Про це наша розмова з проректором з наукової роботи Одеського національного політехнічного університету, доктором технічних наук, професором М.Б. КОПИТЧУКОМ.
– Чим знаменний цей рік у сфері науково-дослідної діяльності вашого вузу?
– У зв’язку з відомими складнощами в галузі енергетики, підвищенням цін на енергоносії нарешті стали затребуваними наші розробки в сфері нових нетрадиційних технологій добування енергії. Ідеться, наприклад, про використання природного тепла Землі за допомогою теплових насосів або сонячної енергії для нагрівання води і часткового відтворення того, що вже використовувалося. Зокрема, через дорожнечу газу, перебоїв з його постачаннями ми в себе в університеті створили когенераційну установку, яка дозволяє паралельно виробляти електроенергію і тепло. При спалюванні палива утворюються гарячі гази, які, поступаючи у турбіни, обертають генератор. Система когенерації дозволяє використовувати практично все тепло. Ми одержуємо істотний економічний виграш. Саме ці розробки зараз виявилися затребуваними. У нашому енергетичному інституті цими проблемами серйозно займаються досить давно. У нас є непогані розробки, і облдержадміністрація зараз звернула на це увагу.
Наука – річ затратна, і навіть негативний результат у ній вважається результатом. На жаль, за наших умов, держава через об’єк¬тивні причини, не може виділяти багато коштів на науку, а успішні фірми ставляться до цього без належного розуміння. Ще років двадцять тому вартість виробу співвідносилася з вартістю розробки як 1:10. Такого зараз немає. В основному це пов’язано з тим, що в Україні за останні десятиріччя змінився тип власника, зменшилися загальні обсяги госпдоговірних робіт, оскільки приватному підприємству простіше купити закордонні вироби, не думаючи про те, що потрібно розвивати і власну промисловість.
Кафедра комп’ютерних інтелектуальних систем і мереж, яку я очолюю, традиційно, ще з кінця п’ятдесятих років, почала займатися розробкою систем обліку, вантажопотоків. У цій галузі ми були піонерами у Радянському Союзі. У сімдесяті роки ми першими впровадили на Чебоксарському заводі військових приладів цифрові прилади. На початку дев’яностих цей напрям було у нас на кафедрі відроджено, і, слід відзначити, плідно. Ми розробили серію приладів, з яких, як з цеглинок, можна будувати цілі інформаційні системи, що дозволяють не лише визначати масу вантажу, але й напрямок руху поїзда: впровадили систему розпізнавання об’єктів. Таким чином, при проходженні поїзда, оператор одержує повний протокол: що везе, куди, і з якою швидкістю проїхав поїзд. Включення цього пункту до обліку вантажопотоку з використанням інтернету до регіональної або до все¬української мережі дозволяє одержати повну картину переміщення вантажів територією України. Враховуючи те, що через її територію проходять сім міжнародно-транспортних коридорів, це стає дуже актуально.
Ці розробки нашої кафедри вже впроваджено, а технічний рівень не поступається найкращим зарубіжним виробникам. Звичайно, ця робота триває з розрахунком на те, щоб впровадити до складу пунктів обліку вантажопотоків ще й датчики хімічного складу повітря. Ми знаємо приклади, коли при руху поїзда починається ви¬тікання якихось шкідливих речовин, а визначити її одразу неможливо. У нас, у свою чергу, є розробка експрес-аналізу в районі проходження поїзда. Якщо і це буде впроваджено, тоді ми зможемо одержувати повну інформаційну картину руху вантажопотоків територією України.
Кілька років тому я був у Дюссельдорфі, там ми познайомилися з колективом професорів, які займаються розробкою систем управління різноманітними мобільними об’єктами через інтернет. Ось вже другий рік ми з ними активно співпрацюємо. Хай гранти невеликі, однак, ми розробляємо програмне забезпечення, певні системи стискування відеозображень для того, щоб не завантажувати наші досить вузькі (за європейськими мірками) канали з передачі інформації через мережу.
