Те, що війська О.В. Суворова при штурмі фортеці Ізмаїл у грудні 1790 року зазнали значних втрат, підтверджують у своїх книжках багато авторів ХІХ століття, у тому числі М. Богданович, А. Петрушевський, М. Полєвой, а також більш відомий М. Орлов. У його книжці «Штурм Ізмаїла Суворовим» опубліковано «Донесение Ее Императорскому Величеству» від 8 січня 1791 року про загиблих при штурмі 64 офіцерів та 1815 нижніх чинів.
За цим донесенням поминати у церкві офіцерів поіменно неможливо, оскільки імена їхні невідомі, як і досі не відоме місце поховання всіх, хто при штурмі фортеці Ізмаїл наклав своїм життям «За Веру, Царя и Отечество». Саме з цієї проблеми зібрано мною певний матеріал і є свої пропозиції.
Кілька років тому у «Фонді Потьомкіна» Військово-історичного архіву Російської Федерації виявлено рапорт коменданта фортеці Ізмаїл М.І. Кутузова про розміщення поранених. Рапорт складено 30 грудня 1790 року (всі дати дано за старим стилем), тобто через дев'ятнадцять днів після штурму. За відомістю, доданою до цього документа, з 3214 поранених 1629 значаться як «сумнівні і зовсім безнадійні до одужання».
В одному з номерів журналу «Русская старина» за 1875 рік, у статті, присвяченій князеві Григорію Олександровичу Потьомкіну, також ідеться про втрати при штурмі Ізмаїла: «Раненых было тысяч 5, из которых разве только четвертая часть осталась в живих оттого, что лекарей мало, да лекарств совсем не было».
Крім цього, ще за 20 років до виходу у світ книжки М. Орлова А. Петрушевський писав, що «потери русских убитыми и ранеными показаны в 4500, но эта цифра должно быть, слишком низка, тем более что донесение составлялось спешно, без возможности проверить. Если удвоить это число и считать в нем 400 офицеров, то это будет ближе к истине”.
Гадаю, що Петрушевський порахував і 300 чоловік із бригантини «Константин», висадженої у повітря турецьким снарядом напередодні штурму фортеці. Про втрати ближчі до істини написав М.І. Кутузов у своєму листі до дружини через добу після штурму: «...кого в лагере не спрошу, либо умер, либо умирает,.. корпуса собрать не могу, живых офицеров почти не осталось». Судячи зі змісту листа, першим, хто зі сльозами оплакував загиблих при штурмі офіцерів, був Михайло Іларіонович Кутузов.
Загальновідомо, що він часто писав листи дружині, у яких відбито не лише епохальні події того часу, але й окремі епізоди, факти щоденного похідного життя. І якщо, ставши комендантом фортеці Ізмаїл, Кутузов не зрадив цієї звички – у такому разі, серед його листів, опублікованих у журналі «Русская старина» за 1870 рік, повинні бути послання з Ізмаїла з описом подій у фортеці після 11 грудня 1790 року, зокрема де і яким чином були поховані офіцери і «нижние чины убиенные» при штурмі і померлі від ран.
А поки що відомо лише те, що «тела убитых при штурме вывозили за город (надо полагать, за пределы крепости – Р.Ш.) и погребали по церковному обряду». Точне місце поховання досі не встановлено. Проте на «Генеральном плане крепости Измаил с ближайшей около оной ситуациею на полторы версты» 1825 року показано цвинтар від фортеці у північно-східному напрямку, причому на значній відстані.
До середини ХІХ століття на «Генеральном плане форштадту, состоящему при Измаильской крепости...» (1849 год), тобто на плані сучасного Ізмаїла, на тому ж місці позначено вже 5 кладовищ, одне з них, за моїм припущенням, могло бути братською могилою. За документами другої половини ХІХ століття всі ці кладовища були об'єднані під однією назвою Велике міське...
Незважаючи на те, що значна частина території Великого міського кладовища вже забудована, необхідно провести додаткові дослідження і зібрати дані як документальні, так і усні, щоб встановити місце братської могили. У тому випадку, якщо на її місці вже неможливо установити пам'ятник або пам'ятний знак, то спорудити його у Парку пам'яті, причому не взагалі загиблим в усіх війнах, а саме полеглим при штурмі. Вважаю, що якщо жителі міста, чи то підліток, чи навчений життєвим досвідом батько родини, принесуть для цього пам'ятника у своїй руці або камінь для його фундаменту, або жменю землі для насипного кургану, то і ставлення до нього буде іншим.
Що ж до офіцерів і особливо старших за чином, то померлий від ран генерал Мекноб та вбиті при штурмі – генерал Вейсман і бригадир граф Рибоп’єр були поховані у фортеці, у церкві грецького монастиря Іоанна Предтечі, а точніше, біля стіни церкви, як стверджує у своїх спогадах син графа Рибоп’є¬ра Олександр. Він же після Паризького миру (1856 р.) «перенес останки своего отца из Измаила в Одессу, где они и были преданы земле на кладбище». А надгробну плиту з могили графа Рибоп’єра було покладено на підлогу фортечної Свято-Успенської церкви, що і стало підставою для деяких авторів початку ХХ століття вважати, що граф І.С. Рибоп’єр з самого початку був похований у цій церкві.
