26 березня, поза всіляким сумнівом, увійде в історію незалежної України. Для когось цей день стане початком нового етапу демократичного розвитку, для когось – підтвердженням того, що ідеології, як ліві, так і праві, поступово відходять у минуле, поступаючись місцем політичному прагматизму.
Але загалом настрої після закінчення парламентської кампанії істотно відрізнялися від тих, що панували в суспільстві після президентських виборів. Немає ані ейфорії перемоги, ані пригніченості поразки. Практично ніхто не говорить про переламний момент. Але є надмір скептицизму.
Проблема полягає в іншому: переважна більшість політиків і експертів, що оцінюють підсумки виборів, розглядають лише події та вчинки, що на поверхні політичного життя. Глибші та серйозніші процеси, що протікають на місцевому, зокрема регіональному, рівні, залишаються практично без уваги.
Звісно, є широкий простір для гадання на політичних картах: якою буде парламент¬ська коаліція, скільки вона протриває, хто й на який термін буде прем’єром, коли очікувати дострокових парламентських виборів, і чи очікувати їх взагалі. Хоча, якщо щиро, рядових громадян цікавить не так політичне забарвлення міністрів, як їхні професійні якості.
Але в політичному пасьянсі не враховується один чинник – політика визначається в Києві, а здійснюється в регіонах.
26 березня може увійти у вітчизняну історію зі знаком мінус, бо цей день може стати початком кінця місцевого самоврядування в Україні. Можливо, комусь такий погляд видасться зайве песимістичним, але факти – вельми вперта річ.
Неувага до місцевих виборів недобре пожартувала як з українськими політиками, так і з українською владою. Але ж іще 2004 року, коли ухвалювався новий закон, що регламентує вибори до місцевих рад, найтверезіші голови застерігали: Україна не готова до їх проведення за парламентськими списками, а українські партії – це радше прототипи політичних організацій, щось середнє між клубом за зацікавленнями та лобістським знаряддям фінансово-економічних груп.
Депутати, що ухвалювали закон, навряд чи могли передбачити, що президентська кампанія 2004 року призведе до поляризації громадських настроїв, цивілізаційного розколу. Але вже тоді в очі впадали очевидні суперечності, зокрема той факт, що з переходом на пропорційну систему обласні та районні ради перестають бути органами місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад (що є конституційна норма – стаття 140 Конституції України).
Політична реформа тільки погіршила й без того нелегке становище місцевої влади. Вертикаль виконавчої влади, вершиною якої був Президент України, виявилася зруйнованою. Причому цей процес почався не сьогодні й не 1 січня, коли політреформа набула чинності. Вірус руйнації був внесений із упровадженням квотного принципу. Якщо коаліційний уряд – це явище нормальне, то коаліційна обласна, а вже тим більше районна держадміністрація – це абсурд.
Вже на початку минулого року стало зрозуміло: збереження колишніх повноважень виконавчої влади на місцях при запровадженні партійної системи виборів закладає підґрунтя принаймні для 27 конфліктів на території України. Мало того, було очевидно: політичні сили, що перемогли на президентських виборах, серйозно побоюються, що ситуація на місцях може вийти з-під контролю. Але не було виконано геть нічого, щоб запобігти виникненню патових ситуацій.
Аналізуючи період, що передував виборам, і сам перебіг виборчої кампанії, доходиш висновку, що нікого з київських політиків не цікавив наслідок місцевих виборів. Більше того, більшість із них так і не зрозуміли, що доля країни вирішується саме на виборах. Бо, якою б не була коаліція, – вузькою чи широкою, біло-блакитною чи помаранчевою, який би не був уряд, ефективність його роботи неминуче знижуватиметься через неефективність роботи влади на місцях.
Міркування про потребу підвищити роль партій на регіональному рівні виявилися нічим іншим, як відстороненою абстракцією, абсолютно відірваною від реальності. Регіональні партійні організації в масі своїй були або приватизовані місцевими олігархами, або перетворилися на своєрідні ВАТ, до складу яких можна було увійти, лише сплативши певний членський внесок. Звісно, на те були й об’єктивні причини. Багатьох представників ділових кіл вабила змога здобути депутатську недоторканність.
Але треба вбачати і внутрішній сенс. Попит на людей, яких можна б було назвати місцевими або регіональними політиками, виявився набагато вищий за пропозицію.
Як наслідок, у списках політичних партій на виборах до міської ради вельми часто опинялися або якісь знакові постаті місцевого масштабу – священнослужителі, журналісти, діячі культури, письменники (люди, поза сумнівом, шановні, але далеко не завжди підготовлені до депутатської роботи), або політики національного масшатбу, авторитет яких дозволяв протягнути за собою весь список.
