...А БУЛА, була в долі Шевченка Богом послана жінка. Щоправда, з тих, яких він, “рідний брат безталанного народу свого”, називав “одукованими паннами”, з некріпацькою, а отже, за його висловом, “псячою панською кров’ю”. З цією жінкою доля, принаймні заочно, пов’язала його на багато років. Ця жінка жертовно підтримувала з ним, політичним засланцем, особистим ворогом імператора та його родини, більш-менш тривкі взаємини, мужньо нехтуючи при цьому, офіційними попередженнями жандармського Управління про неприпустимість її контактів з ізгоєм імперії.
І жінкою цією була княжна Варвара Рєпніна (1808 – 1891), донька генерала від кавалерії Миколи Рєпніна-Волконського, який у 1816 – 1834 обіймав посаду військового генерал-губернатора Полтавського і Чернігівського. Шевченко з’явився в Яготині, в маєтку колишнього генерал-губернатора в липні 1843 року, під час поїздки Україною, у супроводі досить відомого на той час письменника Олексія Капніста. “Якось у липні минулого року, – описувала сцену знайомства з Шевченком княжна у листі до свого вчителя, швейцарця Шарля Ейнара, – я вийшла в сад із мамою... Ми не пройшли і сотні кроків, як зустріли Капніс¬та з якоюсь незнайомою мені людиною”. А за кілька хвилин княжна довідалася, що це був “художник-живописець і поет, причому більше поет, ніж живописець, і що звуть його Шевченко. Запам’ятайте це ім’я, дорогий учителю, воно належить до мого зоряного неба”.
Княжні Рєпніній минав тоді тридцять п’ятий рік, Шевченкові – двадцять дев’ятий. Чи могла ця різниця у віці і становищі (княжна – і бідний поет, учорашній кріпак) стримувати княжну, перетворити її почуття на світську умовність? Могла. Проте княжна щиро закохалася в Шевченка, хоча й розуміла, що кохання це буде нелегким і в самій суті своїй жертовним. Шевченкові ця жінка теж сподобалася, крім того, йому імпонувало, що мати Варвари Миколаївни (Варвара Олексіївна Рєпніна – уроджена Розумовська) була онукою гетьмана Кирила Розумовського. А роман, що розгортався між княжною та поетом, був не стільки бурхливим, скільки емоційно-чуттєвим.
Особливе враження на Рєпніну справило читання Шевченком його російськомовної поеми “Слєпая”, в якій, на мій погляд, дуже багато віднаходиться пророчого і стосовно долі самого Шевченка:
Кого, рыдая, призову я
Делить тоску, печаль мою?
В чужом краю кому, тоскуя,
Родную песню пропою?
Угасну, бедный, я в неволе!
Тоску мою, печаль мою
О прежней воле, прежней доле
Немым стенам передаю.
“О, якби я могла передати вам все, що пережила під час цього читання, – писатиме згодом княжна в листі до Ейнара, – які почуття, які думки, яка краса, яка чарівність, який біль! Моє обличчя все було мокре від сліз... Шевченко зайняв місце в моєму серці, я часто думала про нього, я бажала йому добра і хотіла сама зробити йому добро...” Але в цей час Шевченко захоплювався художницею Глафірою Псьол, яка теж шукала натхнення в Яготині, він поводився легковажно, “дурів, – за висловом княжни, – молов нісенітниці і дурниці. Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким, як хотіла, щоб він завжди був святий і променистий”.
Так вже повелося в цьому світі: осягнувши вершинність таланту і майстерності, володіючи здатністю пройматися сутністю людських характерів, доль, життєвих подій, істинні таланти, генії самі в цьому, буденному, житті своєму виявляються надзвичайно непристосованими до існування свого, наївними, безпорадними та ще й самовбивчо легковажними. А жінки цього не прощають. Вони воліють бачити Великих лише Великими, мудрими, осяйно повчальними, й у принципах своїх – святими та непорушними.
