Я і раніше знав, що піднесена музика породжує вірші справжні, сповнені зворушливого за своєю сповідальністю авторського зізнання, а щирі вірші, що виходять від правди почуттів, творять музику. Але по-особливому глибинно відчував, цю животрепетну взаємозалежність, що зцілює душу, проміниться світлом очищення і красою життя, слухаючи літературно-музичну композицію, створену на вірші одеського поета Сергія Філіпчука.

Відбулася вона нещодавно у Великій залі Одеської державної філармонії, де, на жаль, не так часто збираються сотні людей, щоб долучитися до творчості поета, не ангажованого чи то спілкою письменників, чи локальними організаціями, що відкололися від неї, чи чудовими самооцінками. І правий був автор і режисер літературно-музичної композиції, заслужений працівник культури України Роман Бродавко, підкресливши той факт, що цю творчу зустріч можна сприймати, як відлуння тієї одухотвореної поетичної грози, що пролунала в шістдесяті роки минулого століття і сповнила озоном надії і просвітління серця мільйонів наймасовіших читачів у світі радянських людей. Сергій Філіпчук тоді лише з'явився на білий світ й осмислював творчість Євгена Євтушенка, Андрія Вознесенського, Роберта Рождественського, Івана Драча, Василя Симоненка та інших “шістдесятників” у зрілу пору.

– Я не знаю, – сказав Роман Бродавко у вступному слові, – чи вплинув той поетичний бум на хлопчика, але сьогодні ми говоримо про нього як про цікавого, яскравого, глибоко мислячого поета.

Як один з рецензентів книжок віршів Сергія Філіпчука “Поэзия странника” і “Здравствуй, это я”, що вийшли у київ¬ському видавництві “Мистецтво”, не можу не погодитися з таким твердженням. Сергій Філіпчук наділений талантом викласти власне сприйняття довколишнього нас світу, особисті переживання, свої радість і сум так, що вони не залишають байдужими тих, хто долучився до його думки, надій і розчарувань, тому що душа поета та його доля шукають споріднення з тими, до кого він йде зі своїм заповітним словом.

Це підтвердила й атмосфера, яка панувала в залі, коли зі сцени зазвучали вірші у виконанні майстра художньо¬го слова Наталії Мойсеєвої. Вона одразу ж ввела слухачів у всеохоплюючий світ поета, який охрестив себе вічним мандрівником (не випадково і сама композиція була названа – “Вечный пилигрим”) у просторі і в часі, що прагне осмислити те, що відбувається з нами сьогодні, що було до нас і що чекає у майбутньому.

Автор не ставить за мету давати оцінку майстерності Наталії Мойсеєвої, боячись опинитися у полоні суб'єктивізму, але безперечно те, що їй вдалося передати в усіх трьох циклах композиції суть життєвої філософії поета. Вона в нього своя, але зрозуміла всім, хто вірить у любов (їй присвячено перший – ліричний цикл), хто проповідує і творить добро (другий – “гола” реалістична простота прекрасного, щасливого і у той же час багатостраждального повсякденного буття, у якому ми живемо). Всім, хто сповідує свою духовність з вірою у Всевишнього Творця і торує власну дорогу до раю або охоплений ненаситною сатанинською пристрастю прокладає стежку до пекла, присвячено третій цикл.

Водоспад образів, порівнянь, метафор, що наповнюють душу поета-мандрівника, які створюють своєрідну експресію віршів, обрамляла одухотворена музика Й. Баха, Х. Глюка, Ф. Крейслера, М. Скорика, яку дарували тепло зустрінуті шанувальниками поезії Ольга Кузнецова (фортепіано) та Олександр Анісімов (скрипка). Мелодика божественних звуків піднімала й облагороджувала тонус мелодекламації, висвітлювала то світлий смуток і ностальгію за минулим, то вибухові веселощі і витончену іронію від відчуття радості життя, то спокійно-розважливий і нечутний біг філософської хвилі. І в аурі камерності, що панувала у чудововій залі філармонії, слухачі разом з поетом співчували лицареві, який “переполнив душу светом,в безмятежно-добром сне... странствует по свету на серебряном коне” в надії знайти не інакше, як вічну весну.

