Прийняття будь-яким народом Конституції своєї держави стає навищим проявом його національної та державної волі, бачення ним своєї цивілізаційної місії і свого, тільки йому відведеного шляху національного та політичного єднання; усвідомлення свого, самою історією та національною долею освяченого місця в сузір’ї інших народів, держав і культур. Саме таким проявом державного та народно-демократичного відродження і стало прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 року, тобто рівно десять років тому, Конституції незалежної України.
Пригадаймо, як урочисто і відповідально лунають слова конституційної “преамбули”: “...Від імені Українського народу-громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державстворення і на основі здійсненого української нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України...”
Недарма в багатьох країнах світу день прийняття державної Конституції вважається національним святом. Кожен розділ, кожне положення Конституції – це як заповідь нинішнім і прийдешнім поколінням в яких, мов у Святому писанні, зафіксовано й акт сотворіння держави і нації, і те, якими ця держава і її народ уявлялися творцям основного закону країни; і ті непорушні святості, які єднають даний народ з кращими здобутками людської цивілізації, здобутками демократії та вселенського гуманізму.
Я не нагадуватиму, в яких складних політичних та міжнародних умовах наші парламентарії приймали цю Конституцію, що з’явилася лише через п’ять років після набуття Україною незалежності, тобто після п’яти років життя за Конституцією вже неіснуючої держави. Але зауважу: в будь-якій демократичній державі прийняття Конституції є певним компромісом між політичними силами, що формують парламент. В умовах України середини 90-х років цей компроміс набував особливого значення і ґатунку. Унікальність української Верховної Ради зразка 1996 року саме в тому й полягала, що значна частина членів її була, м’яко кажучи, негативно налаштована і проти існування України як незалежної держави, і проти існуючого в ній демократичного, а не комуністичного ладу, і проти української мови та культури як державної. Згадаймо, як дехто з депутатів цієї Ради демонстративно відмовлявся складати присягу на вірність народові України; як вони відмовлялися носити депутатські значки з національною символікою; як обстоювали ідею відродження хто Радянського Союзу, а хто – Єдінай і Нєдєлімай Рассєї, у складі якої, на їх переконання, повинна була знаходитися Україна.
Вся історія людства засвідчує, що народ, який прагне здобути незалежність, зобов’язаний заплатити за неї чи то війною з метрополією, чи кривавою громадянською війною, чи війною з сусідніми державами, чи, принаймні, тяжким економічним спадом. Причому деяким народам довелося платити всіма цими зловіщими атрибутами. Тож Україні ще й пощастило, що обійшлося без війн, а лише економічним спадом. І не треба сприймати цей спад, як щось виняткове, притаманне тільки українській історії. Розумію, що від цього нам не легше, але йдеться про історичну закономірність. Інша річ, що спад цей явно затягнувся і що, маючи добре продуману стратегію виходу з кризи та на професійних засадах, а не на політичних амбіціях, сформований уряд, ми вже могли б виглядати перед світом і нащадками значно достойніше.
Печать компромісності проявилася з перших же днів життя нової Конституції. Передусім, це позначилося на недосконалості системи державної влади. Розглянемо хоча б вертикаль держадміністрації. По-перше, в Києві не існує всеукраїнської держ¬адміністрації, яка координувала б роботу обласних. Так, у нас діє обласна держадміністрація й існують районні. Але як може нормально функціонувати районна адміністрація, скажімо, в Котовському, Кілійському чи будь-якому іншому районі, якщо в жодній із сільрад цього району жодного представника, жодного службовця держадміністрації... не існує?! Так само не існує міської держадміністрації в Одесі, а це майже половина населення області та в інших містах: Балті, Котовську, Іллічівську, Южному, Білгороді-Дністровську.
Тобто, якщо законодавчо-самоврядна гілка влади вертикально більш-менш вибудувана: Верховна Рада, облрада, міськрада в обласному центрі, райрада та міськрада в райцентрі і, нарешті, сільрада. То держадміністраційна вертикаль обмежується лише обласними та райадміністраціями. При цьому в державі з системи держадміністрацій виведені такі адміністративні одиниці, як обласні центри, всі міста обласного підпорядкування (які не мають районного поділу), всі міста районного підпорядкування і всі сільради! То кому могло спасти на думку конституційно вибудовувати таку вертикаль?
Самостійне життя кожного з нас, а тим паче – родини, починається з житла. Так, у Конституції мовиться, що “кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безплатно або за доступну для них ціну...”
До формулювання цієї статті запитань нема. Запитання виникають до тих владних службовців, які пальцем о палець не б’ють, аби цю конституційну заповідь реалізувати. В Одесі житла будується багато, але здебільшого для задоволення права на житло тієї частини людей, які здатні платити по 800 – 1000 доларів за квадратний метр. А що робити сотням тисяч тих людей, які на свої родинні заощадження не здатні оплатити навіть вартості балкону в такому будинку? Хто, коли і в достатній кількості почне зводити соціальне житло? Раніше в селах, поряд із приватним будівництвом, широко практикувалося будівництво радгоспного та колгоспного фонду, яке селяни за доступну ціну наймали, або ж брали “на виплату”, скажімо, на десять років. А хто потурбується про житло для молодих родин, фахівців у селах, селищах та містечках зараз, у наш час?
Так, на хвилі політреформи частина нардепів гаряче обстоює необхідність на¬діляти власним бюджетом сільські громади. Але що становить собою штат сучасної сільрада? Це голова, секретар, бухгалтер і землемір. Все! До сільради (до речі, ми так і не потурбувалися придумати назву сільській територіальній одиниці, адже “сільрада” – це лише назва органу управління) входить по п’ять-шість сіл – віддалених, без доріг, телефонного зв’язку, без громадського транспорту, зі зруйнованою господарською та соціальною структурами. Раніше кожну сільраду підпирали своїми кадрами та ресурсами радгоспи і колгоспи. А хто тепер, у сучасній сільраді, дбатиме про цільове оперативне використання цього бюджету? В містах ми он досі не можемо розібратися з ЖЕКами (та їх породженнями), а в селах та при сільрадах, не існує навіть чогось подібного до цієї благенької господарської структури.
Так, Конституція гарантує вільне волевиявлення під час виборів. Але не доведи Господь ще якійсь європейській державі пізнати, як саме це право забезпечується нашими законодавцями та виборчкомами! Скільки там непорядності й криміналу. А кому, як не нам, журналістам, знати скільки нарікань викликає у населення діяльність наших правових органів: міліції, прокуратури, слідчих установ та місць позбавлення волі? А хто, нарешті, подбає про тисячі й тисячі бездомних, які буквально заполонили всі великі міста країни? Як можна дбати про конституційно задеклароване здоров’я нації, якщо у нас не існує ні “нічліжок”, ні інтернатів для літніх людей, ні спеціальних пансіонатів, у яких би оці тисячі хворих, бездомних могли утримуватися, проходити курс реабілітації, повертатися до активного громадського життя.
В Конституції мудро мовиться, що “єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Але народ – це кожен із нас, це всі ми. І нам дається право не лише формувати керівні органи країни та місцевого самоврядування, але й створювати такі умови, за яких всі гілки влади зобов’язані діяти тільки в рамках конституційних положень, і тільки задля громадського добра та громадської злагоди. Тому, оцінюючи демократизм, юридичну вивіреність Конституції та нашу з вами конституційну захищеність, починаймо з себе: “Що я особисто зробив для того, щоб життя наше, всієї нашої громади, стало справді конституційним?” Тому що Конституція – це не лише права кожного громадянина, але й законом визначені громадянські обов’язки.
