ЗОВНІ НЕПРИМІТНУ СПОРУДУ БІЛЯ РІЧКИ УЖ ПЕРЕТВОРЯТЬ НА МУЗЕЙ
Під час прес-туру для туроператорів та представників ЗМІ Києва, Львова, Рівного й Житомира було проведено офіційну презентацію «бункера Сталіна». Як виявилося, ця споруда – цілком автономне трирівневе підземне місто. Простому відвідувачу дозволено оглядати лише приміщення середнього ярусу. Наближатись до переходів на нижній та верхній поверхи черговий персонал об’єкта «Скеля» тактовно не рекомендує. Дослідники цього інженерного дива й самі ще не зрозуміли справжнього призначення всіх супертаємних кімнат…
ВЕРСІЯ ПРОНІМЕЦЬКОЇ ПРЕСИ
Гортаю пожовклі сторінки “Українського слова”, – часопису, що розповсюджувався на окупованій німцями території України аж до кінця 1943 року.
“Коростень, що його здобули німецькі війська ще 9 серпня ц.р., – це не лише важливий залізничний вузол, а й неабиякий совєтський військовий передок. Місто розташоване над річкою Уж в лісовій околиці.
Над північним берегом річки є т. зв. народний парк, куди одначе народові вже від кількох літ був вступ заборонений. З того часу про парк ходили легенди між народом. З далеких сторін СРСР привезли раз за¬сланців і відтоді мешканцям Коростеня було заборонено виходити на вулицю після 22-ї години. Вночі лунали якісь вибухи на прибережних скелях, чути було шум компресорів, можна було бачити, як засланці риють землю і вивозять кудись. Ніхто, аж до вибуху війни, не знав, що збудували в парку. Щойно коли в Коростень ввійшли німецькі війська, загадка вияснилася.
На перший погляд годі що-небудь запримітити на скелях. Кілька велетенських відламків лежать серед травиці, деякі покотилися від скелі аж над річку. Проте в скелі прорубані два великі входи, замасковані майстерно сіттю з зелені. В підземний коридор входиться крізь опанцирені ворота. Коридор має понад 100 метрів довжини, обабіч знаходиться 23 кімнати. Ви зразу зорієнтовані, що опинилися в комфортному укріпленні. Центральне огрівання, електростанція, тепла біжуча вода, електрична вентиляція, ватерклозети тощо. А в той час над вами злиденні хатки з солом’я¬ною стріхою, а воду черпає народ з криниць. Каналізації – жодної, а вулички Коростеня – немощені, порослі бур’яном. Словом, контраст.
Оте модерне сховище, як можна тепер здогадуватися, призначене було не для рядових червоноармійців, а для командувача даним відтінком лінії Сталіна.
Бомби чи гранати не загрожували цьому сховищу. Проте, ще до приходу в Коростень німецьких військ у сховищі трапилася якась немила пригода. З невідомих причин повстала там експлозія, яка знищила устаткування кімнат та вирвала двері з завіс. На стінах – людська кров. Хто став тоді жертвою – невідомо.
У двох кімнатах була телефонна цен¬траля автоматичної системи. Централя зв’язувала командувача відтінку з окремими укріпленими гніздами (дотами) лінії Сталіна.
За воєнним кореспондентом Гербертом Бертом ВІРТГЕНОМ”.
ВЕРСІЯ СУЧАСНИХ ВІЙСЬКОВИКІВ
У порівнянні з об’єктом “Скеля” ставка Гітлера “Вервольф” – відпочиває!
Таку сентенцію кореспондент “ОВ” почув від підполковника Олега Бошакова, начальника управління з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Коростенської міськради.
– Цікаво, а що ж трапилося на командному пункті на початку війни?
– Ймовірно, це – справа рук диверсантів, – відповідає Олег Георгійович. – Попри надзвичайний рівень секретності, що супроводжував процес будівницітва під¬земного містечка у 1935 – 1937 роках, попри систематичні перевірки оперпрацівниками НКВС бійців та офіцерів інженерного батальйону, у німецької розвідки був докладний план розташування всіх внутрішніх приміщень! Аналогічні креслення передали мені й дослідники з іншої держави, – з пояснювальними текстами польською мовою.
