Ми мчимо трасою на південь. За шклом авто миготять вкриті зеленим килимом поля. Але зараз нас переймає інше. Ми квапимося на зустріч із власною юністю, побачитися з тими, з ким минуло наше голодне дитинство, наше змужніння й самоствердження. За кермом авто – професор Володимир Васильович Стоянов, який, як і я, пізнав усе лихо голодних 1946-1947 років, труднощі навчання в той час.
Але вже тоді в серці кожного жила мрія. Було стале прагнення до мети. Воно міцніло з кожним випуском чергової загальношкільної газети, яку чудово ілюстрував наш Володя. Авторові цих рядків доручалося писати тексти, редагувати за¬мітки.
Зараз В.В. Стоянов – доктор технічних наук, завідувач кафедри Одеської державної академії будівництва й архітектури, академік Академії будівництва України.
...Ми народилися грізного 1941 року. Тієї весни з’явилося на світ багато хлопчиків. Старі люди зі страхом казали: “Це провіщення лиха”. Зараз нам по шістдесят п’ять. Дата нібито й не дуже кругла. Але в такому віці вже кожен рік сприймається як ювілейний. І потребує нового звіту перед друзями, перед односельцями.
Багато які однолітки й сьогодні мешкають у рідній Новій Іванівці Арцизького району. Але чимало й тих, хто поїхав геть. Покликала мрія. В далекій Уфі багато років працює інженером-зв’язківцем Іван Карапетров. Він понад десяток років “супроводжує” вкладальників нафтопроводів і газоводів, що дають стратегічну сировину в Україну й далі – за кордон.
Дмитро Джиганський – відомий фермер, людина особлива, яка з гідністю долала багато труднощів, чим заслуговує в однолітків на велику повагу.
“Начальником штабу” тих, хто народився в незабутньому 1941-му, є Іван Парфіров. Саме через нього йдуть усі зв’язки однолітків, він завжди серед активних організаторів наших зустрічей.
Чергова з них зібрала лише чотирнадцять чоловік.
Багатьох уже немає на цьому світі, інші через хворобу не змогли відвідати скромного застілля. Є й такі, що живуть на межі розпачу. Мізерна пенсія не дозволяє утримувати себе, родину, бавити гостинцями онуків, виділити десятку-другу для такої зустрічі. Це дуже прикро. Прикро й гірко, що наприкінці життя доводиться пережити й такі принизливі негаразди.
Але ми вже говорили про інше. Кожен у своїй короткій промові повідомляв про себе, про родину, говорив про вірність нашій дружбі, високий рівень якої ми перевіряли через кожні десять років. Тепер уже через п’ять. Час невблаганно бере своє...
І все-таки ми, зібравшися за скромним столом, жартували, пригадували світлі миті в нашому житті, запрошували одне одного на нову зустріч.
...Той день, а вірніше вечір, був заповнений іще однією зустріччю. З випускниками 1966 року нашої Новоіванівської середньої школи, де в той час працював і автор. Це було зовсім інше видовище. Тут радощам не було краю. Ще б пак. Дехто не бачився якихось... сорок років. Спогадам просто не було краю. Але все минало вельми організовано, під орудою визнаного шкільного лідера Миколи Миколайовича Чербаджи. Так, того самого, що донедавна був мером міста Білгорода-Дністровського.
А почали свою зустріч однокласники теж із вельми гуманного акту: вони відвідали свою стареньку недужу класну керівницю Зою Андріївну Потапову та вручили їй подарунок і квіти. Ця радісна мить, гадаємо, надасть нових сил старому педагогові, і побажання міцного здоров’я неодмінно справдяться.
Не забули й про решту викладачів. Приємно було бачити, як буквально перед очима “молодів” учитель математики Петро Михайлович Стоянов. Йому вже скоро вісімдесят, але він іще енергійний, виказує велику зацікавленість до подій у країні й області. І перше запитання його при нашій зустрічі було пов’язане зі статтею “Узагальнили – жахнулися...”, щойно опублікованою в нашій газеті. Вона його схвилювала до глибини душі, викликавши сльози на очах: прикро за село.
Був на зустрічі й інший математик – Борис Михайлович Ханжи. Колишні учні палко вітали його прихід і його виступ. З особливою шаною говорили про друге захоплення математика. Він любить і знає музику. Шкільний хор під його орудою виконував багато класичних творів, не раз дивував журі на районних і обласних оглядах-конкурсах, приносячи школі призові місця.
Юлія Дорофєєва, яку однокласники й зараз називають Недовою, стала педагогом, виховувала бездоглядних дітей у Кіровограді й виросла до радника народного депутата. Багато хто теж здобув вищу освіту, дехто пов’язав своє життя з медициною, бо цей фах став традиційним для односельців, особливо коли була в селі номерна лікарня.
Вибрики нашого часу позначилися й на долі цього покоління. Дехто з них, маючи вищу освіту, не може знайти роботу й вимушений іти на всі приниження, аби заробити якусь лічену копійчину. Один випускник змушений працювати навіть сторожем у рідній школі.
Інші, кого доля закинула до сусідньої Молдови, розповідали, з якими труднощами доводиться долати кордон, як нелегко їм живеться на пенсію, що ледве сягає 40 доларів США. Треті вже встигли звідти повернутися, але вельми тривалий час не можуть розв’я¬зати питання про українське громадянство.
Тож доля одного шкільного класу ніби стала наочною ілюстрацією ситуації в країні, таким собі стином наших успіхів і проблем.
...Була й третя зустріч. Власне, за часом до неї були дочасовані й перші дві. Йдеться не про першотравневі урочистості, які вже стали просто історією. Це дні пам’яті по померлих, коли кожен, виконуючи свій громадянський і суто людський обов’язок, приходить на цвинтар, щоб віддати данину пам’яті предкам, тому, кому вони завдячують власним життям, здійсненням своїх найсміливіших планів.
У ці святкові дні валки автомашин, із яких випиналися крупногабаритні вінки, траплялися нам щокроку. Цвинтар був буквально наповнений людьми.
...Отже, труднощі нас не зламали, не зачерствіли наші серця й душі, не полишили нас надії. І не збідніла наша па¬м’ять про вибулих на потойбіччя предків. Вона жива, є й буде вічною.
