Нові книжки ЯК ПОЛІТ ГОСТРОЇ СТРІЛИ
Геннадій Павлович Щипковський – досвідчений майстер поезії. Він видав низку книг, кожна з яких, немов гроно винограду, усмоктувала в себе творчі сили цього зрілого, прагнучого до досконалості автора. Щодо цього “Береги часу” – один з високих щаблів, які автор зумів досягти, і книга, яка очевидно стане крапкою відліку для майбутніх досягнень. Ліриці Г.П. Щипковського характерна багатоплановість. Цей автор не обмежується одним поетичним відображенням краси рідного краю, всієї принадності української природи, мальовничих картин сільського побуту, ні, він вкладає в опис рідних місць глибокий особистісний, емоційний відтінок.
Оце мій степ
Перед очима долі...
Дороги – бинди,
Колії – рубці.
У небеса
Антенами тополі,
І місяць рихву
Котить в пшениці.
Невтомний, білогривий,
Наче в морі,
Вночі пливе
На загадковім тлі...
І падають в ріллю
Серпневі зорі,
Їх, наче зерен,
Повно по землі.
Напевно, саме від таких відчуттів, розкритих простою і ясною мовою, починається поняття Батьківщина. Тобто батьківщини не в загальновживаному абстрактному змісті слова, коли мається на увазі держава, отчий край, народ, а те глибинне, істинно природне його значення, що йде до джерел кожної окремої, вигодуваної цією землею, напоєної цією водою, овіяної цим повітрям і зігрітої теплом цього сонця маленької людини, яка з радістю простягає рученята назустріч дорогому їй світові, – світові простому, безхитрісному, світові отчому, світові, здатному розуміти.
Не зів’яне степ,
Якщо дощитиме,
І петрів батіг
Обіч стежок
Довго
Оченятами світитиме,
Наче хтось
Понасівав зірок
Синьо-голубих,
Мов неба клаптики.
Міні-зорі,
Тільки вже земні.
Гості із далекої
Галактики,
Наче ти,
Підморгують мені.
Геннадій Щипковський – здатний легко показати тонкі переливи настрою, глибокі почуття, породжені люблячим серцем, висоту філософських роздумів, – словом, всі ті складні порухи душі, які яскраво характеризують здатність майстра проникати у внутрішній світ шукача розумного сенсу життя, людини, що мислить.
Грішу і каюсь,
Каюсь і грішу.
І знову каюсь,
І сміюсь, і плачу.
Зарік собі:
Не перейду межу –
Олжу на душу
Не візьму гарячу.
Щоб не пекла мене
До скону літ
І дітям би нічим
Не дорікали...
Я проживу –
Не заплямую рід,
Аби ніхто
Не ворушив аннали.
Своєрідна композиція багатьох віршів Г.П. Щипковського. Вони ніде не перевантажені складними значеннєвими зворотами, вони ніде не переходять у багатомовність поем, вони ніде не містять невизначеного змісту. Їхня суть легка й стрімка, як політ гострої стріли, їхня натхненність нагадує ширяння птаха.
Дуже важливою частиною поезії Г.П. Щипковського є те бачення історичних подій, що торкнулися його нелегкої, обпаленої вогнем страшної війни долі, його перших дитячих вражень про жорстокий терористичний лад з вусатим, хто холодно розглядає людей із численних картинок кавказьким деспотом, що взяв собі ім’я шматка заліза й розпеченим шматком заліза несамовито витравляє всі, бодай ледь-ледь вільні думки у величезній країні, що лежить під п’ятою компартії.
Ми ще живі,
А їх... усіх війна
Переписала
У свої аннали...
Спасло одне:
Що раптом сатана
Помер – і тата
до Сибіру
Не погнали.
Але не може пройти повз увагу поета й нинішній нелегкий час, коли звільнившись від пута тоталітарного режиму, скинувши партійне ярмо, народ, що жив довгий час у неволі, раптом з жахом побачив, як на його спину готові залізти нові поневолювачі, – ті, хто, одержавши нині владу й гроші, змагаються між собою за надприбутки, зовсім забувши про своїх співвітчизників, тих, хто живе з ними в милій батьківщині, в Україні. Нинішній занепад рідного села, труднощі простого селянина глибоко хвилюють чуйне серце поета. І тут Г.П. Щипковський вірний собі: точною, упевненою фразою малює він картину, хворобливу з погляду щирого патріота.
