В Одеському російському театрі – прем'єра вистави «Танець Чингіз-Хаїма». Зазвичай в таких випадках говорять «чергова прем'єра», але стосовно цієї вистави таке визначення не зовсім доречне. «Танець Чингіз-Хаїма» – вистава не «чергова», а в дуже багатьох значеннях перша. Вперше один з найвідоміших і найулюбленіших всіма одеськими глядачами акторів Російського театру, народний артист України Олег Школьнік виступає не у своєму основному амплуа, а як автор п'єси й водночас режисер-постановник. Практично вперше театр звертається до дуже складного й дуже цікавого жанру трагіфарсу. Зрештою, вперше одеситам пропонується сценічна форма знайомства із творчістю знаменитого французького письменника Ромена Гарі, за мотивами роману якого створено дану п'єсу. Докладніше про нову постановку розповідає сам автор і режисер Олег ШКОЛЬНІК.
– Олегу Львовичу, Ви звикли дивувати глядачів яскравими й різноплановими акторськими роботами. Але зараз Ви здивували усіх найнесподіванішим чином, вперше у житті виступивши як драматург. Що надихнуло Вас на цей, скажемо відверто, нестандартний крок?
– Що? Напевно, насамперед цікавість і творчий неспокій. Збоку може здатися, що я людина самодостатня, яка багато чого домоглася й спокійно спочиває на лаврах своєї популярності. Але це не зовсім так, точніше кажучи, зовсім не так. На щастя, у мені живе постійне відчуття: я хочу й можу зробити більше. А з п'єсою вийшло так: близько двох років тому в моєму житті настав період відносного творчого «затишку»: пауза в зйомках на телебаченні, відсутність концертів, незайнятість у нових виставах театру. Цей час можна було витратити на себе – на відпочинок, на читання... Й серед інших книг мені до рук потрапив роман Ромена Гарі «Танець Чингіз-Хаїма», який мене, що називається, «зачепив» – причому й сюжетом, і темою, й формою. Хід, використаний у романі, здався мені дуже театральним, я уявив собі, як би це добре виглядало на сцені. Спочатку мені було просто цікаво, це була якась творча вправа для мозку: придумати спектакль на підставі доброї книжки. І жодних конкретних планів і термінів можливої постановки спочатку не було.
– І як же вони виникли?
– Якось за чашкою кави у театральному буфеті один із членів нашої режисерської колегії Олексій Литвин поцікавився моїми справами. Я розповів йому про свою роботу над сценічною версією твору Ромена Гарі, чим викликав його непідроблений подив. Як виявилося, Литвин теж добре знайомий із творчістю цього письменника, і, за його інформацією, усі попередні спроби перевести прозу Гарі в площину драматургії зазнавали невдач. Він висловив бажання ознайомитися із моєю п'єсою, яка на той час була практично готова. Так і відбулося перше читання, на якому були присутні тільки Литвин, директор театру й завліт, а читав, звичайно, ваш покірний слуга. Одностайну ухвалу про постановку було прийнято відразу ж після прочитання, а Литвин визнав, що я перший, кому вдалося «впоратися із Гарі».
– Як Ви вважаєте, ім'я Ромена Гарі викличе інтерес у одеських глядачів?
– Гадаю, що якщо людина щиро цікавиться театром, вона напевно цікавиться й доброю літературою. А для читаючої одеської публіки не потрібно додатково пояснювати, хто такий Ромен Гарі, тому що цей французький письменник російського походження – воістину унікальне явище у літературі ХХ століття. Досить навести той факт, що Гарі – єдиний, хто зумів стати двічі лауреатом найпрестижнішої Гонкурівської премії, що, у принципі, неможливо за визначенням! Справа в тому, що за заведеним статутом Гонкурівська премія може бути вручена одному письменникові раз у житті, без жодних винятків. Весь фокус полягав у тому, що вдруге Гарі став володарем даної премії під ім'ям Еміля Ажара, у той час як читаюча публіка була впевнена, що Ажар і Гарі – дві різні особи. Доходило до анекдотів: маститі літературні критики звинувачували Гарі в тому, що він списав, і ставили йому в приклад свіжу творчість молодого таланту Ажара, не підозрюючи, що особистість письменника Еміля Ажара – всього-на-всього віртуозна літературна містифікація самого Ромена Гарі. Біографія цього письменника взагалі овіяна безліччю легенд: до речі, за однією з них він з'явився на світ саме у нас, в Одесі, а його батьком був знаменитий російський актор, зірка німого кіно Іван Мозжухін.
