Що там не кажи, а початком багатьох цікавих історій був його величність випадок, а зовсім не запланована умисність. Євген Іванович Ізотов, мій давній хороший знайомий, колишній моряк, який нині очолює Федерацію морських профспілок півдня України, не будував планів у літню пору, коли можна було поніжитися на пляжі біля найсинішого у світі Чорного моря, виїхати до далекого Красноярського краю. Але його, на той час студента істфаку Одеського університету, комсомол покликав до студентського будівельного загону. І поїхав він туди, де під крилом літака про щось співає зелене море тайги, а Марчук грає на гітарі...
Одного разу після робочого дня хлопці з будівельного загону вирішили скупатися в Єнісеї. Освіжившись у річці, веселою юрбою попрямували через тайгу до наметового містечка. Ізотов побачив у хащі ведмежа. Наблизився до нього на відстань витягнутої руки, а той втік. Почалися доганялки. Довго бігали за клишавим хлопці. Піймали, сповили в сорочки й потягли додому. “Ти першим побачив його, ти й возися з ним”, – винесли вердикт Ізотову друзі. Місцевий житель сказав: “Ваше щастя, що ведмедиці поблизу не було. Напевно, вбили, а то б від ваших наметів одне ганчір’я залишилося”.
Ну, а Ізотов почав піклуватися про вихованку. Назвав її Машею. Напував молоком із пляшки з соскою, купував солодощі, студенти з їдальні носили всіляку всячину. Звір охоче поїдав все, грався з Євгеном, перекидався на підстилці з трави. За два із лишком місяці Маша виросла й так прив'язалася до Євгена, що він уже не мислив про розставання. Коли настав час від'їзду, для Маші купили квиток на... літак. Рішення було одне: будь-що-будь доставити Машу до Одеси й подарувати її університетському біофаку від істфаку, припускаючи, що біологи зрадіють незвичайному подарунку. Пішов з ведмедем на посадку, а там – стоп! Топтигіних не перевозимо! Маша, начебто відчувши лихо, притиснулася до Ізотова. А він благав авіаторів зважити на становище. Ледве стримував сльози, переконував, що без нього пропаде звір, що його вже чекають в університеті. Маша ж слухняна, як дитина, і незручностей для пасажирів не буде... Дотепер Євген Іванович не може зрозуміти, що подіяло на реєстраторів, але вони таки поступилися його благанню. Маша смиренно пішла за ним до автобуса, чинно сіла на сидіння й почала виражати свої “почуття вдячності”, норовлячи обійняти господаря пазуристими лапами за шию. Ізотов вирішив відгородитися від її “ласки” валізою, як бар'єром. І одразу валіза від потужного удару лапою полетіла над головами пасажирів. На щастя, нікого не зачепила, і тому ніхто особливо не обурювався. А Маша притиснулася щільніше до господаря й навіть дихати почала тихіше.
До літака зайшли благополучно. Долетіли в Москву без пригод. Ізотов вирішив відвідати батьків, які жили неподалік від Москви, а Машу доручив друзям. Вони благополучно доставили її поїздом в Одесу й відвели на біофак. “Що ви, що ви, у нас комашки, метелики, мишки, пацюки”, – запротестували там. Але, зрештою, залишили Машу в дворі, прив'язавши її до дерева.
Повернувся Ізотов до Одеси й – на біофак. Побачив Машу й жахнувся: схудла, нервова. Поруч – хлопчиська. Хто цукерку, хто хліб кине, а хто й каменем жбурне.
Подався до зоопарку, мовляв, виручайте, страждає ведмежа. Але там поставилися насторожено до відвідувача. І тоді він поспішив до Одеського цирку.
Запропонував взяти Машу дресирувальникові. А той: “Скільки ти за неї хочеш?” “Та нічого не треба. Я за так дарую ведмедицю, а не продаю!” – з докором відповів Ізотов. А той – на сьомому небі: щастя-то яке привалило. Так і розпрощався Євген з Машею. Щоб не тривожити душу, до цирку не заходив. Знав, що там звіра нагодують, розуму навчать. Мине час, ще й артисткою Маша стане...
Якось, рік по тому, Ізотов прийняв пропозицію дружини сходити на виставу до цирку. “Можливо, й Машу провідаєш, якщо вона ще там”, – сказала вона. А коли вже зайняли місця відповідно до куплених квитків, дружина знову заговорила про Машу, мовляв, тут і згадки про неї не залишилося, дресирувальник міг її продати тощо. І тут, коли оголосили черговий номер, на арену виїхали на самокатах три ведмеді. “Дивися, дивися, може, там і Маша”, – сказала дружина. І тоді Євген Іванович, більш неусвідомлено, за давньою звичкою склав долоні рупором і голосно крикнув: “Маша!” Й одразу один з ведмедів відкинув вбік самокат і ринувся на крик. У страху заволали перелякані дітлахи, глядачі в паніці почали розбігатися. А дресирувальник і доглядачі кинулися за ведмедицею й із зусиллям зупинили її вже за бар'єром. На розгубленого Ізотова посипалися стусани розлютованих глядачів, які прийняли його за злісного хулігана. “Гарненько побили мене аматори циркового мистецтва, – говорить мені крізь посмішку спогадів Євген Іванович. – Ребра боліли, голова тріщала. Звичайно ж, викликали міліціонерів. Вони вчинили допит, але, спасибі, не били. Коли я розповів їм усе докладно, розсміялися й відпустили з наказом: більше в цирку не кричи”. Але після того випадку Євген Іванович до цирку не ходив. І про подальшу долю Маші нічого не знає.
