Володимир Вдовиченко. Відлуння серця. Поезії. (Бібліотечка лауреатів премії імені Степана Олійника). Одеса, 2005.

До своєї першої книжечки гуморесок та байок “Хвала ослові”, що побачила світ 2003 року в одеському видавництві “Астропринт”, Володимир Вдовиченко, вчитель із Саврані, йшов упродовж багатьох і багатьох років, лише час від часу друкуючи свої байки та гуморески на шпальтах обласних і районних видань та ще подеколи – в солідних республіканських гумористичних журналах “Перець” і “Вус”.

Чи міг би видати їх раніше? Не міг. І не тому, що не набралося б певної кількості творів чи забракло б переконливих публікацій у пресі, які спонукали б видавців до його першої книжки. Просто він не з тих, хто, зібравши купку своїх ніким нечитаних, нерецензованих та нередагованих рукописів, кидається по спонсорах та видавцях. Його істинно народний гумор вимагає глибинної народної мудрості, один із канонів якої саме в тому і полягає, щоб на суд-осуд людський виносити тільки те, що літературним словом твоїм образно осмислене; що не тільки вибродило, але й відстоялося та позбулося зайвої піни пустослів’я.

Його творчість зароджувалася з фольклору, вона й сама вже стала часточкою всенародного літературно-гумористичного творіння. Тому Вдовиченко знає: якщо вже виходити в люди і на люди, то треба мати з чим і знати... з чим. Ось чому в основі більшості його творів лежить не “народна байка-побрехенька”, не кумедний випадок чи факт, а тип сучасного: владолюбця, консерватора, лжепатріота, філософствуючого злодія (“Філософія злодія”), знахабнілого хабарника... І в кожному з цих психологічно вивірених портретів поет залишається межево правдивим, точним в образі і метафорі, сповненим гумору і водночас до суворості жорстоким:

Поету радісно,

що в нього

Є творча іскра –

дар від Бога.

У мене ж –

в іншому відрада:

Хай і від чорта –

тільки б влада!

(“Говорить владолюбець”)

Людей вбивали,

нищили культуру...

Одні робили це свідомо,

інші – здуру.

І все ж у мене

за минулим ностальгія,

Бо, браття, чин високий

мав тоді я.

(“Одвертість консерватора”)

Його “герої” засідають зараз у нашому парламенті, вони при високих керівних посадах, ми впізнаємо їх на екранах телевізорів, де вони вправляються та змагаються в демагогії, популізмі та байдужості до тих, перед ким ще вчора, в похмурі дні чергових виборів, так запобігали.

Ясна річ, далеко не все в творах Володимира Вдовиченка художньо вивершене, не все лягло на папір саме тоді, коли лягло й на душу, та все ж таки окремі його твори сприймаються як такі собі маленькі сатиричні шедеври, до яких, безсумнівно, належить і вірш “Філософія злодія”, який хочеться читати й перечитувати, який вражає і точністю соціальних вимірів, і точністю словесних відтворень:

Колгоспи розпустить?

Дядькам всю землю?..

Не проти я...

Ідею цю приємлю.

В колгоспах я навчився

добре красти,

то вже тепер

не дам собі пропасти.

Ну, чим я відрізняюся,

скажіть,

від вищої

в суспільстві касти?

Як і вона, люблю я

добре жить...

Як і вона, я вмію добре...

красти.

У своїх наріканнях наші публіцисти здебільшого закидають камінням людей з цієї так званої касти, яка зуміла “нахапати” і тепер висмоктує з села українського, з економіки держави, з самого народу не тільки сили та кошти, але й саму душу. Все це так. Але хтось мусить сказати правду і про отого й такого собі “маленького чоловічка”, який, обурюючись з приводу крутих “нових українців”, і сам проймається філософією нехай і дрібного, – не рівня тим, що невідомо як і з якого дива за рік-два поставали українськими мільйонерами, – але все ж таки злодюжки. І в цьому одна з особливостей творчого підходу В. Вдовиченка як сатирика: він привчає нас не тільки пильно придивлятися до всіх тих, кого сатирики всіх поколінь нещадно шельмують, але й до самих себе, таких, якими ми насправді є; до всього того ницого і дріб’язкового, що примушує нас виправдовувати свої власні грішки великими гріхами інших. Ще одна риса, яка приємно вражає мене, – Вдовиченко не зловживає суржиком, калькою, русизмами й одвертою бульварщиною. Що стосується русизмів та суржика, то тут він порушує сумну традицію, започатковану та культивовану багатьма й багатьма нашими маститими гумористами, бо ж згадаймо, як грішили на це й Остап Вишня, й Степан Олійник, і Микита Годованець і ціле сонмище менш іменитих літераторів, які чи вже не здатні були творити джерельно рідною мовою, чи вважали, що писати треба так, “як говорить народ”, або ж просто полегшували собі творче життя каліченням рідної мови. Отож на цьому тлі твори Володимира Вдовиченка, літнього вчителя з Саврані, вигідно вирізняються, доводячи, що в українській національній сатирі не обов’язково творити понівеченою вульгарною “україною” (не плутати з “вульгарною латиною”).

Вже за першу свою збірку “Хвала ослові” Володимир Вдовиченко удостоєний звання лауреата всеукраїнської літературної премії ім. С. Олійника; був він і лауреатом обласного конкурсу самодіяльних літераторів “Ярмарок сміху-2005”. Тож можна лише порадіти і за поета, і за його читачів, що в “бібліотечці лауреатів премії імені Степана Олійника”, за підтримки Благодійного фонду імені С. Олійника, підприємця Віктора Сивака та обласної організації Національної спілки письменників України, побачила світ друга книжка його поезій – “Відлуння серця”, яка довела, що в літературі В. Вдовиченко людина невипадкова, і що майстерність його помітно зростає.