Мандрує з ним і віршотворець, не боячись ні “разбуженых миров, ни ангельских, ни дьявольских ладоней”; перебуваючи пам'яттю там, “где кисти в тишине церковной у белого холста, где не написаны иконы Распятого Христа”; співчуваючи тому, як “...у причала, ожиданью в такт, плачет долгими ночами брошеный маяк”. Мандрував з ним і я, зачарований захоплюючим дійством, створеним авторами композиції, відчуваючи, як чимось радісно-новим наповнюється серце, полонений одкровенням чесної і мужньої, бентежної, шукаючої душі поета і самобутньою метафоричністю віршів, що виражають загальнолюдське через його особисту гаму дум і почуттів.

Безперечно, на мій погляд, цю літературно-музичну композицію можна віднести до тих значимих явищ культурного життя, завдяки яким змовкають заметілі на серці і які породжують весну в грудях. Вона підтвердила істину того, що кожен поет породжений своїм часом і по-своєму самобутній. І того, що справжня поезія змушує нас і допомагає пильно вдивлятися в оточуючий нас світ, бути не байдужими до боріння людських пристрастей, до непримиренної боротьби добра і зла, світла і пітьми, багатства й убогості, правди і кривди. Саме такою і сприйнялася вимогливою аудиторією поезія Сергія Філіпчука. Свідченням тому стало і те, що ніхто не залишив зал, і дружні оплески, світлі посмішки і квіти, якими щедро обдарували Сергія Філіпчука, авторів і виконавців композиції. Як і твердження Романа Бродавка, який сказав у вступному слові про те, що й у наш прагматичний, часом до жорстокості, час кожен з нас несе в душі зернинки поезії, яка допомагає відчути те, який багатобарвний і чудовий світ, який оточує нас, і переконує в тому, що треба жити в цьому світі, дихаючи на повні груди, з вірою у краще майбутнє.

Безперечно, у кожного, хто перебував у залі, склалося своє враження від побаченого і почутого, визріла особиста оцінка, адже у кожного своя гама душевних поривань. І поезію кожен з нас сприймає швидше серцем, ніж розумом. Висловлюючи свою думку, я дотримувався настанов Б. Грассе: любити, отже перестати порівнювати. Сприймаючи і тінь втоми, і бадьорість життєлюбства, наліт туги і іскрометність веселощів, сум втрат, забуття і щемливу ніжність здобутків, що пульсують у віршах поета, який віддає перевагу рельєфності зображення півтонам і нюансам, я прислухався до ритму власного серця. І з кожним рядком, з кожною нотою всотував у себе непереборну правду слів про те, що гармонія життя – у любові! Тієї любові, яка кличе мене разом з поетом “замерзая, мир согреть”; “от тайной дороги в прошедшее лето”; “через страдания любить и верить” до тієї “тайны единенья!”, що “с истиной лежит”; туди, де “город рифмами занесло”... Для Сергія Філіпчука це місто, звичайно ж, – Одеса, де:

Я окунаюсь в Пушкинскую.

Ночь.

Плыву по ней к Приморскому

бульвару.

Обнажены платаны.

Листьев желчь

Метет по тротуару дворник

старый...

Природне бажання кожного літератора знайти відгук на свої пошуки і плоди трудів своїх не лише у вузькому середовищі, а й у широких колах читачів. І, здається, Сергій Філіпчук одержав гарний творчий заряд від зустрічі з шанувальниками його поетичного дару. Слухаючи їхні добрі відгуки про літературно-музичну композицію “Вечный пилигрим”, я зловив себе на думці про те, що і сьогодні актуальні настанови, залишені нам Достоєвським: “Тот, кто желает увидеть живого Бога, пусть имеет его не на пустом небосводе собственного разума, но в человеческой любви”. Її, цю людську любов, на хвилі високого ступеня переживань, хвилювань, пізнання і муки, духовного прозріння й оспівує Сергій Філіпчук, який зустрів свій 40-й ювілей у розквіті творчих сил.