По приклади далеко ходити не треба: Нестор Шуфрич очолив список блоку “Не ТаК!” до Одеської міськради і, судячи з усьо¬го, чимало сприяв його проходженню (водночас до облради блок не пройшов).
Але ж не таємниця, що політика регіонального або міського рівня істотно відрізняється від політики загальнонаціональної. Тут набагато менше глобальних питань і набагато більше повсякденності, буденщини. Тут не треба вирішувати питання, вступати чи не вступати до НАТО (хоча, звісно, трапляються й такі прецеденти), а треба приділяти увагу продірявленим дахам, розбитим дорогам, якості питної води.
І тому подвійно сумно чути, коли в ефірі центральних телеканалів про регіональну політику говорять люди, які не мають досвіду роботи не те що губернатора, а навіть сільського голови. Як говорив класик, “про смак устриць треба говорити з тими, хто їх їв”.
Але притім і на місцевому рівні політикові потрібно стратегічне мислення, здатність вбачати перспективи розвитку регіону. Такі якості приходять не одразу, а формуються роками роботи.
Суспільство має бути зацікавлене в тому, щоб місцеве самоврядування в Україні стало професійним. Більше того, в цьому мусить бути зацікавлена сама влада, бо для неї місцеві ради, що працюють грамотно, – основа й джерело стабільності.
Безсумнівно також і те, що розвиток місцевого самоврядування мусить здійснюватися не тільки згори, шляхом формування відповідної законодавчої і нормативної бази, але і знизу, шляхом самоорганізації громадян, зростання їхньої політичної культури. На жаль, сьогоднішні події свідчать, що ні з того, ні з іншого боку руху немає.
Що ж ми маємо за підсумками виборів? Якщо брати масштаби країни, то наявна легітимізація розколу країни, свідченням чого є перемога Партії регіонів у південних і східних областях і перемога БЮТ у більшості західних і центральних. Варто зазначити, що цей чинник має набагато більше значення, ніж це здається на перший погляд.
Якщо говорити про рівень регіональний, то тут ситуація ще цікавіша. Замість політичної структуризації в радах зробився своєрідний коктейль. Тим більше, що відсутність заборони на перехід із фракції до фракції вже найближчим часом призведе до утворення нових фракцій і депутатських груп, особливо з числа безпартійних представників бізнесу.
Тому вже сьогодні можна сказати, що впровадження пропорційної системи ніяк не підняло ролі партій у суспільстві, особливо на регіональному рівні. Вони не стали виразниками інтересів певних верств громадян і консолідуючим чинником для політиків, ладних ці інтереси виражати.
Причина: підсумки місцевих виборів багато чим були заздалегідь визначені тим, що вони відбувалися одночасно з парламентськими. Зрозуміло також, що саме в такому підсумку були зацікавлені партії-фаворити. Адже позиція виборця майже автоматично визначалася тим, яку політичну силу він підтримує на загальнодержавному рівні. Тому місцеві політики прагнули або долучитися, або дистанціюватися від певного партійного бренду (приклад – Блок Едуарда Гурвіца “Наша Одеса”, який замінив не зовсім прийнятну для одеського виборця марку “Наша Україна”). В цій ситуації виборець у загалі своєму вже не цікавився ані складом партійного списку, ані тією програмою, з якою виходила партія або блок на місцевих виборах.
Хоча історія не терпить умовного способу, певен: якби місцеві вибори проходили перед парламентськими або після них, підсумок був би інший. Навіть попередній аналіз підсумків показує, що на виборах до місцевих рад політичні вподобання виборців набагато різноманітніші. Наприклад, якщо Комуністична патрія України на парламентських виборах зуміла подолати тривідсотковий бар’єр, то її представники на місцях не пройшли ані до обласної, ані до Одеської міської ради, а в деяких районах, які традиційно належали до “червої смуги”, – навіть до районних рад. Є й інші підсумки, наприклад із Партією пенсіонерів, яка, за попередінми даними, зуміла здобути місця в облраді, а на виборах до Верховної Ради здобула лише 0,41%.
Крім того, проведення місцевих і парламентських виборів у різний час давало б значній частині професійних політиків шанс визначитися з тим, якому рівневі вони все-таки віддають перевагу. Це також позначилося б на якості місцевих рад.
Але сьогодні підсумком виборів до місцевих рад стане депрофесіоналізація депутатського корпусу, втрата його зв’язку з виборцями. І якщо це ще якось терпимо на загальнонаціональному рівні, то на обласному, а вже тим більше на районному рівні – просто недопустимо.
