Гетьман України Іван Мазепа помер на молдавській землі. Багатостраждальну його булаву перебрав генеральний писар Пилип Орлик. Гетьман-емігрант, козаки-виборці та шведський король Карл XII, що після Полтавської битви знайшов притулок у Бендерах (уся Молдавія була на той час під владою Туреччини) підписали угоду, якою мала керуватися Україна у майбутньому, здобувши шведську протекцію. Ця угода відома фахівцям-історикам під назвою «Конституція прав і свобод Запорозького війська».
Документ було написано латиною. До нього додавався переклад українською мовою, бо угоду зачитували перед усіма козаками.
Угода складалася з 16 статей.
У вступі пояснювалися причини розірвання угоди з Московщиною і переходу під протекцію Швеції.
Причини, нагадаємо, були такими.
Коли український народ визволився з-під панування польської шляхти, зазначається в «Конституції», він, як рівний до рівного, прилучився до Московщини, підписавши з нею «Березневі статті» 1654 року. Ними повинні були регулюватися відносини двох держав (але тут слід підкреслити, що ніде й ніколи Богдан Хмельницький не проголошував Україну незалежною державою – прим. автора). Народ український сподівався «же обов’язків своїх, в договорах і статтях» цього документа «ізображених і присягою зтверджених, государство Московське, яко з нами єдиновірне, здержить і вільне військо запоріжське і народ вільний руський (український) при правах і вольностях ненарушимо під обороною своєю заховає».
Однак не так сталося, як гадалося. Після Переяславської Ради (вона, як свідчили учасники тієї події, відбувалася зовсім не так, як зображувалося у фільмах та історичних романах радянського часу) почалося нахабне загарбання українських теренів, надівання, як пишеться у вступному розділі, на «нарід вільний козацький, никогда незавойований, невольничого ярма».
Коментуючи ці рядки, слід наголосити, що ніхто із сучасних українських істориків чи політиків не тримав не те що оригіналу, але й копії «Березневих статей» 1654 року, і чи зберігаються десь вони – невідомо. А Іван Мазепа, мабуть, їх читав. Тому він хотів виправити помилку Богдана Хмельницького, який дуже довірився цареві Олексієві Михайловичу та його воєводам.
Іван Мазепа знав, що Богдан Хмельницький провадив дипломатичні переговори з дідом Карла XII, Карлом X, щоб Україні стати під протекторат Швеції.
Старий гетьман не зміг здійснити свого наміру. Отож настав час Пилипа Орлика далі провадити заповіт свого духовного батька.
Іван Мазепа усіляко підтримував православну церкву. Тому й Пилип Орлик у своїй «Конституції» з першої статті заявляє, що панівною вірою в Україні має бути Православ’я.
У подальших статтях йдеться про кордони козацької держави і внутрішній устрій. Західний кордон має проходити по річці Случ, визначений ще за часів Богдана Хмельницького.
Далі йдеться: коли буде укладатися мир з Московщиною, Пилипові Орликові ставиться в обов’язок звернутися до шведського короля, щоб він примусив Московщину повернути всіх полонених українців і компенсувати всі збитки й шкоди, котрі наробило по Вкраїні московське військо. «По скінченню, дай Боже, щасливої війни», гетьман повинен подбати про козацькі інтереси: вжити заходів, щоб були зруйновані московські укріплення на українських землях, рибні промисли, млини, річкові перевози перейшли у відання запорожців.
Щодо внутрішнього самоврядування, то в «Конституції» записано, «аби в отчизні нашій первенствуючими були совітниками Енерална Старшина» і полковники: окрім цього, з кожного полку має обіратись по одній особі з числа «старинних, благоразумних і заслужених людей», котрі мають засідати в генеральній раді з генеральними старшинами; «без дозволу сеї ради Гетьман не має права нічого приватного своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити».
Генеральні Ради, за «Конституцією» збираються тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. В них мають право брати участь «не тільки панове полковники з старшиною своєю і сотниками, не тільки з усіх полків Енеральні Совітники, леч і від війська Запорізького Низового посли за присланнєм до себе від Гетьмана ординансу» в призначений термін. Непередбачені публічні справи, котрі треба обов’язково вирішити до скликання чергової сесії Генеральної ради гетьман «моцен і волен, з обрадою Енералної Старшини» вирішувати «повагою своєю гетьманською».