У моїй лабораторії ми спільно з НВО “Енергія” працюємо над створенням безкабельної системи зв’язку між окремими модулями космічних станцій. Проводилися попередні випробування, метою яких є зв’язок між окремими відсіками корабля по радіоканалах з використанням зовнішніх конструкцій станції як відображувача. Цією роботою зацікавилося Європейське космічне агентство, з яким ми зараз налагоджуємо контакт.
– Які заходи слід вживати з одного боку ученим, а з другого – держструктурам для того, щоб поліпшити впровадження університетських розробок у побуті?
– Останнім часом було орга¬нізовано багато нарад на високому рівні, присвячених цій темі, зокрема, нашим Міністерством спільно з Академією наук України. Ми все виступаємо, все говоримо про ті біди, які існують у нинішній науці. Ми пропонували безліч різноманітних підходів і варіантів розв’язання цієї проблеми. Але вони вимагають ухвалення рішення на державному рівні.
Що це може бути? Насамперед, зміна податкового законодавства. Якщо у нас замовляють розробку на суму, припустімо сто тисяч гривень, двадцять відсотків потрібно віддати в ПДВ. Держава розуміє, що наука потребує додаткового фінансування. То залиште ці двадцять відсотків, і вже з бюджету на науку можна нічого не давати.
Другий шлях. Організація науки у нашій країні років двадцять тому діяла дуже ефективно. У бюджетах багатьох виробництв передбачалася стаття витрат на неї. Директор завжди повинен був витратити частину коштів на наукові розробки, в результаті чого ішов процес оновлення. За таких умов можна було займатися наукою. Зокрема, кілька корпусів полі¬технічного університету споруджено за ті кошти, які університет заробляв завдяки своїй науковій діяльності. Коли ми виконували замовлення для Міністерства вугільної промисловості, чорної металургії нам виділялися чималі гроші. Цей принцип може діяти і сьогодні. Є фірма, яка сплачує податки. Дайте їй можливість не платити їх, а спрямовувати ці кошти у науку. І самій фірмі буде вигідно, і в науки з’явиться джерело фінансування...
У наш час на науку виділяються певні кошти, але, на жаль, вони розподіляються нерівномірно: Академія наук, яка існує в Україні, одержує майже 90 відсотків загальної суми, а вузам залишається лише 10. Хоча за кількістю докторів і кандидатів наук співвідношення інше: в Академії – 30 відсотків, у вузів – 70 відсотків. Отже, їх потенціал набагато вищий. Слід змінити ці пропорції і якось змістити акценти у розподілі державних коштів. По суті, сьогодні сума, що виділяється нам державою – це підтримка науки на теоретичному рівні. Далі, після одержання теоретичного результату, ми укладаємо госпдоговір з конкретною фірмою, і вони одержують розробку значно дешевшу, тобто без витрат на неї. Це досить довгий шлях. Але якщо розв’язати питання з прибутком, все можна було б зрушити з мертвої точки.
– Чи є перспективи у молодих учених політехнічного університету? Як розвиваються співтовариства молодих дос¬лід¬ників, які особливості їх діяльності?
– Справді, на долю молодих учених останнім часом почали звертати все більше уваги, тому що контингент учених і викладачів України помітно старішає. Ми виховуємо своїх студентів, ніби прив’язуючи їх до себе. Вони вступають, закінчують аспірантуру, потім захищають дисертацію і ідуть на викладацьку роботу. Ми подаємо найширшу підтримку – поїздками на конференції, публікаціями, участю у грантах. Як підсумок, у минулому році серед технічних вузів Одеси було захищено 19 дисертацій, з них 9 – у нас.
Зараз створено цілий відділ в університеті, який займатиметься інноваційною політикою і залученням міжнародних грантів для створення у політеху мобі¬льних груп молодих учених, які б виконували замовлення іноземних фірм. На мою пропозицію багато наших студентів пішли на курси поглибленого вивчення англійської мови, щоб можна було нормально спілкуватися з європейською громадськістю. Сьогодні ми починаємо освоювати і цей напрям – заробляти гроші. Наші молоді учені не просто повинні займатися цікавою роботою, але й бути впевненими у гідній оплаті своєї праці. Тому одне з наших пріоритетних завдань – стимулювати молодих учених.