Цікава статистика. Зі 120 депутатів Одеської ради 94 мешкають в обласному центрі, троє – кияни. Одинадцять районів із 26 та три міста обласного підпорядкування з сімох не здобули представництва в обласній раді. Лише 13 депутатів працювали в обласній раді минулого скликання. Водночас серед народних обранців – 10 відставних генералів різного рівня – міліціонери, піхотинці, податківці, митники, прикордонники й навіть контрадмірал. До цього варто додати поважну кількість бізнесменів і пенсіонерів.
Поза сумнівом, депутатський корпус мусить оновлюватися, поповнюватися новими людьми. Але оновлення не означає браку наступності. В іншому разі перші роки роботи нової обласної ради будуть елементарно витрачені на своєрідний “курс молодого бійця”. Реальної віддачі від такої обласної ради можна чекати тільки в останні роки її роботи. Це матиме далекосяжні наслідки. Адже непрофесійна робота депутатського корпусу – це не тільки падіння якості послуг, надаваних громадянам владою. В середньо¬строковій перспективі це падіння рейтингу інвестиційної привабливості регіону, відплив капіталів.
Після такого невтішного підсумку постає цілком зрозуміле питання – що діяти? Відповідь можна поділити на дві частини.
Перша стосується безпосередньо процесу формування органів місцевого самоврядування. Бажаним варіантом було б повернення до мажоритарної системи, що дало б змогу забезпечити рівне представництво від територіальних громад. Щоб роль партій не знижувалася, треба зберегти їх винятковим суб’єктом виборчого процесу, тобто – висування кандидата мусить здійснюватися тільки місцевими партійними організаціями.
Крім того, вибори до місцевих рад мусять проходити частіше, ніж парламентські, принаймні раз на чотири роки. П’ять років – надто великий термін для органів місцевого самоврядування.
Оптимальним могло б стати запровадження прямого обрання керівників областей і районів громадянами. Це підвищило б їхню відповідальність перед територіальною громадою. Цілком зрозуміло, що перехід до прямого обрання мусить супроводжуватися завершенням політичної реформи, розширенням повноважень обласних і районних рад, реформуванням податкової, бюджетної та судової систем, створенням якісно нової системи стримувань і противаг на регіональному рівні.
Якщо говорити про другу частину відповіді, то стосується вона передусім основ політики держави стосовно регіонів. Концепція державної регіональної політики затверджена Президентом України у травні 2001 року, на жаль, геть незаслужено призабута. А водночас документ міг би стати застановчим для формування регіональної політики, яка не зважала б на реалії, що склалися в Україні після президентських виборів 2004 року, а також парламентських і місцевих виборів 2006 року.
Ця регіональна політика мусить виконувати не тільки економічні, але й політичні завдання, головне з яких – відновлення не тільки формальної, але й реальної єдності країни. Досвід таких країн, як Італія, Іспанія, Німеччина, Велика Британія, та й багатьох інших, свідчить, що цей процес далеко не завжди прямолінійний та простий. Просто нам час перестаи робити трагедію з існування двох, або й трьох Україн, треба сприймати це як данність і якоюсь мірою як перевагу.
В основі нової регіональної політики мусить бути принцип солідарної відповідальності держави та регіонів. На практиці він мусить втілюватися через конвертацію регіональних проектів у загальнодержавні й вихід на програми, розроблені спільно з урядом, міністерствами й обласними радами. В цих програмах слід зважати на специфіку регіонів. Якщо, наприклад, в Одеській області зосереджено 75% морегосподарського комплексу, третину верстатобудівної промисловості держави й половину всіх виноградників країни, то цілком зрозуміло, що ключовими відомствами в роботі з цим ре¬гіоном мусять бути Міністерство транспорту і зв’язку, Мінпромполітики та Міністерство аграрної політики, які й реалізуватимуть спільно з місцевими радами відповідні проекти.
Крім очевидних переваг, які надає такий механізм у регіональному розвитку, він змусить серйозніше поставитися до галузевої проблематики, підійти до розв’язання проблеми стурктурної перебудови промисловості, зокрема з увагою до регіонального чинника.
Але є одне “але”. Нова регіональна політика може залишитися добрим наміром, якщо державні мужі не перестануть поводитися так, ніби держава – це територія, обмежена Хрещатиком, вулицями Грушевського, Інститутською та Банковою.
Поза залежністю від того, хто буде в опозиції, а хто при владі, всім час уже зрозуміти – Україна не буде такою, якою вона була до грудня 2004 року. І вже тим більше вона буде зовсім іншою після березня 2006-го.
