Коли одинадцятикласниця Боківської середньої школи Світлана Полова приїхала до районної лікарні за медичною довідкою форми-24, їй раптом стало зле. Дівчина й раніше відчувала якусь незрозумілу кволість, змореність, уроки фізкультури стали не в радість. Але цього разу земля буквально попливла з-під ніг.
З того весняного дня і почався для родини Полових дуже важкий період у житті. Світлана опинилась на лікарняному ліжку і танула на очах. Нарешті одного дня вона втратила свідомість. Тоді її перевели до реанімаційного відділення.
Коли однокласники готувались до випускних іспитів, Світлану попід руки привели до обласного лікаря-гематолога. Було встановлено діагноз – гострий лейкоз.
Довгих два місяці мати з донькою провели у лікарняній палаті – боролись за життя.
Очевидно. Всевишній почув материнські молитви, бо незабаром лікування почало давати позитивні результати.
Одного дня, лежачи під крапельницею, Світлана загадкою посміхнулась і сказала:
– Мамо, я, мабуть, буду виходити заміж.
Тамара Федорівна відповіла:
– Але ж лікарні категорично заборонили тобі найменші стреси. А сімейне життя багате на них. Та й діток ви захочете мати...
– Дочко, – раптом втрутилась у їхню розмову бабуся, що лежала на сусідньому ліжку, – не забороняй своїй дитині бути щасливою. Часом любов творить справжні дива.
Весілля Полові зіграли 4 листопада того ж таки 1995 року, гучне й велелюдне.
Наречений Анатолій Родіонов із сусіднього села Демидового знав, що йому буде нелегко із хворою дружиною, але відмовитись від кохання і в думці не мав.
На весілля Світлану лікарі відпустили під розписку.
Любов разом з батьківською турботою сотворили диво. Через три роки посиленого лікування і невідступної віри в успіх хвороба таки відступила. Прийшли в норму лейкоцити, еритроцити та інші клітини крові. Молодий організм уже не потребував сторонньої допомоги. Він почав самостійно справлятися із запрограмованими функціями. І чотири роки тому Світлані вперше не поновили раніше призначену групу інвалідності. Це була перемога!
Нещодавно ми побували у домі Родіонових-Полових. Старша і молодша родини нині мешкають під одним дахом на затишній вуличці Малого Бокового. У веранді на столі красується розкішний букет квітів.
– Це брат привітав нас з Анатолієм з десятиліттям нашого поружнього життя, – пояснила привітна молода господиня.
– Заходьте до хати пошвидше, бо холод нам зараз не потрібний.
Так, холод нині в цих стінах дійсно зайвий. Адже у сім’ї Родіонових підростає маленький Вовчик.
Незважаючи на сувору заборону лікаря, Світлана все-таки відважилася народити. Лікарі тільки руками розводили, а молода жінка каже:
– Я повністю покладалася на Бога і думала собі: “Будь, що буде, але матір’ю я таки стану”.
Народжувати Світлана поїхала до Одеси. Місцеві лікарі не насмілилися ризикувати – надто небезпечний іспит чекав на породілю. Адже шестирічна ремісія (так медики називають стан, коли хвороба відступає) після народження дитини могла скінчитися в один момент. І хто зна чим обернулося б жадане материнство для молодої жінки.
Чудовий здоровий хлопчик з’явився на світ природнім шляхом. А найбільше не йняли віри факту, що звершився, ті медики, які бачили Світлану ще кволою дівчинкою, коли “витягували з того світу”. Інакше, як дивом, вони це не називають.
Сьогодні життя героїні нашої розповіді ввійшло в традиційне русло. У неї є все, що має звичайна щаслива жінка. Різниця лише в тому, що право на щастя вона виборола сама.
