Одинадцятого квітня виповнилося 60 років чудовому одеському піаністові «з душею поета» і поетові джазового фортепіано, лауреатові міжнародних конкурсів Сергію Володимировичу Терентьєву. На жаль, він не має жодних почесних звань...
«...ОБДАРОВАНІСТЬ ЙОГО НЕЗАПЕРЕЧНА»
Музикант непростої долі. Зовні не помітна, але глибока самобутність цього артиста давно чарує людей, небайдужих до світу музичних звуків. Дуже скромний, гордий і чесний у своїх вчинках, ніколи не йшов на повідку у ділків від музики... Вплив його неповторної обдарованості щоразу стає справжнім одкровенням. Чудова інтонація, гнучке фразування, яскрава образність, природність самого процесу музичної гри – поєднання раціонального та емоційного, заданого композитором і підказаного власним інтелектом і досвідом, що опиняється в центрі виконавчої концепції великого Майстра, – це і є піаніст Сергій Терентьєв.
Він не грає, а віддається грі, до безмежності самозабутньо й щиро... Інструмент, який одухотворюється артистом, утворює із ним тандем, що скоряє нас своєю багатоликістю. Терентьєв і рояль «знайшли» одне одного, знайшли раз і назавжди, незмінно захоплюючи нас своїм союзом.
Сергій Терентьєв народився в сім’ї, що любила музику. Його мати Ганна Лук'янівна, лікар (нині їй 94 роки), у сім років відвела сина до Першої музичної школи, до педагога Морданової. Бачачи успіхи Сергія, педагог передала його до школи ім. П.С. Столярського, директором якої на той час був Г.Д. Бучинський.
Професорка Одеської консерваторії, заслужена артистка України Людмила Наумівна Гінзбург згадувала, як навчався в неї Терентьєв. «Він закінчував школу Столярського й прийшов до мене на консультацію, тому що хотів навчатися у консерваторії саме в мене. Не можу сказати, що одразу оцінила його видатне обдарування, – очевидно, провиною тому була скромність Сергія. Не вступив він того року, тому що одержав «2» з історії, взагалі, з предметами, які не мали стосунку до музики, у нього й надалі були проблеми.
І з того часу почалися мої хвилювання щодо нього. Ректорат допоміг Терентьєву вступити на останній курс музичного училища, де він навчався у моєї випускниці Валентини Клещенко, а я, звичайно ж, регулярно його прослуховувала. Побачила, що обдарованість його незаперечна. Божественно читав з листа, переграв безліч творів. Грав, немов це вивчив, плавно педалюючи, дотримуючись фразування. Щоправда, ця чудова здібність читати з листа приховувала небезпеку: його доводилося привчати по-своєму вигадувати інтер¬претацію, адже ноти в музиці – далеко не все. Але до кінця навчання Терентьєв вже опанував фортепіанну палітру, розвинув свою виконавчу фантазію.
Після випускних іспитів він одержав Першу премію на Всеукраїнському конкурсі піаністів у Києві. Цікаво, що на третьому турі (він виконував з оркестром Другий концерт Рахманінова) Сергій вийшов до роялю, на якому вже лежали квіти – такий приголомшливий успіх! Пізніше я взяла його до себе асистентом, він працював зі студентами, і результати були дуже добрими. Дивовижний слух, дивовижна реакція, дивовижна ДУША музиканта...».
ДЖАЗОВИЙ ПІАНІСТ ІЗ АКАДЕМІЧНОЮ ОСВІТОЮ
Багато років початкуючі одеські виконавці мріють почути з уст Сергія Терентьєва фразу: «Ми могли б грати разом». Ця фраза звучить рідко, але якщо промовляється, то від чистого серця, і означає дуже багато. Він – Майстер за найвищим рахунком і розрядом, і завжди дивує нас своєю програмою. Гра його одразу привертає увагу слухачів. А коли звучать поспіль на його концерті три балади й два скерцо Шопена – ти переможений! Романтик Шопен став філософом завдяки романтикові Сергію Терентьєву.
На одному з концертів мене вразило те, що замість імпровізацій Терентьєв зіграв, ані більше, ані менше, Шосту симфонію П.І. Чайковського – власну клавірну версію геніального твору музичної літератури. Багато хто, можливо, говорив, що цього не варто було б робити. Але це все було здорово! Прем'єра відбулася... і ми одержали можливість почути всі голоси й партії: скрипки, гобоя, валторни, контрабасу, виконані лише двома руками! Не тільки мало музикантів роблять подібні речі, – мало таких, хто сміє намагатися це робити.
Перед ним відкривалися чудові перспективи, йому пророкували перемогу на Міжнародному конкурсі Чайковського, цікаві гастролі... І на самому початку свого крутого злету він зненацька відмовляється від усього цього й вирішує присвятити себе джазу. Він поринає в цю музику, слухає, грає, відкриває для себе величезний світ. Для нього настає нове життя, де багато чого треба починати з нуля. Нова робота. Інше середовище й аудиторія. Інші правила гри. Життя випробовує на міцність. Його помічає Олег Лундстрем і запрошує до свого оркестру. Минає три роки гастролей, дозріває рішення готувати сольну програму – стати джазовим піаністом-солістом.
В уяві шанувальників джазу, цей рід мистецтва рідко буває пов'язаний з музикантами, які одержали академічну освіту, – імена зірок пов'язані, швидше, з нічними клубами. Поява Сергія Терентьєва у 1983 році на фестивалі джазу в Одесі, де він блискуче виступив, стало справжнім одкровенням. Стало зрозуміло: не має значення, грає музикант джаз чи академічну музику, – він однаково глибокий у своїй інтерпретації...
