Нещодавно Головне управління статистики в Одеській області обнародувало підсумки моніторингу, який провадиться один раз на п’ять років. І багато чого з того, що відчували і знали з окремих епізодів, тепер постало перед нами загальною жахаючою картиною. Розповімо про цю ситуацію більш докладно, підкріплюючи багато моментів цифрами, які, як відомо, сприймаються куди переконливіше, ніж будь-які загальні слова.
ОСТАННІЙ РІК СЕЛА?
Для початку деякі загальні дані. У нашій області нараховується 1136 сільських населених пунктів. Офіційно за п’ять років тільки два з них пішли у небуття.
Але є ще один куди страшніший момент. Сьогодні в області 14 населених пунктів, де немає жодної живої душі. Їх не руйнувала стихія, не горіли вони, не заливалися водами Дунаю, і сильні землетруси теж проходили стороною. Тільки соціальна бідність змусила останніх із сільчан полишити рідні місця, цвинтарі з останками своїх предків.
А скільки ще кандидатів піти в таку ж безвість? Виявляється, у кожному восьмому селі Одещини мешкає сьогодні менше 50 чоловік. У Великомихайлівському районі такі хутори становлять третю частину. Не набагато менше у Красноокнянському і Роздільнянському районах. А якщо врахувати, що майже кожен мешканець у цих населених пунктах похилого віку, то за лічені роки села-примари будуть обчислюватися багатьма десятками.
Дітей не побачиш не лише в окремих сім’ях, але і в окремих селах. Хоча які вони “окремі”, якщо у трьохстах з них немає малят дошкільного віку, а в чотирьохстах – школярів до 16 років. Та й молоді старшої вже не знайдеш у дуже багатьох населених пунктах. Роз’їхалися, розбіглися у пошуках роботи.
Одне слово, сталося демографічне затухання. Це явище, починаючи з 1993 року, призвело до щорічного скорочення сільського населення. До того явища, коли смертність почала удвічі перевищувати народжуваність.
Невже наше село доживає свій вік? І правий був народний депутат України Василь Калінчук, який в одному інтерв’ю з гіркотою відзначив: в оголошеному на державному рівні визначенні “Рік села”, потрібно додати ще одне скорботне слово, і тоді вийде правдива картина: “Останній рік села”.
ПІД ДАХОМ ДОМУ ТВОГО
Чому ж така трагедія сталася у наших селах? Посилання на якісь об’єктивні причини, нарікання, що така картина по всій країні, суті справи не змінює. Вона лише заводить убік.
Давайте говорити про своє, про рідне, що знайоме майже кожному мешканцю області, тому що багато городян теж народилися в селі і на собі зазнали багатьох “радостей” сільського побуту і не раз проклинали у своїх розпо¬відях це життя.
Ну, а ті, хто залишився? Як їм сьогодні живеться під дахом дому свого? Особливо якщо він, цей дах, не дуже-то надійний. Навіть у прямому значенні цього слова.
Мені самому не дуже хочеться вірити, що і сьогодні в області нараховується 8,6 тисячі будинків, які вкриті соломою, очеретом або толем. Ненадійні і стіни багатьох будинків. Адже тільки у кожному десятому вони викладені з цегли або каменю-черепашнику, а решта – з дерева, саману і глини з домішками соломи. Такі собі тимчасові споруди на багато років. А розмови про те, що деякі з них сьогодні стоять пусткою, не дуже втішають. Швидше засмучує те, що обезлюділи і цілком пристойні будівлі, які господарі з багатьох причин змушені були їх просто залишити. Охочих купити таке житло теж мало знайдеш. Грошей немає.
Непривабливий зовнішній вигляд багатьох сільських будинків посилюється їх убогим внутрішнім вмістом.
Не будемо говорити про такі “високі матерії”, як центральне опалення і водопостачання, забезпечення природним газом, гарячою водою і ванними, про які знають лише у лічених селах. Але чому у 60 населених пунктах не завозяться балони із скрапленим газом, а в 339 досі не знають, що таке телефон? Чому ми кричимо повсюди, коли у місті хоч на кілька годин призупинили подачу води або виключили тепло, і сприймаємо як належний убогий стан сільського побуту. Неначе надворі не ХХІ століття, а далеке середньовіччя з його натуральним господарством, кріпосне право, де людина мало чого була варта, і називали її просто бидлом.
Живемо ніби за інших часів. У передвиборних промовах кандидати у депутати не скупилися на обіцянки допомогти селу, по¬ліпшити життя людям. Потім все забувається.
Нагадуємо, цей рік оголошено Роком села. У державному бюджеті-2006 передбачено виділити йому на допомогу великі кошти. Але скільки не запитував сільських голів, ніхто ніяких грошей на розвиток села не одержав. А надворі скоро літо.
