У статті «Комінтернівське: люди, які творять майбутнє» (від 8 червня ц.р.), серед інших проблем, з якими зіткнулися й керівники цього району, і його господарники, називалася проблема Тилігульського лиману. Тоді ми торкнулися цієї теми лише побіжно, але пообіцяли, що повернемося до цієї надзвичайно важливої екологічної, економічної і соціальної проблеми. Саме про неї і йдеться сьогодні у статті нашого спеціального кореспондента.
Передбачаю, що знайдеться чимало людей, які, прочитавши заголовок цієї статті, здивуються: “Що за запитання? Звичайно ж, господар є – держава!”. І він, звичайно ж, матиме рацію: так, господар є, держава. Яка в даному випадку уособлюється райвиконкомами, держадміністраціями, їх службами і підрозділами Комінтернівського і Березівського районів Одеської та Березанського району Миколаївської областей; керівними структурами двох областей, відомими обов’язками кількох міністерств і відомств, яких я не перелічую тільки для того, щоб не відбирати у читача час. А саме цей великий перелік із двох областей, трьох районів, десятка сільських рад та півсотні відомств, кооперативів, малих підприємств, оздоровчих баз найрізноманітнішого підпорядкування... – і лякають кожного, хто по-справжньому заклопотаний розвитком цього регіону, збереженням унікальної флори і фауни Тилігульського лиману та його узбережжя; забезпеченням екологічної чистоти краю, який на сьогодні вважається екологічно найчистішим не лише в області, але й у всій Україні. І це не просто чиясь суб’єктивна оцінка. Нагадаю, що Тилігульський лиман – це справжнє степове море, водне дзеркало якого сягає 26 тисяч га. Крім того, майже 14 тисяч гектарів в районі лиману становлять Тилігульський ландшафтний парк, який вбирає в себе кілька чудових за своєю красою заток, мисів та кіс, зі своїми болотами, плавнями і міні озерцями. Не забуваємо і про те, що Тилігульський лиман, разом із впадаючою в нього річечкою (а колись – великою судноплавною рікою) Тилігул, упродовж століть і століть слугує й ареалом обітування та гніздів”я, великої кількості регіонального птаства, і місцем відпочинку та підгодовування багатьох видів перелітних птахів, які набираються тут сил перед осіннім перельотом у далекі, але теплі краї. І з цього погляду лиман є настільки важливим, що в ньому створено спеціальній орнітологічний заказник “Тилігульський пересип”, до якого входять сотні гектарів водно-болотних угідь міжнародного значення, та й сам лиман належить до міжнародного списку Рамсарської конвенції, тобто перебуває під опікою та охороною міжнародного співтовариства.
Але давайте будемо реалістами: і міжнародні екологічні служби, і держава, як уособлення загальної влади і конституційного ладу; і обл.– та райради – все це добре. Але трагізм ситуації саме в тому і полягає, що велика кількість господарів завжди призводить до безгосподарності, а чим влада вища – тим реальна влада її видається все більш символічною. А в реальному бутті на узбережжя лиману в межах того ж таки Комінтернівського району (а це переважна більшість західного берега), господарюють десятки кооперативів, всіляких великих і малих господарств і приватних господарів і бозна де їх шукати, тих реальних володарів цих підприємств; і вже важно з’ясувати, хто, коли і на яких засадах та кому саме відводив ту чи іншу ділянку землі, і скільки господарів на тому клаптику встигло помінятися? А отже, хто вкладатиме значні, забезпечені технічним і людським ресурсом кошти в берегоукріплювальні роботи, в очищення стоків, переробку сміття?..
Пригадую, як, стоячи на поруйнованому зсувами та всілякими тріщинами березі моря, на якому зараз господарює ТОВ “БЕЛЛ” (прагнучи впорядкувати та змінити узбережжя в районі новітнього містечка “Золоті ключі”), я так прямо і запитав голову Комінтернівської райдержадміністрації Людмилу Ярославівну Прокопечко:
– За всієї поваги до вашої районної влади, як ви вважаєте, чи є у такого чудового лиману, як Тилігульський, справжній, реальний господар, і чи потрібен він?
І Людмила Ярославівна відповіла:
– Якщо підходити неформально, то господаря нема. А я належу до тих керівників-господарників, які дбають не про відомчі амбіції, а про те, щоб у кожної території, кожного озера, кожного лиману був справжній, повноправний, економічно сильний господар, якому не страшно доручати управління нашими землями та водами, і з яких можна спитати. Візьмімо той-таки Тилігульський лиман. Саме час по-справжньому, за новітніми технологіями, освоювати його. Але ж це факт, що зараз його береги пошматовані між сотнею господарників. Причому всі ми, і комінтернівці, і миколаївці, бідні. Отже, потрібен такий можновладний державний орган, який би здатен був координувати фінансові, технічні, оздоровчі, проектні та інші зусилля усіх цих дрібних та бідних власників. І який здатен був би контролювати їх.
