Хто з пишучого люду не пам’ятає, якою панічною видавалася ситуація з книговиданням у перші роки нашої державної незалежності. Пов’язано це було з тим, що державні книговидавництва такі, як “Маяк” в Одесі, “Таврія” в Симферополі, “Карпати” в Ужгороді... втратили державну підтримку і виявилися сам-на-сам із ринковою стихією. Проблема ускладнювалася тим, що могутня книгорозповсюджувальна структура, якою була “Укркнига”, що мала свої філії в усіх обласних та районних центрах, теж, по суті, зникла. І сталося так, що навіть, коли вдавалося видавати якусь книжку, вона лишалася набутком регіонального читача, оскільки не існувало, та й досі не існує, централі¬зованої системи книгорозповсюдження. Відтак, читач, який живе, скажімо, в Донецьку, дуже погано уявляє собі, які книжки видаються в Одесі чи в Вінниці.
За радянських часів кожен письменник був “приписаний” до свого регіонального видавництва. Тобто одеський літератор мав право подавати свій рукопис лише до видавництва “Маяк”, яке обслуговувало Одеську, Миколаївську, Кіровоградську та Вінницьку області; крім того, він мав право укладати угоди з республіканськими та всесоюзними видавництвами. Але не мав права пропонувати свої твори видавництву Дніпропетровська чи Харкова. Тепер такого “закріпачення” письменника не існує, одначе і видавництв, які видавали б твори письменників за свій, видавничий чи державний кошт, теж, власне, не існує. Тобто зараз кожен може видавати, що йому заманеться і де заманеться, але тільки власним або спонсорським коштом.
Ще одна проблема: це кадри видавництв. Зараз правом видання книжок користуються сотні всіляких полі¬графічних установ, аж до районних та відомчих типографій, але рідко яке з цих видавництв турбується про те, щоб у нього був штат професійних видавців-коректорів; літературних і технічних редакторів та редакторів з ілюстрацій.
Це призводить до того, що досить часто книги видаються в такому літературному стані, в якому вони з’явилися в видавництві у вигляді рукописів, тобто ніхто їх не читає, не редагує, не корегує і не рецензує. Хоча будь-яке поважаюче себе видавництво, яке турбується про свій імідж, повинне мати і своїх рецензентів, які внутрішніми рецензіями мають оцінювати художній, науковий чи публіцистичний рівень того чи іншого рукопису. Тому що принцип: “Плати гроші – і видавай хоч повне зібрання власного божевілля”, який запанував зараз у більшості видавництв України, призводить до трагічних для вітчизняної культури наслідків. Наш книжковий ринок заполонили твори провінційних, районного розливу “класиків”, у яких ні Пегас не ночував, ні олівець редактора жодного разу не гуляв.
Та все ж таки існують видавництва, які ставляться до свого покликання серйозно. Одним із них є “Друкарський дім”. На книжковому ринку це приватне видавництво з’явилося недавно, лише в 2004 році, але вже зараз воно набуло репутації солідного підприємства, з надійною і стабільною поліграфічною базою, зі своїм стилем роботи і полі¬графічним смаком, надійним у партнерстві з будь-яким замовником. А грунтується ця надійність передусім на досвіді таких співробітників, як редактор і коректор Лариса Іванівна Нарушевич. У поліграфії Лариса Іванівна працює вже понад двадцять років. Ази її пізнавала у солідному всеукраїнському видавництві “Маяк”, потім певний час працювала у видавництві “Друк” та набувала практики у відомчому видавництві одного з одеських вузів і, нарешті, прийняла пропозицію засновників “Друкарського дому”.
– Основна проблема будь-якого видавництва – звертаюся до Лариси Іванівни, – це замовник, авторський колектив, що формується навколо нього. Для вашого колективу вона теж постає досить гостро?
– Започатковуючи “Друкарський дім”, ми теж передусім націлені були на формування колективу авторів, на залучення стабільних замовників, але вже зараз видаємо понад 300 книжок, альманахів, збірників та інших видів книжно-журнальної продукції на рік. Тобто проблеми, власне, не існує. Звичайно, ми не дозволяємо собі розслаблюватися. За кожного автора треба воювати, але не переманюючи його в інших видавців, а пропонуючи такі реальні ціни, таке ставлення до нього і його рукопису, такий творчий підхід до художнього оформлення видання, таку якість і такі терміни виконання, які негайно б переконували автора чи замовника: “Оце і є моє видавництво! Шукати іншого видавця нема потреби”.
Мені й самому доводилося бути автором “Друкарського дому”, тож можу підтвердити, що так воно і є. Видавництво уміє формувати свій авторський колектив, працювати з ним, а головне, уміє “показати товар лицем”. Ось і зараз у видавничому портфелі – книжка Галини Могильницької “Україна – красень світ”, яка може слугувати своє¬рідним посібником для вчителів та учнів шкіл і гімназій з народознавства. Приверне увагу читачів і літературознавче дослідження Ірини Ковальчук “Элленора – так называл ее Пушкин”. Щойно з’явився друком альманах “Морія”, видавцем-засновником якого стала громадська організація “Общинний дім єврейських знань “Морія”, і який спеціалізується на публікаціях наукових і публіцистичних статей з єврейської історичної спадщини. А вже готується до друку черговий номер “Інформационного вестника коллегии адвокатов”. Таким чином, навколо видавництва “Друкарський дім” гуртуються представники різних культур, які пишуть різними мовами і мають різні національно-культурні та професійні уподобання.
Характерно, що до послуг його все частіше вдаються літератори, які живуть за межами Одеси. Ось і зараз у видавничій роботі збірка поезій знаної в нашому краї поетеси Галини Лисої з Татарбунар “Свеча”. І це вже друга її книжка в цьому видавництві – нещодавно тут побачила світ гарно видана поетична “Доля”. З’явилося серед авторів “Друкарському дому” й ім’я поета і прозаїка з Іллічівська Василя Павленка, автора виданих у “домі” книжок “Крем’яхи на дорозі” та “Бути людиною”.
Якщо ми замислимося над тим: “А що формує нашу цивілізацію, на чому вона, як то кажуть, тримається”, то неминуче відкриємо для себе, що ґрунтується вона передусім на тих знаннях, що закодовані у мільйонах книжок, виданих в усі віки і в усіх країнах. Саме в книжках закодовані наші знання, наша історія, наш світогляд, наше усвідомлення себе і Всесвіту. Ось чому до кожної людини, яка пов’язана з виданням і розповсюдженням книжки, ми повинні ставитися з особливою повагою і... особливою вимогливістю.
