до останньої нотки – куди важче. У нас, сьогоднішніх, – інша природа почуттів. Коли Ботвинов закінчив – ми не кричали «браво». Ми аплодували, сповнені глибокої вдячності, боячись розплескати той душевний стан, який щойно були знайшли. А Ботвинов грав на біс Скрябіна, Шопена, Рахманінова. Тож ось що стримував Бах – ось які «демони», ось які емоційні бурі вирвалися на волю!

Ботвинов однаково добре грає і класиків, і романтиків. Це трапляється не так вже часто. Чим закінчити рецензію? Побажанням, щоб зустрічі з чудовим майстром були частішими.