Ще до цієї розмови я побував у дачних кооперативах в районі Кошар, Любополя та Калинівки, спілкувався з підприємцями, медиками та рибалками, які освоюють отой “Тилігульський пересип”, що з’єднує (або відокремлює, то вже з якого боку подивитися) лиман з Чорним морем. І всі вони сходяться в одному: так, потрібен господар. Але не клаптика берега, не окремих плавнів чи оздоровчих закладів (а деякі з них підпорядковані відомствам Молдови, тобто іншої держави), а всього велетенського лиману.
Ми завжди дуже обережно ставимося до появи будь-якої нової керівної структури. Проте ситуація з унікальним Тилігульським лиманом – це якраз той випадок, коли негайно потрібна якась фірма, дирекція, чи називайте її як завгодно, яка б взяла цей лиман під свій, обов’язково державний, контроль. Інша річ, що у цієї “дирекції лиману” може бути приватна або напівприватна, інвестиційно приваблива, могутня фірма, яка б займалася і рибним господарством, і берегоукріпленням (адже щороку десятки кілометрів берегової лінії лиману зсуваються, піддаються ерозіям, залишаються без плодючого чорноземного шару), і спорудженням причалів.
У спілкуванні з Людмилою Прокопечко та головою Комінтернівської райради Дмитром Макосієм я вже з’ясував, що існує кілька цікавих проектів, які здійснюватимуть “приїжджі” інвестори. Один із них передбачає розчищення (або прокладання) трикілометрового каналу, який дозволить повноцінно відновити водообмінний зв’язок лиману з морем. На думку авторів цього проекту, канал повинен оздоровити екологічну ситуацію, якщо не в усьому лимані, то принаймі в південній його частини, у тих численних плавнях, острівцях та озерах, якими всіяна величезна площа лиманного гирла.
Але чи справді оздоровить? Чи все враховано? Чи не припустимося тих самих помилок, яких припустилися автори першого проекту каналу (суднового ходу) Дунай – море, реалізацію якого зараз заморожено. А може, слід подбати про те, щоб і Тилігульський лиман став судноплавним, принаймні для невеличких морських трамвайчиків. Це одразу покращило б і зв’язок між селами, розташованими на берегах Тилігула, і привабило б туристів. Та й час би вже подбати про створення кількох яхт-клубів, в яких туристи могли б брати човни та яхти напрокат.
Я невипадково акцентую увагу на туризмі, оскільки інший проект пропонує розвиток так званого екологічного туризму. Так, на острівцях та озерцях. “Тилігульського пересилу” туристам є що показати, але для цього потрібна ціла флотилія яхт, потрібні готелі та мотелі, потрібні нормальні дороги і вся інша інфраструктура туристичного бізнесу.
Назва угорського озера Балатон перекладається “на болоті”, але кожен, хто хоч раз побував на Балатоні, з його всесвітньо відомими курортами та туристичними комплексами, міг переконатися, як слід господарювати на подібному “болоті”. А чим Тилігул поступається Балатону? Адже тут є все: лікувальні грязі, чисте повітря, чудові краєвиди; тут така кількість теплих днів і така “купальна” температура води, яка балатонцям навіть не снилася. То чого ми чекаємо? Поки береги та води лиману остаточно розшматують дрібні власники, які не дбають і не мають фінансової можливості дбати ні про зміцнення берегів, ні про очисні споруди (а воні дуже потрібні), ні про сміттєпереробку, ні про те, щоб лиман залишився власністю і набутком усього народу, а не кількох недбалих господарників.
Тобто, Тилігульському лиману, повторюсь, потрібен єдиний державний господар, потрібна могутня, економічно спеціалізована фірма, якою б цей господар оперував і яка могла б стати виконавцем його замовлень, а головне, потрібен єдиний загальний господарсько-екологічний план збереження і розвитку цього степового дива. Словом, потрібна ота “мала конституція” Тилігульського лиману, яка була б обов’язковою для всіх місцевих органів і для всіх місцевих господарників. Щоб не лише українці не мандрували на далекі заморські курорти, а ще й приймали у себе на “Ріо-де-Тилігулі”, як на Рів’єрі чи на Канарах, світову еліту.