/Не втримавшись від спокуси, нагадую підполковнику Бошакову про недавній процес у Київському гарнізонному суді над двома волинянами, що шпигували на користь Польщі. Мабуть, сусідів-слов’ян стан нашої обороноздатності цікавитиме довіку?…/
– Окрім офіційної назви – “об’єкт “Скеля” – газетярі використовують й неофіційну. Себто, “бункер Сталіна”. Наскільки це доказово? “Українське слово” навряд чи пропустило б таку інтригуючу деталь…
– Існує чимало аргументів на користь версії про кабінет Верховного Головнокомандувача. Донедавна у Коростенському краєзнавчому музеї працював дідусь, який пам’я¬тав стан обладнання, що його вивозили з об’єкта німці. Коштовний паркет, дорогі меблі, оббиті якісною шкірою, картини… Навряд чи це призначалося для “простих” генералів РСЧА. Є й інші усні свідчення. З письмовими ж проблема: окрім поодиноких документів німецької та польської розвідок, про персон, які користувалися цим дивом інженерної техніки, можемо лише здогадуватись. Надсилали офіційні запити до Центрального військового архіву Російської Федерації у м. Подольську, до Центрального архіву Федеральної Служби Безпеки РФ (позаяк об’єкт будувався під пильним наглядом НКВС), – жодної реакції…
В те, що в разі ускладнень у “Скелі” могли б спокійно пережити навіть ядерну війну не лише Сталін, а й весь тодішній командний склад Робітничо-Селянської Червоної армії, після побіжного ознайомлення з підземним містечком таки починаєш вірити! Довгі коридори, бічні кімнати (сьогодні їх лише на середньому рівні 28), видовбані у суцільній скелі, навіюють стан цілковитої безпеки. Всі зовнішні й внутрішні металоконструкції – ковані, виготовлені без застосування електрозварювання. Тому міцність дверей така, що в разі прямого потрапляння снаряду з розташованої поруч гармати, вони не ушкоджуються. Внутрішня стіна відіграє роль амортизатора, тобто розрахована брати на себе удар під будь-яким кутом.
Усередині містечка – стабільні +16 градусів. Ця обставина, до речі, неабияк зашкодила 4 березня моїм колегам зі столичних телеканалів: оскільки вони спустилися до підземелля з 12-градусного морозу, телекамери просто “не взяли” жодного кадру…
– Чув, ніби й вода у вас теж своя, – звертаюся до коменданта об’єкта “Скеля” прапорщика Івана Поліняка.
– Скуштуйте самі, – миттєво пропонує Іван Васильович.
На смак вода – справді неповторна! Не дивно, що по закінченні зміни майже кожен з тих, хто тут працює, бере по кілька літрів додому. У міському водопроводі, попри систему фільтрів, якість набагато гірша. Криниця, видовбана 60 років тому, має діаметр 4 метри та 6 метрів довжини: три вглиб і ще три до води. Джерело б’є просто з каменю, зайва ж рідина витікає до річки Уж.
Загальна довжина коридорів 2-го ярусу – 146 м, гіпотетична верхнього – 200 м. Нижній ярус – на глибині 70 м, під товщею граніту й під дном річки.
– Упевнившись у тому, що червоноармійців усередині нема, німці, однак, експлуатувати споруду так і не наважились. Чому?
– На це запитання й зараз ніхто не відповість, – каже підполковник Бошаков. – Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, який був у Коростені, наказав будувати собі підземну резиденцію аж за 90 км від “Скелі”, у Новогуйвинську, що під Житомиром (цей бункер – на території експериментального полігону ордена Жовтневої Революції і ордена Червоного Прапора Інституту прикладної радіо¬електроніки ім. С. Корольова – авт.). Сам фюрер коростенську “ставку Сталіна” теж не “приватизовував”, обравши резиденцією “Вервольф” у с. Стрижавці поблизу Вінниці.
…Так звана лінія оборони тов. Сталіна мала кілька укріпрайонів. З них Коростенський був найдовшим – 180 км (задля порівняння: Новоград-Волинський дорівнював 140 км, Мозирський, на території нинішньої Білорусі, – 120 км). Ці місця пов’язані з іменами досить відомих полководців. Так, під орудою командувача 5-ї армії Київського особливого військового округу генерал-майора Михайла Потапова (з 1958 року Михайло Іванович служив на посаді першого заступника командувача Одеського військового округу – авт.) на посаді командира 15-го стрілецького корпусу служив полковник Іван Федюнінський, – майбутній командувач Ленін¬градського фронту, Герой Радянського Союзу, генерал армії. 9-м механізованим корпусом, що базувався у Новограді-Волинському, командував майбутній Маршал Радянського Союзу Костянтин Рокоссовський. 1-ю артилерійською протитанковою бригадою командував генерал-лейтенант Кирило Москаленко. Нарешті, у період між 20 травня та 10 червня з Північного Кавказу під Київ було передислоковано 19-ту армію Івана Конєва, – у майбутньому Маршала Радянського Союзу, одного з найвизначніших полководців Другої Світової війни.