З Яготина Шевченко відбув 10 січня, і хоча ще місяць перебував у тих краях, проте до маєтку Рєпніних не навідувався. Зберігся лист Шевченка до Рєпніної, написаний між 23 та 25 листопада 1843 року, тобто ще під час його перебування в Яготині, але ситуації він не прояснює. Це була сповідь літератора, якого болить душа за згорьований народ. Ще одного листа він написав Варварі вже з Петербурга, в першій половині 1844-го, і в якому він обіцяв “будущей весной... приеду в Малоросию”.
Щойно опинившись на засланні, в Орській фортеці, Шевченко пише (22 жовтня 1847 р.) листа до А. Лизогуба, але вже в ньому просить: “Одійшліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні Варварі Миколаївні, а адрес ось який... В город Оренбург, в пограничную комиссию”. Сам лист до княжни датовано двома днями пізніше. “По ходатайству Вашему, добрая моя Варвара Николаевна, я был определен в Киевский университет, и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург...”. Відповіді від Рєпніної довелося чекати досить довго. Та все ж таки листи почали надходити. Збереглася довідка інспекторського департаменту військового міністерства, підготовлена для Миколи І. У ній мовиться, що, серед іншого, в Шевченка вилучено листи “від княжни Варвари Рєпніної з Яготина... В трьох листах... маються молитви і висловлення побажання, щоб всемогутній Господь допоміг йому, Шевченкові, нести тяжкий хрест”.
Вражена долею Шевченка та розчулена його листами, княжна звертається 18 лютого 1848-го з листом до начальника жандармського управління графа О. Орлова, в якому просить дозволити Шевченкові малювати, і пояснила, що вона робить це, заступаючись “за несчастного, заблудшего, но достойного всякого сострадания человека, у которого нет ни семьи, ни покровителей”.
На жаль, як політичний засланець, який перебував під постійним таємним наглядом, Шевченко поводився аж занадто не¬обережно, не знищуючи листи, які надходили на його ім’я, і не ховаючи їх десь, а тримаючи при собі. Цікавим, з цього погляду, є протокол допиту Т. Шевченка, якого 1 липня провів командир 2-го лінійного батальйону підполковник Г. Чигирь. На запитання (ці запитання йому були подані в письмовому вигляді, тобто очного допиту чи якогось психологічного тиску не було, та й допитував не слідчий, а звичайний армійський офіцер, якому робити це було гидко): від кого і через кого він отримував листи, Шевченко чистосердечно назвав, тобто виказав усіх, кого знав, серед них і княжну Рєпніну, поставивши всіх названих ним людей під карну відповідальність.
“Наскільки можу пригадати, листи, які я отримував в Орській фортеці, були від княжни Варвари Рєпніної, що в даний час проживає в Одесі; від Андрія Лізогуба, поміщика Чернігівської губернії та повіту. Листа ж від 18 лютого 1848 року від невідомого, судячи по часу, мав отримати в Орській фортеці, але я не пам’ятаю ні цього листа, ні другого від невідомого, який отримано мною від п. Бутакова. Я гадаю, що ці листи належать Федору Лазаревському, службовцеві Оренбурзької прикордонної комісії. Припущення моє грунтується на тому, що листів без підпису я ні від кого не отримував. Листа від 9 грудня 1847 року від Чернишова, що служить в Оренбурзькому козацькому війську урядником, отримано мною в орській фортеці, але точніше не пригадую. І ще лист від Олександри, прізвище якої Псьол, яка живе в Полтавській губернії Переяславського повіту, села не пам’ятаю”.
Цей вчинок Шевченка тим і сумнівний, що це він сам дав адресу Лазаревського Варварі Миколаївні, та ще й просив посилати листи на його, Шевченка, ім’я навіть тоді, коли Лазаревський відсутній, тобто адресуючи на Прикордонну комісію, що, звичайно ж, ставило Лазаревського під удар, створювало для нього додатковий ризик.
“Лазаревский теперь в отсутствии, – писав Шевченко Рєпніній в листі від 7 березня 1850 року, – но вы адресуйте свое письмо в Пограничную комиссию. Он его получит. Это один из самых благородных людей! Он первый не устыдился моей серой шинели, и первый встретил меня по возвращении моем из киргизской степи, и спросил, есть ли у меня, что пообедать. Подобный привет дорог для меня. Напишите ему. Благодарите его, потому, что я и благодарить не умею за его приязнь!”
