І. Сапожников, В. Левчук, С. Аргатюк, Л. Білоусова, Г. Сапожникова, Д. Шелест та інші Край «Овідія». Археологія та історія Овідіопольського району. Одеса, «Астропринт», 2005
Ця “колективна монографія з археології та історії Овідіопольського ра¬йону” вражає передусім своєю грунтовністю, науковістю, глибинним проникненням в усі періоди відомої нам історії Нижнього Придністров’я, краю, який має напружений і бурхливий давнопис. Звичайно ж, у наші часи з’являється чимало краєзнавчих нарисів в яких простежується історія містечок та районів. Але здебільшого це лише переказ, якщо можна так висловитися, історичної фабули, за якою вдається більш-менш правдиво від¬творити той чи інший період буття краю. І дуже рідко зустрічається таке докладне вивчення, скажімо, давньої історії невеличкого краю, яке грунтується на дослідженнях пам’яток кам’яної доби, енеоліту і бронзи.
Овідіопольщина – це той благодатний край, якого наші пращури не могли обійти увагою: великий, теплий і щедрий дністровський лиман, багаті на рибу та мисливську птицю плавні; тепла, виноградна земля... Посилаючись на матеріали розкопок археологів Д. Самоквасова, Й. Суручана, І. Чернякова та інших, автори, услід за своїми попередниками, стверджують, що насправді дослідникам так і не вдалося підтвердити версію давньогрецького історика Геродота, який стверджував, що тут, на берегах лиману, мають бути могили кіммерійських царів (князів), які, поділившись на два стани, винищували одні одних, аби не зазнати сорому поразки від скіфів, або й скіфського полону.
“Скоро вони (царі кіммерійського народу)... поділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі, і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві полягли, кіммерійці поховали поблизу річки Тірасу, і їхні могили й тепер ще можна там бачити”. Віднайти кіммерійських царів науковцям так досі і не вдалося, одначе кожна експедиція додає свої штрихи до полотна буття наших далеких попередників, до матеріалізації їх побуту і культури.
Легенда, яку охоче переповідають приїжджим овідіопольські “аборигени”, пов’язує назву містечка та краю з іменем давньоримського поета Публія Овідія Назона. Підставою для неї послужили два фактори. Перший – це назва Дністровського лиману, який в давнину в молдавських хроніках мав назву Овідового озера. Переклад її прозаїчний: “овидове” – отже “овече”. Проте згодом ця назва трансформувалася в Овідулуй (лакул Овідулуй), і вже сприймалася як озеро (лиман) Овідія.
Та оскільки жодних незаперечних доказів перебування тут самого Овідія історики надати не могли, то залишалися лише припущення, опосередковано підкріплені згодом тією обставиною, що наприкінці ХVIII століття, під час земляних робіт, пов’язаних зі спорудженням Овідіопольської фортеці, солдатами було виявлено давньо¬грецьку гробницю. Яке відношення ця давньогрецька гробниця мала до перебування і поховання тут давньоримського поета Овідія – цього жоден із науковців пояснити не міг. Але чутки... та ще й сформовані не без участі в ній знаного військового інженера Ф. де Волана, який розповів про цю знахідку в листі, адресованому академіку П. Палласу, справу свою зробили. Ні наявність гробниці, в якій останків Овдія не виявлено, ані лист де Волана не могли слугувати підставою для перейменування фортеці і містечка Аджидера в Овідіополь, та все ж таки... послугували, і на початку 1795 року таке перейменування відбулося.
Від другої половини ХІІІ століття і до 1789 року Овідіопольщина перебувала під владою спочатку Золотої Орди, далі Великого князівства Литовського, котре намагалося навічно утвердитись після битви в 1363 році між литовсько-українським військом і ногайцями на берегах річки Синюхи (Сині Води, притока Південного Бугу) – на Північному Причорномор’ї; а далі – під шаблями Кримської орди та під турецьким ятаганом. Відомостей про цей період небагато. Ні золотоординці, ні ногайці та кримські татари хронік і літописів нам не залишили. І можна зрозуміти авторів монографії, які, не маючи інших джерел, пишуть: “Першу більш-менш конкретну письмову згадку про землі краю маємо з 1415 року. У ній ідеться про порт чи гавань Качубей або Кочубейов (на місці Хаджибея, згодом Одеси), який належав Литовському князівству і через який ішли хлібні вантажі на Константинополь. 1421 рік – такою є дата нотаток французького дипломата Гільбера де Ланнуа, який побіжно описав свою дорогу до Криму через Білгород та Очаків. Мандрівник чутко зафіксував наявність між Дністром і Бугом значної кількості татар, хан (чи мурза) яких був “товаришем та слугою герцогу Вітольду” (великому литовському князеві Вітовту). Це дає підстави погодитися з Ф.Є. Петрунем, який вважав, що мусульманська людність мешкала в дністровсько-бузьких степах протягом усього литовського періоду”.
Звичайно ж, прискіпливий дослідник може закинути авторам що, скажімо, посилання на згадку про Качубей, саме ту згадку, яку прихильники датування, серед них і автор цих рядків, активно використовують як письмову згадку про заснування Одеси, має дуже опосередковане відношення до Овідіополя та Овідіопольського краю. Але, що вдієш, якщо іншої згадки не існує чи принаймні поки що її не виявлено.
Гадаю, що з великою цікавістю сприймуть читачі цієї монографії до¬бірку документів, опубліковану в додатках до книги. Дуже важливим є “Рескрипт іменний імператриці Катерини ІІ катеринославському губернатору В. Каховському” від 22 березня 1792 року, яким наказувалося спорядити експедицію з приморських гренадерів на Дністровський лиман для вибору зручного місця на лівому березі Дністра, на якому мають закласти фортецю. До речі, як з’ясовується з рапорта козацького полковника Сави Білого військовому судді Антону Головатому (пам’ятник кому споруджено в Одесі), сам Сава Білий командував чорноморською флотилією з 54 човнів, які в липні 1792-го “прибули до Аджидерського адміралтейства”, і звідки ж із частиною човнів він повинен був вирушати до Миколаєва.
Відтак маю пропозицію: спорудити в Овідіополі пам’ятник Саві Білому, який командував Чорноморським козацтвом (або узагальненому образові чорноморського козака). Чимало цікавих документів стосуються Грос-Лібенталя, Клейн-Лібенталя та інших німецьких поселень. Ще раз вражаєшся дикунській політиці розкулачення, якою комуністичний режим пройшовся по Овідіопольщині в двадцяті роки ХХ століття. А чого вартий секретний документ “Таємні інструкції і розпорядження Одеського окрвиконкому Овідіопольському райвиконкому”, де, серед іншого, є пункти про розкуркулення “іноземнопідданих”, “Про обмеження вступу антирадянських елементів до вузів” та щодо проведення колективізації. Досить всебічно відтворено буття містечка та всього району в наш час. Цьому присвячена окрема частина монографії “В незалежній Україні”, де зафіксовано чимало цікавих моментів, пов’язаних із участю жителів району в референдумі з приводу незалежності; відображено роботи провідних промислових підприємств, не забуто й про відродження релігійного буття. Тобто, придбавши цю солідну книгу, будь-який місцевий житель чи турист дістане досить повне уявлення про все, що стосується Краю Овідія, аж до його клімату та тлумачень кольорів та елементів герба прапора Овідіополя. Упевнений, що з кожним роком цінність цієї книги збільшуватиметься і для нащадків наших стане неоціненним набутком.