В області і районах є бюджети розвитку, куди йдуть кошти з державної і обласної скарбниці. Гроші, треба сказати, чималі. Але сама процедура їх розподілу настільки заформалізована, що тягнеться місяцями. До цього часу ці бюджети розвитку так ще і не затверджено, хоча планувалося зробити це у березні місяці. Але на жаль! Потім наприкінці грудня з Києва надходять обіцяні кошти, щоб буквально через кілька днів, після Нового року, їх повернути назад, як невикористані. Ця “гра” триває не рік і не два. Забираються не лише кошти, що спрямовувалися на проведення газових і водних трубопроводів, бу¬дівництво доріг і очисних споруд, але навіть і ті, що були виділені на ліквідацію наслідків стихійних лих.
НА СІЛЬСЬКІЙ ВУЛИЦІ І НАВКОЛО
У підсумку бідно виглядають сьогодні не лише багато сільських будинків, але і цілі села від центру до околиць, від ветхих автобусних зупинок (якщо такі взагалі є) до багатьох інших об’єктів соці¬ального призначення. Справді, складно повірити, що в цей час кожен четвертий населений пункт не має зупинок громадського транспорту, а мешканці 23 сіл, а це понад 5 тисяч чоловік, добираються за десятки кілометрів, щоб потрапити на який-небудь міжміський або внутрірайонний автобус, “маршрутку”.
Невже у наш час конкуренції за кожен міжміський маршрут можливі такі провали? Виявляється, можливі, тому що ці багато сіл просто-напросто не мають доріг з твердим покриттям. Як для зв’язку з райцентром і іншими селами, так і всередині самих населених пунктів. І в кожному другому селі після негоди і у бездоріжжя дорослі і діти місять багнюку.
Освітлення сільських вулиць теж стало незбагненною розкішшю. І кількість сіл з темними нічними вулицями за останні роки зросло на одну п’яту частину.
А ось що додалося на селі, так це кількість неорганізованих смітників промислового, побутового і будівельного сміття. Вони зустрічаються майже у кожному четвертому селі. До цього варто ще додати, що після багатьох спроб ліквідації складів з непридатними мінеральними добривами і отрутохімікатами, вони збереглися ще у 98 населених пунктах, що постійно загрожує здоров’ю і життю місцевих жителів.
Тепер – про соціальні об’єкти на селі. Всупереч багатьом запевнянням, їх число далі зменшується, а багато які закриті або використовуються не за своїм прямим призначенням. Почнемо з лікувальних закладів. Лікарні є лише у 38 селах області. Це результат всіляких невиправданих укрупнень і спеціалізацій. Тепер люди з однієї тисячі сіл повинні щодня добиратися до цих самих лікувальних закладів.
Нам заперечать, що для цього є ще фельдшерсько-акушерські пункти. І найближчим часом передбачено створити їх чи не в кожному селі. Це все у планах і програмах. А поки що ФАПи відсутні у половині сіл області, і кількість їх не зростає, а скорочується. Теж, мабуть, під слушним приводом поліпшення медичного обслуговування населення.
Зменшилася на селі за останні роки кількість діючих дитячих дошкільних закладів, клубів, будинків культури, бібліотек, кіно¬установок, спортивних споруд, підприємств служби побуту, їдалень, приватних магазинів тощо. Причому, у багатьох випадках на 20 – 50 відсотків.
Цей процес, на жаль, триватиме і далі, тому що багато приміщень соціального призначення потребують капітального ремонту (38,8 відсотка) або перебувають в аварійному стані (9,1 відсотка).
Ось таку сумну картину намалювало нам своїм моніторингом управління статистики. І коли вчитуєшся у “кричущі” цифри”, то мимоволі запитуєш себе, а чому про це не говориться з високих трибун, у звітах відповідних управлінь облдержадміністрації і територіальних підрозділів центральних органів виконавчої влади. Слухаєш їх – одна тиша та благодать, і все більше і краще, ніж за минулі роки.
Чим, наприклад, займається облспоживспілка, крім розпродажу майна у райцентрах і селах? Кооперативних магазинів на селі практично не залишилося. Торгівлю здійснюють лише перекупники, які щодня кочують із села в село, за усталеним вже графіком “базарних днів”. Саме вони, а не кооперація, постачають людей всім необхідним, аж до хліба і солі. А колишні сільські магазини порожнюють, стоять без вікон і дверей, як німі свідки невміння або небажання кооператорів працювати за нових умов. Їм би розподіляти дефіцит та вишикувати людей у довгу чергу. Там вони були майстри. А от вивчати попит, кон’юнктуру ринку вони не бажають. Не вигідна, бачте, для них така справа.
Те ж можна сказати й про організацію побутового обслуговування, що фактично відсутнє не тільки на селі, але й у бага¬тьох районних центрах. Теж руки не доходять, і організувати справу нікому, хоча чиновників і по цій частині є чимало на всіх рівнях.