– Повертаючись до прийдешньої прем'єри: які Ваші відчуття на сьогоднішній момент репетицій?
– Працюється із задоволенням. Увесь попередній репетиційний період – це кілька щасливих місяців роботи із чудовою командою. Підкреслюю – саме із командою чудових людей, що вболівають за спільну справу, які заразилися від мене «вірусом Гарі». Насамперед я хочу подякувати тим, без чиєї шляхетної фінансової підтримки цей проект просто не відбувся б: це банк «Південний» і особисто Вадим Вікторович Мороховський. Оформлення вистави створив чудовий художник-сценограф, заслужений діяч мистецтв Росії Борис Ентін. Дуже цікаві костюми придумала Марина Ілюхіна: для неї ця робота – дебют як художника по костюмах, і, як мені здається, дебют дуже яскравий. Музичне оформлення здійснила Євгенія Єрмакова – мій вірний товариш і прекрасна жінка, дуже віддана театру, як ніхто, що вболіває за успіх нашого проекту. Оскільки в назві вистави присутнє слово «танок» – зрозуміло, що без балетмейстера ми обійтися не могли: танці в спектаклі ставила талановита й прекрасна Юлія Пуріна. Із обов'язками помічника режисера дуже гідно справляється мила й славна дівчина Неллі Чуран.
Ну, й звичайно ж, я хочу особливо подякувати акторам. Одну з головних ролей прекрасно репетирує чудовий, технічний, вдумливий артист Борис Смирнов – гадаю, що такої ролі в нього ще не було. Його партнер – Юрій Невгамонний, із цим актором я знайомий ще з тих пір, коли був школярем не тільки на прізвище, й дуже поважаю його талант і професіоналізм. Його роль – найскладніша та найцікавіша. Дуже добре й дуже винахідливо репетирує свою роль Валерій Жуков – артист, здатний підносити приємні сюрпризи. Пишаюся тим, що у виставі зайнято Семена Крупника – наш ветеран, старійшина, мудрий і досвідчений артист, мій старший товариш і мій живий «талісман». Дуже цікава роль у Геннадія Скарги: коли я ще працював над п'єсою, то відразу вирішив – цю роль у нашому театрі має грати тільки Гена. Дуже гарний у своїй ролі Сергій Поляков – трепетний, тонкий, розумний, глибокий молодий актор. Взагалі, у репетиціях дуже симпатично працюють кілька наших молодих акторів: Руслан Герасименко, Олег Шевчук, Андрій Бута – у кожного намічається цікава яскрава роль. Окреме слово хочу сказати про Сашка Суворова – це високий рівень майстерності. Ну, й звичайно, прекрасні жінки: дві Тетяни – Опаріна й Маркова. У цій п'єсі всього одна жіноча роль – але зате яка! Таня Опаріна й Таня Маркова репетирують її у двох складах. Не приховаю, роль дуже складна, там кілька значеннєвих шарів. Вірю, що в цих чудових акторок усе вийде!
– А як же сам Олег Школьнік? Вас ми побачимо на сцені?
– Побачите, – але тільки на фінальному поклоні. У цій виставі я виступаю винятково як автор і режисер. Звичайно, я міг би зіграти одну з ролей – і навіть не одну, – але принципово вирішив цього не робити. Трагіфарс – жанр дуже непростий, він потребує пильної уваги збоку. І, крім того, не граючи жодної ролі, я в той же час на репетиціях «граю за всіх». Хочеться, щоб усі ролі в цій виставі стали гарним подарунком і для акторів, й, звичайно ж, насамперед, для глядачів.
– І наостанок, Олегу Львовичу, що б Ви хотіли сказати одеситам, щоб привабити їх на свою нову виставу?
– Сенс роботи в театрі – це створення видовища, здатного й зацікавити, і розвеселити, й зворушити, і викликати сльози, й змусити замислитися. Мені здається, в цій виставі все це представлено у потрібних пропорціях: це гостросюжетна детективна історія, ексцентрична й фантасмагорична, яка переходить у фіналі в якусь філософську площину, що змушує глибоко замислитися про сенс життя, про такі поняття, як добро й зло, горе й радість, порядність і честь. Загалом, приходьте – і оціните нашу працю особисто й неупереджено.
Із народним артистом України Олегом Школьніком розмовляв