Старшина повинна шанувати гетьмана як свого вождя; одначе, коли б у вчинках гетьмана було помічено що-небудь «противного, правам і вольностям військовим вредительного, і отчизні некорисного, тоді тая ж Старшина Енерална, полковники і енералні совітники, моцні будуть вільними голосами, чили то приватно, чили, когда нужна і неотволочна потреба вкаже, публично на Раді» зробити йому догану, і гетьман не повинен за це ображатися. «Коли б же хто-небудь з Енеральних чи то з инших осіб дерзнув образити Гетьманський гонор або в якім небудь іншім ділі провинився, том сам Гетьман єдинолично не має права карати злочинця, але повинен здати справу в «суд військовий Енералний». У всьому керують «енералні особи, уставичне при боку гетьманськім резидуючі і приватні гетьманські джури не мають права торкатися до жодних військових справ».
За «Конституцією», для завідування державним скарбом відновлюється, як і за часів Хмельницького було, управління (уряд) генерального підскарбія. Під його відомством повинні бути полкові підскарбії. Їх має бути по двоє в кожному полку (полк – тут мається на увазі адміністративна одиниця – прим. автора). Як генеральний підскарбій, так і полкові підскарбії повинні обиратися ще й за «посполитою» (громадською) ухвалою.
Усі урядовці повинні обиратися «вольними голосами», і гетьман не має права когось настановляти власною волею.
«Козацькі вдови і осиротілі козацькі діти» не можуть бути притягнені до яких-небудь посполитих (громадських) повинностей.
Наприкінці йдеться, якщо вжити сучасну термінологію, про соціальний захист населення України.
10 травня 1710 року Карл XII як опікун України затвердив обрання Орлика й «Конституцію», ним написану, звернувся з цієї нагоди з листом до української громади, що отаборилася на той час в Молдавії, і до усього українського народу, у якому з великою пошаною оцінив діяльність новообраного гетьмана.
У наш час цей документ ще відомий під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького» (за оригіналом, знайденому у французькому місті Дентевіль, де мешкав син Пилипа Орлика, Григорій Орлик). У цьому документі закладено не лише ідею вільних виборів гетьмана, а й принцип розподілу влад, що свідчить про приналежність України до західної традиції політичної думки. В цілому ж, «Конституція» Пилипа Орлика запропонувала ще у XVIII столітті модель, дуже близьку до президентської республіки. Отож, Пилип Орлик повернуся до нас, і його ідеї актуальні й понині.
Кілька слів про «одеський слід» Пилипа Орлика. Автор «Конституції» а з ним гетьман України Іван Мазепа та шведський король Карл XII ступали по землі, що нині входить в межі нинішньої Одеси. Було це влітку 1709 року, після того, як шведські війська та козаки, що залишилися вірними гетьманові, зазнали поразки і відступали на південь, до володінь Туреччини. 15 липня 1709 року король і гетьман перейшли річку Тилігул. Козаки і шведи просувалися по дорозі, відомій з давніх давен. 16 – 17 липня Карл XII та його супутники зупинилися на відпочинок в районі сучасних районів селища Котовського та Пересипу. Потім піднялися на плато нинішньої центральної частини Одеси.
У вчених-істориків немає одностайної думки про відвідини короля, гетьмана та генеральної старшини турецької фортеці. Історик XIX століття Ф. Лігус допускав, що «паланка» (укріплене місце), що згадується в щоденнику одного шведського офіцера, була не фортецею у Бендерах, а саме Хаджибеєм.
Так чи не так, але десь на Пересипу невдахи з-під Полтави все-таки перебували, а потім повернули на північ, проїхали нинішнє село Кучурган, а через два дні дісталися до Бендер.
У подальшому долі усіх подорожан склалися невесело. Шведський король Карл XII ще 10 років намагався протистояти Петрові I і загинув від випадкової кулі далеко від України.
Іван Мазепа помер, як було мовлено на початку, «від старості, горя і втоми, яких він зазнав у дорозі». Його ховали двічі – у Варниці, під Бендерами, а потім у Галаці (нині Румунія). Могила його була порушена й розграбована.
Пилип Орлик упродовж багатьох років намагався, спираючись на допомогу Швеції, Польщі, Туреччини відновити державність України, але його зусилля не увінчалися успіхом.