А скільки розмов точилося про створення сільських комунгоспів! Навіть обласну службу за цим питанням створили. А віддача? Комунальні господарства створені в небагатьох селах, і те там, де за справу взялися самі сільські голови та їм істотно допомагають керівники великих місцевих сільгосппідприємств.
КОГО ЗЕМЛЯ ГОДУЄ
Пишу ці рядки, а перед очима багато категоричних висловлювань столичних і місцевих чиновників. Ось одне з них: “Село – це прірва: скільки в нього не вкладай, усе одно віддачі жодної”. І друге, досить поширене в нашій області: “Сільгосппідприємства на селі – це комерційні структури, і вони самі мусять боротися за своє виживання в умовах ринку”.
Що ж на таке відповісти? По-перше, як допомагають селу і вкладають у “цю прірву” величезні кошти, можна переконатися на прикладі будь-якого села, будь-якого району. Їхні щорічні заявки на будівництво і ремонт соціальних об’єктів бюджетним коштом здійснюється десь на 10 відсотків, і те не завжди. А під кінець року частину цих мізерних коштів доводиться повертати до того ж держбюджету як невикористані. Про що вже багаторазово говорилося.
А тепер про друге висловлювання. Внаслідок проведення аграрної реформи з усіма її негативними наслідками, в області збереглося 931 сільгосппідпри¬ємство, це без фермерських господарств. Але навіть із їх урахуванням у 40 відсотків сіл тепер немає жодних суб’єктів господарської діяльності. Ця фраза простою мовою означає, що майже в половині сіл людей позбавили традиційного джерела для заробітку на утримання родини. І в пошуках цієї самої роботи із села пішла третина мешканців. А деякі навіть подалися за кордон. Причім по Болградскому району їх налічується 7,7 відсотка від загальної кількості працівників, у Ренійському – 5,8, в Ізмаїльському – 3,2. Зазначимо, це в районах, де донедавна існували економічно міцні господарства, що славилися не тільки виробництвом великої кількості продукції, але й будівництвом соціальних об’єктів, їх постійною підтримкою, увагою до молоді, впорядкуванням своїх сіл.
Сьогодні про все це немає й згадки. Квітучий Болградський район перетворився на регіон злиднів і безвиході. Зникли майже всі великі сільгосппідприємства, а дрібні гинуть від непо¬мірних цін за пально-мастильні матеріали, техніку, добрива та насіння. І така ж картина ще в багатьох інших районах.
Звичайно, можна повторювати, що селу багато допомагаємо і не помічати, що ця декларована постійно допомога просто “з’їдається” браком паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Тут як не крути, як не підвищуй врожайність, продуктивність худоби, а під кінець року нальотчики-трейдери все-таки скуплять зерно за копійки і залишать порожніми каси тих же фермерських господарств і сільгосппідприємств. А там і до банкрутства – лічені кроки. Особливо якщо зважити, що ці самі кроки ініціюють ті ж трейдери, банки, просто багатії, що “намотують” проценти на борги аграріїв із такою інтенсивністю, як той лічильник на сучасному таксі. А потім стають фактичними господарями на селі.
З чого ж жити сільському мешканцеві? Дійшло до того, що молоді люди просто заздрять тим родинам, де є бодай один пенсіонер. Саме він є єдиним надійним джерелом “живої” копійки, що завжди потрібна то для купівлі дітям тих же підручників та іншого шкільного приладдя, що сьогодні обходиться в астрономічну цифру. Але цього ніхто не помічає, і ситуація залишається як була.
Стали численними випадки, коли сільські жителі просто відмовляються від обов’язкового лікування, бо немає грошей навіть на вкрай потрібні ліки, а тим більше на сплату за хірургічну операцію, що стала непосильною. Їх відпускають просто додому “на доживання”. Чи не тому так часто звучать слова літніх людей: “Хочемо тільки одного – скорої смерті”.
Робота на землі й на тваринницьких фермах, що дозволяла раніше й родину утримувати, й про запас щось мати, і складну техніку в дім купити, сьогодні забулася, пішла майже в небуття.
Нас заспокоюють, що селяни мають власну землю, власні паї. Вони ж бо з голоду не дадуть загинути. В області половина працюючих селян зайняті тільки своїм приватним наділом. Крім збитків, ті їм мало що дають. Бо треба платити тому ж сусідньому господарству, щоб зорало, засіяло, зняло врожай. А далі – за відомою схемою: решту продукції доводиться віддавати за безцінь тим же перекупникам. Як і вирощену живність. Бо спробуй сам продати на тім же Привозі свого кабана або іншу живність. Деякі пробували, але далі воріт їх не пустили і наполегливо завимагали віддати м’ясо за безцінь.
…Багато граней безпросвітного сільського життя залишилися “за кадром”. Спадає на думку, що про них розкажуть у своїх листах і відгуках наші читачі. А спільними зусиллями ми домагатимемося, щоб Рік села не залишився тільки на папері, як багато інших гучно проголошених починань.
