На високому пагорбі лівого берега славнозвісної річки Тилігул у селі Покровка Любашівського району височіє одинадцятикупольна церква ІОАННА БОГОСЛОВА. Побудована понад століття тому, вона викликає неприховане захоплення та зачудування довершеністю своїх архітектурних форм та неперевершеною майстерністю давніх будівничих. Знавці розповідають, що аналогічна споруда є у місті Відень (Австрія). Перебуваючи в справах у цій європейській країні, тодішній покровський пан Кондрацький був вражений побаченою там гармонійною церковною спорудою. Він отримав дозвіл Синоду на будівництво церкви на своїх землях і роздобув відповідні креслення. Декілька років пішло на втілення мрії. Будучи інженером-будівельником за фахом, він разом з вірним помічником Масловим днював на риштуваннях.
Матеріал для будівництва був свій – найкраща в окрузі цегла щоденно випалювалася у спеціально побудованій цегельні. Заміси робили з місцевої глини для двох сортів цегли – червоної і світлої. Залишки тих стародавніх копалень ще й досі можна відшукати поблизу Троїцького цегельного заводу. Під час зведення стін робили спеціальний розчин, у який для міцності добавляли пташині яйця, які панські піддані із сіл Покровка, Левадів¬ка і Троїцьке щоденно привозили на будівельний майданчик. Винятком були лише Великодні свята. Завдяки сполуці вапняного молочка, піску і яєць цеглини так прилягали одна до одної, що ні погодні умови, ні влучення у стіну снаряда під час війни, ні “набіги” войовничих атеїстів не завдали відчутної шкоди церковним стінам.
Сам храм в інженерному плані й досі є взірцем архітектурної досконалості. Для його обігріву у підвалі було сконструйовано опалювальну систему. Було тепло і під центральним купольним склепінням, яке сягає висоти сімнадцяти з половиною метрів. Сьогодні ця система не діє, і взимку тут холодно.
До речі, пан Кондрацький по-господарськи на віки збудував собі двоповерховий маєток з алеями (нині це приміщення місцевої школи), силосні вежі, олійню, електро¬станцію. Незрівнянні червоно-білі цегляні споруди радують взір і в сусідньому селі Тро¬їцьке.
Усередині церкву було прикрашено чудовими фресками, різьбленими поручами в хорах, коштовними іконами в дорогих окладах. Над внут¬рішнім оздобленням церкви працювали найкращі майстри, адже розписати храм – це не просто намалювати біблійні картини. Потрібно, дотримуючись церковного канону, оздобити споруду так, щоб людина в ній відпочивала душею: очищалася від буденної скверни, почувалась внутрішньо розкутою, здатна була на тиху розмову із Богом. Заходиш до храму – і не збагнеш, де ти – на Землі чи в небі. Згори, звідки звисає люстра-панікадило, тебе заворожує пронизливий зір Всевишнього вла¬дики.
З особливою майстерністю був найкращими різьбярами зроблений дерев’яний іконостас. За складністю виготовлення цей необхідний і найголовніший елемент внутрішнього церковного убранства виготовлявся кількома майстрами впродовж трьох років. У дореволюційні часи їх робили у п’яти губерніях. Причому з липової, сушеної впродовж тридцяти років, деревини. Різьблений наскрізь, він складався з п’яти і більше ярусів і був прикрашений мальованими іконами у людський зріст. Образи були відділені різьбленими колонками, орнаментованими вино¬градною лозою. А сама колона закінчувалася вгорі коринфською капітеллю. Послідовність рядів ікон була такою: перший – так звані намісні ікони, над ними – ряд святочних образів для дванадцяти головних церковних свят, над цими – ряд ікон апостолів, потім – ряд ікон з зображенням пророків і на завершення – ряд образів мучеників та інших святих. Над усім височів хрест, перед яким стоять скульптури Богоматері, святого Іоанна, Марії Магдалини і ангелів у хмарках. Зазвичай іконостас був золочений або розмальований відповідними фарбами. Стіни церкви були розписані у поширеному стилі візантійсько-православного малярства талановитими церковними живописцями. Після завершення усіх будівельних робіт величний сільський храм було врочисто освячено де¬в’ятого жовтня на честь святого Іоанна Богослова. Церковний прихід відносився до Херсонської Єпархії. Й відтоді у селі храмове свято відзначають саме цього осіннього дня. А диво-церква пана Кондрацького з блискучими хрестами у небі стала вірно служити православному люду.