Ні стріх, ні гнізд,
Ні горобців,
Ні чорнобривців
Біля хати.
Не чуть дитячих
Голосів,
Нема чим
Душу вгамувати.
Загалом, нова книга Г.П. Щипковського залишає дуже приємне враження своєю багатоплановістю, його поезія легко лине від серця до серця, і легко народжує відгомін в інших душах.
В. ВІКТОРЕВСЬКИЙ
ТРИ ДЗЕРКАЛА
ДЗЕРКАЛО ПЕРШЕ
Вона думала, що в дзеркалах існують люди. Та над нею всі насміхалися і казали, що в дзеркалах живуть тільки відображення.
– А чому я бачу людей, – запитала вона, – а не їх відображення?
– Ти бачиш тільки віддзеркалення людей і нічого зайвого, – невдоволено відповіли вони.
– Ні, ні, – закричала вона, – якби люди бачили своє відображення, вони б бачили не себе, а потворних, знівечених істот.
І додала:
– Ви не бачите своє віддзеркалення, бо сліпці! Я бачу, бачу, ви всі огидні!
– Та вона божевільна! – зойкнула кремезна жінка з товстим і мокрим від спекоти тілом.
– Вона божевільна! – вторили всі. – У тебе ніколи не буде друзів!
– У мене вже є друг...
– І хто він?
– Дзеркало, – нерішуче вимовила вона.
Усі зареготали. Та не було так смішно, як страшно. Що це за знайомство?!
– Ти брешеш! – прогримів, мов литаври, впевнений голос дебелої жінки, – в тебе не може бути свого дзеркала! Ти повністю під моєю владою. Ти така, як усі присутні тут, тобто покірна, тиха, сіра, мерзенна. Твої очі повинні дивитися в моє дзеркало і нікуди більше! Віддай своє дзеркало! Не хочеш?! Відберіть!
Її обступили з чотирьох боків.
– Віддай своє і візьми наше!
– Міняти темряву на Божий світ?! Забути сором заради поцілунку пекла?! Ніколи!
– Відібрати!
Її обшукали, роздягнули, але дзеркальця не знайшли.
– Де воно?! – не приховуючи своєї люті, гомоніли вони разом із жінкою.
– Тут... – знесилена вона показала на груди.
Усі злякалися.
– Скиньте її зі стелі, – наказала жінка.
– Але ж...
– Вона бреше. Вірте мені.
Її скинули. Вона летіла довго. Впавши на землю, тіло її розкололося на безліч дзеркальних шматочків, віддзеркалюючи Боже сонячне проміння. Усі побігли вниз, а коли побачили в осколках своє зображення, згоріли живцем.
Було саме так. Отже, дивіться в дзеркало, не бийте дзеркало – це погана прикмета. І бачте в дзеркалі... себе.
ДЗЕРКАЛО ДРУГЕ
Нарешті настала ніч. Вона зайшла. Сіла за стіл, на якому вже стояли дві свічі й дзеркало. “З’явися”, – сказала вона й пильно придивилась. Нічого не з’явилялося. Вона втомилась. Очі її дивилися, але тіло вже спало.
“Наречений-наречений, прийди до мене на вечерю”, – вона повторювала весь час, не зводячи очей з дзеркала. Дзеркало й свічі почали тьмяніти. “Це знак, – подумала вона, – головне – не обернутися”. Свічі спалахнули. Віск залив весь стіл, всю скатертину, навіть на сукню став капати. Дзеркало спалахнуло, випромінюючи дивне світло, схоже на палаюче полум’я. “Очі, я бачу очі! – скрикнула вона, – хто тут?”
– Я, – відповів голос.
– Цур, цур, мене! – закричала вона.
– Чого мене цураєшся, кликала, так і милуйся.
– Я нареченого кликала, а не тебе...
– Боїшся?! Звичайно, побачити мене при житті... – засміявся голос, – але недовго буде страшно.