А чому Шевченко наважився назвати капітан-лейтенанта Олексія Бутакова, який командував експедицією по Аралу, і який справді, ризикуючи кар’єрою, передав Шевченку листи? Два роки минуло. “Забув”. “Не пам’ятаю”. “Передав якийсь рядовий, прізвище якого не пригадую, а хто йому передав – не знаю”. І все, запитання вичерпано. Ні ж, він поставив під удар і Бутакова.
А тим часом – ще один приклад. У Шевченка вилучили листа, теж підписаного лише іменем – “Олександра”. Хто така ця “Олександра” – військовий слідчий не знав. В “Описі паперів”, вилучених у Шевченка, є спеціальна приписка, в якій мовиться: “Приписка невідомої жіночої особи Олександри в листі княжни Рєпніної, без числа і року”.
Знову ж таки, в протоколі допиту не було окремого запитання, котре стосувалося Олександри. В цьому можна не сумніватися, оскільки кожне запитання і кожна письмова, власноручна Шевченкова відповідь зафіксована і Шевченко з власної ініціативи виказує й... українську поетесу Олександру Псьол, сестру художниці Глафіри Псьол.
СЕРЕД вилучених у Шевченка паперів були вірші українською мовою, автора якого жандарми не знали. В “Описі паперів” було написано: “Вірші малоросійські, під назвою “Свята вода”. Якби Шевченко не був таким “балакучим” на допиті з підполковником Чигирем, ніхто з жандармів і не дізнався б, чиї це вірші. Ну, сказав би, що надіслала якась поетка, яка колись зачитувалася його, Шевченка, віршами, але хто вона за одна – не знає, не пригадує.
А як повівся Шевченко? Він мав би пожаліти би жінку, тим паче, ту, в яку колись трішечки був закоханий, і яка теж віршує рідною українською мовою. Та будь-хто з мужчин вважав би за честь, навіть під страшними тортурами, не виказати ім’я цієї жінки. Але тільки не Шевченко. Він одразу ж виказує її, і ніякі муки совісті його не терзають:
“Вірші під назвою “Свята вода” – люб’яз¬но подає Шевченко інформацію ІІІ відділенню жандармського Управління – твір дівиці Олександри Псьол, якого отримано мною при листі в Орській фортеці, в 1847 році, і на якого я не відповів”.
Ну і як вам це подобається?! Читаючи ці зізнання палкого революціонера-демократа, починаєш дивуватися: невже не існувало ніякої межі, переступити через яку він не міг?!
Так ось, виказавши на допиті всіх, кого тільки не зумів забути, Шевченко, нібито нічого не трапилось, вже в січні 1851 року знову пише Рєпніній листа, в якому просить кланятися Глафірі Псьол, тобто сестрі поетеси Олександри. Про саму ж Олександру, твір якої випросив через княжну, цього разу навіть не згадує.
Ще одна цікава деталь, яка стосується вже суто взаємин з Рєпніною. Як уже мовилося, впродовж усього свого заслання, всієї солдатчини, Шевченко листувався з княжною Варварою Миколаївною, звертався до неї за підтримкою й отримував її; ділився з нею своїми спогадами, враженнями від прочитаних книжок і задумами тих творів, особливо живописних, які ще тільки мав намір створити. Зокрема, цікавими видаються його міркування з приводу “Мертвих душ” Гоголя.
Пригадуючи одну з розмов у Яготині, Шевченко пише: “Випадково якось зайшла у нас із вами мова про “Мертві душі”. І ви відгукнулися надзвичайно сухо. Мене це неприємно вразило, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою, і тому, що в глибині душу я завжди вважав ваш благородний розум, ваш смак і ваші ніжно возвишені почуття. Мені було боляче. Я подумав: невже я настільки грубий і глупий, що не можу ні розуміти, ні відчувати прекрасного? Мене захоплює ваша теперішня думка і про Гоголя, і про його безсмертне творіння. Я в захваті від того, що ви зрозуміли християнську мету його…”.