КОНЦЕРТ У ЗАЛІ ІМЕНІ ЧАЙКОВСЬКОГО
Вже у 1984 році Терентьєв стає відкриттям ленінградського джаз-фестивалю «Осінні ритми». Ризька газета, яка проводить щорічно опитування джазових критиків, називає його найяскравішим відкриттям року. Потім тріумфальні виступи на джаз-фестивалях у Ризі й Красноярську, у Москві – в залі імені Чайковського. Про цей концерт писав відомий московський музичний критик – дослідник джазу А. Баташев.
«Терентьєв діловито виходить до роялю, сідає. Виймає з піджака записну книжку, відкриває її, кладе замість нот. Надіває окуляри. Регулює висоту табурета, досягає потрібного зручного положення. Впускає й розслаблює кисті. Опускає ліву руку на клавіатуру. Його пальці ледве рухаються, але вже звучить пружна лінія баса, що наближається, потужна, владна, хоча й дуже тиха, що одразу підкорює всю залу. Тиша. І тільки переступає зі сходинки на сходинку блюзовий ритм баса. Начебто на сцені хтось увімкнув мотор, грубку, не знаю що, але від рояля, від музиканта пішов у залу електричний струм, жар ритму й гармонії. Пішов ланцюг акордів, найтонших пасажів, які вражають своїм філіруванням, контрапунктів – басу й фігур правої руки, ритмічно вільних, які одночасно тримають нас у жорстоких кліщах неухильного ритму, доки не виплив до улюбленого блюзу Телоніуса Монка.
Звичайно ж, Терентьєв – піаніст, якого миттю можна впізнати за звуком, за тушем, за неперевершеним піанісімо. Однак, якщо йому треба, він створює й потужну, багатозвучну, майже оркестрову фактуру, шари якої борються в захоплюючому драматичному двобої. Він тонкий мелодист і пречудово відчуває характер ладової інтонації, а це винятково важливо для імпровізатора – мало чого може народитися із заданої гармонії. Ось розплеснулася у вільному бігові тема Ніла Хефті «Кораловий риф» – з її нехитрою, майже дитячою гармонією.
Були оплески, квіти, була щира вдячність людей, яких музикант глибоко зачепив, розворушив, змусив щось глибоко відчути, переживати й співпереживати. Що може бути дорожче?
Сергій Терентьєв виходить грати «на біс». Перед ним радісна зала Московської філармонії. І якщо ми з ним тільки-но були злиті в одне, він має зараз радіти разом з нами. Напевно, буде щось фанфарне. Але ні, музикант, ніби побоюючись зруйнувати щось тендітне, тихо починає грати найромантичнішу тему Швандта й Андре «Помрій трохи про мене» з її легкою співучою мелодією й витонченою, соковитою гармонією. Його тихе й замислене музикування – навіть не стільки концертний номер, скільки акомпанемент до того, що звучить зараз у нас, тому й тихе, щоб почути себе, не заглушити музику в собі, не загасити запаленого вогника, оберегти його. Світ імпровізації... Чи знаємо ми його висоти? В імпровізатора немає доручень. Якщо він майстер, і він щирий, він ділиться з нами музикою, яка живе всередині нього». (Журнал «Москва», 1987 рік).
АВСТРАЛІЯ, ІСПАНІЯ, ОДЕСА...
У 1994 році також були піднесені й вражені слухачі, які приїхали з різних країн до австралійського міста Перт на традиційний фестиваль, що збирає зірок драматичного, оперного, інструментального мистецтва. Наш Сергій Терентьєв і тут грав класику разом із філармонійним оркестром і диригентом Х. Ерлом й джаз. І тут здобув захоплену пресу. (Дякуємо за допомогу В.А. Оплачко – таких меценатів небагато). Ось що писали про нього. «Його виконання Ліста починається там, де більшість інших піаністів спочивають на лаврах... Тех¬нічна досконалість Терентьєва тут всеосяжна, вона дозволяє йому сконцентруватися на емоційній сутності того, що він виконує... Терентьєв, мабуть, один із найвидатніших віртуозів, але на відміну від інших, для яких атлетична клавірна спритність є самоціллю, він підкоряє свою віртуозність чудовому музичному смаку».
Так само високо критики оцінили його джазові концерти, підкресливши, що з музикантом такого класу, який грає й класику, і джаз, австралійці зустрілися вперше. Ганна Петрівна, дружина піаніста, розповіла про тріумф Сергія на одному з джазових концертів, де новозеландській публіці він запропонував фантастичну програму: спочатку зіграв (зненацька для слухачів) Дванадцяту рапсодію Ліста, потім – свою фантазію на її тему й на закінчення – імпровізації. Після цього концерту Невіл Корн (тамтешній критик) писав про нього: «Терентьєву підвладні пасажі будь-якої складності, у виконанні він перевершує самого себе. Маючи рідкісні якості: душу поета й залишаючись при цьому атлетом у виконавчій майстерності». Там Терентьєвим легко й добре працювалося, і вони записали компакт-диск. Він полюбився й скандинавським слухачам, і музичним критикам. Кілька років пропрацював в Іспанії... Його знає увесь світ! Його гру порівнювали із грою Горовіца.
Повернення до Одеси... Він приходить до Одеської філармонії разом з нинішнім директором її В.М. Кузнецовим. Які різні шляхи! На жаль, в Одесі влада й до сьогодні не створила й не забезпечила належних умов для музиканта масштабу Сергія Володимировича Терентьєва...