Але у підлозі Свято-Успенської церкви були ще дві надгробні плити з написами: «...Бугского егерьского корпуса 3-го батальона Николай Трусов кончил жизнь на штурме Измаильском. Сооружен иждивением ближних и друзей 1790 года, декабря 11 дня» і ще одна плита теж з написом: «Бозе почивший Александр Воробьев сын Никонов Херсонского Гренадерского полка полковник... муж исполненный благочестия преставился здесь в Измаиле 22-го числа сентября 1791 года от рождения на 28-м году».
При ремонті у Свято-Успенській церкві було виявлено кілька поховань, але кому вони належали – невідомо, і чи були справді тіла полковників Трусова і Воробйова поховано в цьому храмі чи у підлозі були лише надгробні плити? Все це досі залишається таємницею... Разом з тим, відомо, що поранених при штурмі найбільше було саме у гренадерському Херсонському полку: причому, з 362 – 180 виявилося «сомнительных и вовсе безнадежных к выздоровлению».
Крім цього, у монографіях Арсенія, єпископа Псковського, з історії Молдавської Церкви знайдено дані про людину, прізвище якої ви не знайдете у Донесенні Її Імператорській Величності: Олексія Серебрякова, полковника Донського козачого війська, вбито 11 грудня 1790 року і поховано Яковом, єпископом Хушським, у кафедральному соборі в ім'я апостолів Петра і Павла м. Хуші, у Румунії. Брати полковника Серебрякова прем'єр-майор Василь та прапорщик Стефан у дарунок соборові на пам'ять про брата спорудили срібний кіот для частинки мощів руки святої мучениці Кіріаки.
Немає у донесенні і прізвища ще одного офіцера, також учасника штурму, капітана Шляхтіна (він же Шляхтенко), про якого вдалося дізнатися з листа М.І. Кутузова Правителю похідної канцелярії Ясновельможного князя, опублікованого 153 роки тому в одному з томів «Записок Одесского Общества истории и древностей». Починався лист так: «Бывший на приступе Измаильском капитан Шляхтин убит и оставил после себя малолетних детей, из которых четыре дочери. Несчастье сих сирот тем более, что мать их лишилась жизни в тот же день, как скончался отец и они оставались в Измаиле без пропитания, без родственников и без всякой помощи. Бедные сии на руках моих. Я, будучи и не достаточен, и обременен своими детьми – не в состоянии их собственными моими способами пристроить, а потому и прошу Ваше Превосходительство доставить им милость воспользоваться установлением для них воспитания благородных девиц сделанным, и ежели я столько счастлив буду, что моя просьба у вас устоит, в таком случае прошу меня уведомить, дабы я сих бедных в Петербург доставить мог. Имена и лета их при сем препровождаю. Остаюсь... всепокорнейший слуга Михайло Голенищев-Кутузов.
Измаил. Июня 20,
1791 года.
Р.S. Дочери: Амалия, Августина Шляхтенко 9 лет, Катерина Шляхтенко 5 лет, Розиана Шляхтенко одного года».
Необхідно відзначити, що на час штурму молодшій дочці Шляхтенка було всього півроку. Один цей факт говорить багато про що і насамперед про те, що ми так мало знаємо про історію нашого міста і ще менше робимо, щоб зберегти імена тих, хто віддав свої життя заради слави Батьківщини.
Нам давно слід би не лише розібратися у тому – скільки ще жінок, крім дружини капітана Шляхтенка і княгині Катерини Федорівни Долгорукої, супроводжували своїх чоловіків у цьому поході, але і спільними зусиллями скласти Синодик, тобто список імен «убиенных и умерших от ран», офіцерів – від генерала до прапорщика для вічного поминання їх у церкві. Такий список можна було передати Свято-Миколаївському монастиреві у фортеці Ізмаїл, щоб на найурочистіших літургіях, зокрема, звучали імена військ козацьких осавулів, сотників і хорунжих.
І на завершення кілька слів про графа Рибоп’єра. Іван Степанович Рибоп’єр (1750-1790) – французький офіцер, у 1778 році прибув до Петербурга з рекомендаційним листом від Вольтера, був люб’язно прийнятий Катериною II і потім взятий в ад'ютанти до всемогутнього тоді Потьомкіна. Незабаром після цього Рибоп’єру присвоїли звання бригадира і прийняли у число наближених Катерини II, він завжди відрізнявся стриманістю – за що одержав прізвисько «Бог мовчання». Був одружений з фрейліною Аграфиною Олександрівною Бібіковою.
У день штурму фортеці Ізмаїл командував бузькими єгерями під загальним керівництвом М.І. Кутузова. Відзначився хоробрістю і був убитий 11 грудня 1790 року.
Його син Олександр, оберкамергер, член Державної Ради, одержав російське графське достоїнство у 1856 році.