– Я бачу тільки твої очі, не більше, – здивовано сказала вона. – І чому я повинна тебе боятися? Я зовсім не боюся тебе!
– От як! Тоді я вийду з тіні.
Голос вийшов.
– Страшно?
– Мене страшить те, що ти мене лякаєш, – сказала вона, дивлячись на голос через дзеркало.
– А мій вигляд хіба не лякає? Ні?!. Беззахисне ти створіння. Скільки тобі років?
– Тринадцять. А хто ти?
– Для кого друг, для кого – ні.
– А для мене ти хто?
– Друг. Озирнись, не бійся.
Вона повернулася й простягнула руку до голосу.
– От ти яка! – захоплено вимовила дівчина...
“Поруч із бабусею й дідусем”, – вирішила її мати. Поруч із ними дівчину й поховали. І взагалі у селищі тому більше дівчата не ворожили, їм батьки забороняли. Хоча іноді траплялося... в таємниці. Але ви не ворожіть, звідки знаєте, що побачите.
ДЗЕРКАЛО ТРЕТЄ
Ось і я. Я знов-таки з’явився. Я щасливий, подивіться на мене! Моя поява завжди несподівана й летюча. Я дарую людям радість!
Я незграбний? Ні, що ви! Я завжди молодий. Я незрівнянний в тому. Що, народившись на світ, вмію виконувати різні трюки.
Ви скажете: “Кого завгодно, але мене не звеселиш такими дурницями! Я вже доросла людина, в мене багато проблем і обмаль часу. Це все дитячі забави!”
Нехай так, але ви неодмінно звернете на мене увагу.
Я проживаю коротке життя. І знаєте, так люблю народжуватися знову! Трохи заздрю вам, людям, що ви так довго живете! А я ні, я лише...
Дзеркало... Цей мій початок. Візьміть дзеркало, тільки обережно. Тепер піднесіть до Сонця, до мого Батька. Бачите – це я! Ви скажете: “Такий маленький?! Невже і наше щастя таке маленьке?!” А чому б і ні? Ви, люди, кажете, що щасливі, коли вас обожнюють, здійснюють найменшу примху. Коли ви багаті. Коли маєте владу. А нещасливі, коли позбавлені цього. Насправді все не так. Послухайте мене, сина Дзеркала й Сонця. Нещасливий той, хто не помічає крихітних, приємних дрібниць, з яких складається одне велике Щастя. А щасливий – хто це відчуває й бачить.
Будьте щасливі! Будьте добрими! Погляньте на Світ, і Світ помітить вас! Це говорю я – син Сонця й Дзеркала, Сонячний зайчик.
Ганна КОСТЕНКО
Дмитро ШУПТА
СВІТОТВІР
У Всесвіту – своя постійність,
Якої зрушить не дано.
Ми – тільки привиди безтінні,
В вино занурені на дно.
На Темзі, Одері й на Десні
Король не завше при ферзях.
Та навіть вдень зірки небесні
Купаються в колодязях.
ТЕЧІЯ
В.І. Дворникові
Час мимо нас тече собі нівроку,
Змиваючи череги поколінь,
А з нашого житейського потоку
Напитися прийде хіба що кінь.
З етюдником художник, слава Богу!
Його мине халепа отака.
Шмат полотна від рідного порогу
В потік життя тече й не витіка.
РІДНІ ІМЕНА
Ми й тепер п’ємо з гіркої чаші,
Нас гризе недоля, гірш іржі.
Маємо ми імена не наші,
Імена не рідні, а чужі.
Нам ніхто не відповість – чому це
Так недоля нас перемина,
Чом дається людям щастя куце
Тим, хто втратив рідні імена?
ХВИЛІ ГІР
Небо неокрає і прозоре,
В тихім небі – місяця бовван.
Тут колись давно кипіло море,
А, можливо, навіть океан.
Та раптово виникла потреба
Все переіначити з тих пір.
Зупинились обрисом край неба
Захололі пасма – хвилі гір.
СВЯТІ КРАЇ
Ця річка, знаю, буде нічиєю,
Народ покине ці краї – і все.
Несе вода й мене за течією,
Мабуть, до моря синього несе.
Покинув я вітчизну ясенову:
– Прощайте, рідні обрії мої!