До нашого часу не збереглися ні іконостас з старовинними іконами, ні стінні фрески. У середині двадцятого століття церква постраждала від запопадливих ідеологічних невігласів та безбожників. З неї було знято дзвони та хрести, понищене внутрішнє убранство, а двері забито дошками. У пошуках скарбів були сплюндровані та пограбовані давні поховання місцевих панів, які знаходилися у спеціальних родинних саркофагах-склепах. Деякі селяни змайстрували з металевих трун корита для годівлі свиней, викинувши на смітник мощі покійних. Старожили розповідають, що коли розкрили один склеп, то побачили через віконце у труні гарного офіцера у парадному мундирі з орденами та зброєю. Покійник виглядав, немов вчора похований. Коли розкрили труну, він відразу перетворився на порох.
Декілька десятиліть закрита і вщент пограбована церква стояла пусткою. Деякі ра¬йонні атеїсти виношували злочинні наміри з допомогою вибухівки стерти з лиця землі архітектурне Покровське диво, як це було по-блюзнірському вчинено з чудовою любашівською церквою Архистратига Михайла та церквами у селах Познанка Перша та Бобрику Другому. Стояли сплюндрованими, спустошеними та оскверненими всі храми Любашівщини, які стали використовуватися в якості комор, зерносховищ та складів для мінеральних добрив. В якійсь мірі це і врятувало їх від цілковитого знищення.
На захист Покровського архітектурного дива у свій час виступав український письменник-сатирик Степан Олійник, який провів свої дитинство та юність неподалік – у сусідньому селі Левадівка Миколаївського району. Допомогло врятувати церкву Іоанна Богослова намагання відкрити у ній сільського краєзнавчого музею, про що красномовно говорила прибита до дверей дерев’яна дошка з відповідним написом. Відрадно, що за декілька років боротьби покрівчани відстояли свою сільську святиню. Адже поміщик Кондрацький, покидаючи Батьківщину у буремні революційні роки, наказував сільській громаді зберегти архітектурне диво, на будівництво якого ним було затрачено чимало тисяч золотих карбованців.
У кінці 90-х років двадцятого століття дивовижну святиню, перлину тилігульської долини, було передано віруючим. Невдовзі у церкві почав правити службу отець Михайло. Й разом з тим велися будівельно-реставраційні роботи. Місцеві жителі всіляко сприяли відкриттю церкви. Жертвували значні кошти. Глибоко пройнявшись ідеєю відбудови сільської святині, віруючі бабусі позносили у храм врятовані ними під час розгулу войовничих атеїстів ікони та деяке церковне начиння.
Спливло декілька років, і на дзвіниці з’явилися дзвони, які вберіг від переплавлення, закопавши у землю, місцевий селянин Олексій Петрович Білоконенко. Останні десять років несе віру Христову своїм прихожанам отець Георгій Найда, який всіляко дбає про свій храм і прихід.
Саме завдяки його праведним трудам Покровська церква Іоанна Богослова набула свого майже первозданного внутрішнього і зовнішнього вигляду. А чудові бронзові дзвони своїм малиновим передзвоном із високої дзвіниці знову кличуть під склепіння храму віруючих багатьох сіл тилігульської долини, вселяючи в них непохитну віру у врятування безсмертної душі. Коли дивишся на весь архітектурний комплекс, який видно здалеку, перехоплює подих. І ніби не було в історії цієї багатостраждальної сільської церкви неодноразових пограбувань та закриття. Як і колись, віддзеркалюється на її банях радісне враніше проміння сонця. А до величної будівлі української архітектури дев’ятнадцятого століття знову і знову поспішають парафіяни та миряни, щоб помолитися Богу Творцю.