У цьому ж листі Шевченко просить княжну надіслати йому томик “Мертвих душ”, з яким він мав намір вирушати в експедицію на східний берег Каспійського моря, до Новопетрівського укріплення. Два наступні листи – від 12 січня та між 10 і 20 вересня 1851 року – Шевченко писав княжні Варварі Миколаївні, вже перебуваючи в Новопетрівському укріпленні. В останньому з них Шевченко намагається використати авторитет княжни Рєпніної, щоб налагодити тісніші взаємини з уральським козаком, полковником Юхимом Матвєєвим:
“Я тут користуюся покровительством полковника Матвєєва. Напишіть йому хоч пару рядочків, вас це не принизить, а мені принесе суттєву користь”.
Після цього листування з Рєпніною в Шевченка, схоже, перервалося. Якихось пояснень цьому ні в листах Шевченка до інших осіб, ні в “Щоденнику” його не знаходимо. Але після тривалої розлуки доля все ж таки знову звела Шевченка з княжною Рєпніною. І сталося це в Москві, куди, щоб погостювати в Щепкіна, Тарас Шевченко заїхав на нетривалий час по дорозі до Петербурга.
Та ось що вражає: в “Щоденнику”, в записах, що стосуються перебування Шевченка в Москві, віднаходимо чимало різних повідомлень про зустріч з незнайомими чи малознайомими людьми. При цьому він завжди вдавався до певних пояснень, відтворення подробиць, висловлення своїх вражень від зустрічі. І можна лише безмежно дивуватися, що для опису зустрічі з княжною Рєпніною, котра стільки зробила для нього під час заслання, котра ризикувала своєю репутацією, своїм іменем, щоб передавати для нього посилки, всілякими правдами й неправдами переправляти листи, у Шевченка не знайшлося й одного цілковито їй присвяченого рядочка! Про саму ж зустріч з Рєпніною ми дізнаємося зі скупого, несправедливого по відношенню до княжни, запису, датованому 24 березня 1858 року. Ось він:
“От Аксакових к В.Н. Репниной. А от нее к актеру Шумскому”.
І все. Ні слівця про те, де ж саме і за яких обставин відбулася ця зустріч. Як зустріла його княжна, яким був тепер її родинний стан. Про що говорили, що пригадували. “Заїхали…”, бачте, в від неї – до актора Шумського… Нібито й не було багатьох років знайомства, не було стільки сльозливих прохань до княжни, не було її щирого відгуку, її допомоги, а ще – неприємностей, яких зазнала, читаючи попередження обер-жандарма Росії.
Дуже стисло підсумовуючи в “Щоденнику” свої враження від перебування в Москві (від 26 березня 1858 року), Шевченко теж навіть не згадав (!) про зустріч з княжною Рєпніною, не зазначив, чи то була одна-єдина зустріч, чи відбулося ще кілька.
“В Москві – писав він, – мене найбільш радувало те, що в освічених москвичів я зустрів найтеплішу привітність особисто до мене і непритворне співчуття до моєї поезії. Особливо в родині С.Т. Аксакова”.
Схоже, що з московськими відвідинами Шевченка княжни Рєпніної багаторічна дружба їх вичерпала себе. Потреба в допомозі помітно постарілої на той час княжни відпала, та й сама Варвара Миколаївна відчула, що тепер уже Шевченко якось обійдеться без її благодіяння, і не відкривши для себе під час цих неафішованих відвідин в особі його нічого нового, назавжди попрощалася зі своїм давнім захопленням, знову повернувшись до думки, що Шевченку “краще зберігати власну самотність”.
“Княжна Варвара Миколаївна, – намагався осмислити взаємини цих двох людей один із перших біографів Шевченка М. Чалий, – що мала серйозну освіту і душу надзвичайно добру, з висоти свого суспільного становища спустилася до плебея Шевченка на ступінь дружніх, чисто братерських відносин. Жіночим інстинктом вона зразу вгадала значення Кобзаря для Малоросії і своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси. Шевченко обожнював цю надзвичайну жінку, таку несхожу на тих світських дам, ім’я яким легіон”.
Так, справді, дружба цих людей виявилася неординарною, не схожою на дружбу Шевченка з усіма іншими жінками. І вона залишила свій слід в його світосприйманні, його творчості, в самій його долі. А чи ж не в цьому покликання жінки, чи не в цьому роль її в долі Поета?
