Вечір. Сонце, пройшовши свій денний маршрут, стомлено спускається до горизонту. І враз, зачепившись за верхівки дерев, розливає червону заграву. Запалює півнеба, віддзеркалюється у річковій воді. І здається, що разом із нею розтікається довкола спокій, вгамовуючи природу і душу. Ну, навіщо ті безкінечні проблеми, пошуки істини? Хіба не краще жити якось простіше, без турбот і запитань? – приходять заспокійливі думки.
Вдивляюсь у глибочінь неба. Там – своє життя. Незрозуміле, нерозгадане. Куди пливуть ті білі хмари? Куди женуть їх вітри? Який шлях долає он та, що відірвалася від інших? І раптом бачу, що то зовсім і не хмара, а величавий і граціозний білий кінь з розкішною гривою і гордо піднятою головою. Він з’явився так несподівано, зненацька. І все навколо змінюється, перероджується.
І нараз видалося, що то летить моя юність. Летить навмання, така невблаганна й манлива. І не можна її ні зупинити, ні повернути назад. І тоді кричу: “То візьми з собою!” Та не чує кінь мого беззвучного крику. Він летить, цей дикий, нестримний мустанг – вільний, як вітер, нескорений, як стихія, здіймаючи бурю почуттів. І ти ніби оживаєш, скидаючи з себе підступно-зрадливі обійми байдужості.
Ні, не можна відмовлятися ні від своїх дитячих снів, ні від мрій юності. Не можна ховатися від життєвих негараздів у затишок, занурювати, як страус, голову у пісок. Треба жити! Ось так летіти назустріч вітрам і сонцю, летіти в громи і дощі.
...Мабуть, в житті кожного із нас повинен бути білий кінь. Він не дасть вмерти в душі найпрекраснішому. Він пробудить до життя, примусить людину бути людиною, яка не здатна стояти на колінах, скорятися, яка пройде життям впевнено і гордо. І нехай людське життя – всього лише мить у всесвіті, та воно повинно бути, як лет білого коня – таким же неповторним, таким же дивовижно-прекрасним у своєму пориві!..