Наявністю ось таких талановитих командних кадрів плюс інженерним генієм генерал-лейтенанта Дмитра Карбишева (саме він спроектував і проконтролював зведення “підземного містечка” у Коростені. І не лише його…) й пояснюється успішна 55-денна оборона древнього міста від фашистської навали.
Маючи докладний план розташування приміщень “бункера Сталіна”, німці бомбили й обстрілювали його майже безперервно. Результат? Завдяки натягнутим над головним входом на п’яти рівнях металевим сіткам, детонація бомби (снаряду) відбувалася нагорі, на зовнішньому ж караульному приміщенні після цього не з’являлося навіть і подряпини.
Коли місто начебто вже було в руках ворога, і загін, що обороняв підземний командний пункт Коростенського району, мав би, за усіма розрахунками, повністю припинити існування, – бійці під орудою майора Бєлозєрова у повному складі вийшли з-під землі… в районі колишнього військового шпиталю. Для тих, хто не знає Коростеня, уточню: це – у 4 км від підземелля, на протилежному березі Ужа. На жаль, загін Бєлозє¬рова одразу ж прийняв тоді свій останній бій…
СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ
По завершенні війни підземний командний пункт за призначенням практично не використовувався. Після кількох випадків зникнення у підземному лабіринті “дітей війни” всі входи до нього було замуровано.
У 1968 році під час чергової спроби “реанімувати” сільське господарство комусь спало на думку влаштувати у порожньому “бункері Сталіна”… комплекс для зберігання картоплі: штучний мікроклімат обіцяв “раціоналізаторам” неабиякі “моральні дивіденди”. Оскільки містечко перебувало на балансі МО СРСР, спробували “обійти” військових, звернувшись безпосередньо до уряду. Грізний окрик, у вигляді аркушу папера за підписом Олексія Миколайовича Косигіна, голови Ради Міністрів Союзу, надовго відбив бажання демілітаризувати “Скелю”.
За два роки після Чорнобиля у Коростені влаштували республіканські навчання з ци¬вільної оборони. До “бункера”, як згадують їхні учасники, можна було дістатися, лише показавши перепустку, видану в управлінні КДБ по Житомирській області. Після цих навчань об’єкт отримав новий статус – укриття на випадок ядерної війни.
Кілька років тому виконком міської ради нарешті зміг домовитись із військовиками, аби облаштувати у підземеллі запасний пункт управління містом. Мерія, з огляду на величезний інтерес іноземців до “ставки Верховного Головнокомандувача”, планує зробити тут щось на зразок військово-музейного комплексу. Доки кореспондент “ОВ” не без підказок підполковника Бошакова вибирав найбільш зручні ракурси для фотозйомки, на другому ярусі “ставки” не припинялися реставраційні роботи. Напередодні 9 травня тут очікують на групу ветеранів війни зі Сполучених Штатів.
– Прошу, подивіться на цей документ…
Пан Бошаков показує відповідь, що цими днями надійшла з Департаменту використання надлишкового озброєння, військової техніки та майна Міністерства оборони України. Директор Департаменту В. Сидорчук старанно перераховує вартість кожної зі “звичайних” та протитанкових гармат; найдешевшу майбутньому музеєві готові реалізувати “лише” за 6120 гривень.
– І що робитимете далі?
– Звернуся до дружини Президента, до Катерини Михайлівни. Вона є, так би мовити, куратором патріотичного виховання підростаючого покоління. А що вдієш, коли МО у створенні нового військового музею вбачає лише можливість трохи “нагріти руки”?..
Подібний музей, як відомо, є в Одесі на Пироговській, біля Будинку офіцерів Південного оперативного командування. Скоріше за все, ініціатори його створення не почували себе ображеними в своїх найкращих почуттях, коли аргументували перед командуванням колишнього Червонопрапорного Одеського військового округу необхідність виставити просто неба легендарну бойову техніку…
…Будівничі, яких “завдяки бать¬ківській турботі” НКВС звезли до Коростеня за часів Ягоди – Єжова, розпочинали вибухові роботи зовсім не з “нульового циклу”. Глибокі печери у цих скелях існували з прадавніх часів. Древляни, ватажком яких був князь Мал (батько легендарного билинного богатиря Добрині Микитовича), під час жорстоких воєн або нищівних пожеж знаходили в них надійний прихисток. Тому не виключено, що у процесі опановування нині зачинених першого та третього ярусів “Скелі” чимало сюрпризів очікують й на вітчизняних археологів.