Я в морі стану чайкою і знову,
Дасть Бог, вернуся у святі краї.
Олекса РІЗНИЧЕНКО
Вчасно згадав
Розігнався був,
щоб головою в стінку,
та вчасно згадав,
що заборонено стукати
посеред горобиної ночі.
А вони ж можуть подумати,
що стукав,
коли почну битися головою
у стінку.
Чому?
Бо їм бракує
почуття гумору.
Володимир НЕВМИТИЙ
В ОДЕСЬКІЙ ОПЕРІ
Василеві ВАСИЛЕНКУ
Балет.
Просочений дощами зір.
Напівпадіння.
Напівзлет.
До зір.
Низка жертвоприношень
Терпсихорі.
Низько
Попід склепінням
Зорі.
І
Диригент –
Всевишнього агент
Із безладу
Вичерпує мотив.
Григорій ЗЛЕНКО
ІВАН ФРАНКО
Чоло підвівши зболено-руде,
Де мисль нуртує в борознах глибоких,
Він по Одесі неквапливо йде,
Притримуючи хвору руку збоку.
Такий собі: слабенький, невисокий,
Хоча уже уславлений де-де,
Він геть не схожий ані на пророка,
Ні на стратега, що війну веде.
Він – літерат. Він – вічний гранослов.
Прикутий до пера, померти з ним готов
І знов постати в світі чистим зелом.
До переможних кличів він не звик,
Під нескінченний знавіснілий крик
Облуди й зла довбе похмуру скелю.
Валентин МОРОЗ
Дух, що тіло рве до бою...
Іван ФРАНКО
Не схитнутись, не зламатись,
Не піддатись на спротив,
В боротьбі не озиратись! –
Ось життєвий лейтмотив.
Ні – то в стінку головою!
Так: раз-по-раз, і проб’єм,
Раз забули ми з тобою
Задля чого ми жиєм.
Не боятися: ах мізки!
Не сахатися: ах кров!
Воріженьки наші близько,
В нашім серці знов і знов!
То ж до бою – сам з собою,
Поки ще душа жива!
І гартують чесну зброю
Мови рідної слова...
Наталя БУТУК
СКОРБОТНА СВІЧКА
Я запалю скорботну свічку
У вечір спомину, у вечір смутку.
Нехай свіча моя палає,
Бо в серці спомини не гаснуть,
Бо вже назавжди душі рідні
У тиху вічність відійшли.
Я запалю скорботну свічку
І мовчки Богу помолюся.
Можливо, там самотні душі
Далекий мій побачать вогник.
Можливо, їх у час блукання
Моя молитва збереже.
Можливо, їх молитва щира
Благословить мої дороги.
Я запалю скорботну свічку
У вечір спомину, у вечір смутку.
Володимир ГАРАНІН
СКЕЛІ ДОВБУША
Пам’яті Івана ФРАНКА
Ця стежка вгору йде, де височіють скелі,
Де волелюбний бук закоханий в сосну –
За отвором німим на кам’яній постелі
Ніде солодшого не може бути сну.
Віки, віки спливли, а витвори дебелі
Багатоколірна накрила таїна...
Були хвилини тут смуткові і веселі
У затінках терпких карпатського руна.
Та споконвіку тут відвага панувала
І завше відкоша чужинцям дарувала –
Про це засвідчує валів завмерлий тлум;
Не забувалися ніколи й мрії отчі,
Що в душах зорями світилися урочо,
Мов щедрі і прості звучання древніх дум...
* * *
Заплющу очі лиш –
Троянка рідна сниться:
Старенька хата, хлів і стріха золота,
І соловейка спів, немов роса іскриться,
І вишеньки в саду білесенька фата;
Веселиця така, що скрізь
все веселиться! –
Земля, що ніби цвіт, і світла й молода;
Вода, що від відра виблискує в криниці,
І посмішка чиясь таємна і проста.
Благословенна юнь! І спогади пекучі –
Провісники бажань скорботно
невминучих –
Що так нестримно всіх чарують навесні
Своїми зорями, що, мов казки пророчі,
В душі трояндами снуються серед ночі
І колисанками впливаються вві сні...
