«ПРІОРИТЕТИ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ: ВИБІР МОДЕЛІ ТА ПАРТНЕРІВ»

У НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Дуже радий бути у вашому університеті. Уславленому, старому університеті з великими традиціями. Сьогодні весь уряд перебуває в навчальних закладах: і Прем’єр-міністр, і міністри, і віце-прем’єри. Ми домовилися, що неодмінно виступимо перед молоддю, перед професорсько-викладацьким складом, привітаємо, по-перше, із Днем знань, побажаємо успіху та покажемо, що ми дуже серйозно ставимося до розвитку науки, освіти в нашій країні і зробимо все, щоб вивести Україну між світових лідерів у цій сфері людської діяльності. Тому я вас іще раз вітаю, бажаю успіху – особливо першокурсникам, про яких говорив Віктор Васильович (Скопенко В.В., ректор університету – ред.).

Я згадую себе в далекому 1966 році, тобто рівно 40 років тому, коли я вперше увійшов до будинку Московського університету. Звичайно, був приголомшений пишнотою цього висотного гарного будинку. Тоді я був зачарований інтелектуальним багатством професорсько-викладацького складу, колосальною бібліотекою... Згадую ті роки, як найкращі роки в моєму житті. Потім усе було набагато блідіше порівняно з тими роками яскравих вражень від здобування нових знань, від спілкування.

Про що б хотів із вами сьогодні поговорити. Ну, про що може говорити міністр фінансів: зрозуміло, про економічну політику, про фінанси.

Перш ніж приступити до такої серйозної, складної і непростої теми, я хотів би звернутися до аудиторії з міркуванням, так би мовити, на вільну тему: що дуже потрібно Україні для прориву, для виходу з тієї ситуації, у якій вона зараз є? Гроші? Так, потрібні нам гроші. Але їх можна бездарно витратити. Що нам потрібно, – так це оригінальні ідеї, нам потрібні нові концепції, нові підходи в усіх сферах людського життя, в усіх сферах нашої економіки. Нам потрібні нестандартні рішення, бо, спираючись на стереотипи, спираючись на стандартні підходи, ми з цієї технологічної відсталості не вирвемося.

Яким чином можна вийти на економіку знань, про яку ми дуже багато говорити почали останнім часом? Яким чином? Особливо молоді, та непогано й середньому поколінню, виробити в собі вміння переборювати стереотипи мислення, вміння відмовлятися від загальноприйнятих шаблонових схем, уміння самостійно міркувати, самостійно робити висновки. Чому саме на цьому я акцентую вашу увагу? Та тому, що зараз, на превеликий наш жаль, ми живемо в тому світі, де комп’ютерні технології, інформаційний потік вміло обробляють громадську свідомість, політтехнологи привчають людину заковтувати стереотипи, заковтувати ті поняття, які хочуть нав’язати, і це виявляється скрізь, не тільки в політиці – це виявляється у знаходженні розв’язань в економіці, де завгодно. І дуже важко відмовитися вийти за межі цих стереотипів. Це видно навіть у роздумах і міркуваннях наших великих державних діячів. Наприклад, стереотип: доручимо робочій групі, група розробить варіанти рішень, і ми з цих варіантів рішень, які за допомогою складних технологій розрахуємо, знайдемо якісь оптимальні розв’язання. Найблискучіший комп’ютер, найблискучіший алгоритм, найблискучіші програми нездатні замінити осяяння, інтуїцію, передбачення та багато інших якостей, якими наділена людина. Геніальність, талант – це ось із цієї категорії, і ось ці якості виробляються в стінах хорошого навчального закладу.

Я згадую своїх учителів у Московському університеті, які казали: важлива не та сума знань, з якими ви вийдете з університету, а важливе ваше вміння знаходити ці знання, важливе вміння аналізувати ці знання, важливе ваше вміння видобувати нетривіальні висновки з того знання, яке ви маєте. Тому-бо я почав свій виступ, свою лекцію з заклику до вас, нашої надії, нашого майбутнього: навчіться думати нестандартно, тільки в цьому разі Україна має шанс вирватися з цієї відсталості, у якій ми зараз перебуваємо.

1990 року ми мали загалом непогану економіку, що за багатьма параметрами не відставала від світових стандартів. Наше космічне ракетобудування було на дуже доброму рівні, ми мали чудові технології в галузі приладобудування. Де все це зараз? Так, у певних напрямах ми досить конкурентоспроможні, але це буде ще кілька років, буквально 5, 6, 7 років, а далі в цій передовій галузі ми будемо відставати від Заходу, якщо не вдамося до дуже серйозних дій. Наша енергетика. Ще 3-4 роки – і в нас постануть дуже серйозні проблеми на ниві нашої теплоенергетики, ще 5-7 років – і ми матимемо дуже серйозну проблему в галузі ядерної енергетики. Чому я проблему економіки почав з енергетичних проблем: та тому, що в галузі енергетики міститься те головне, що дозволяє економіці розвиватися.

Розвиток енергетики потребує колосальних капіталовкладень, і чим швидше ми почнемо розуміти, що наш порятунок зараз у реалізації дуже значних загальнодержавних програм реформування, модернізації всіх галузей народного господарства, основних галузей народного господарства (це наша енергетика, наше приладобудування, відтворення наших наукомістких галузей і виробництв), тим швидше від гасел ми перейдемо до справ.

От у 2003-2004 роках, треба визнати, звичайно, що не зовсім системно, – часу було мало – але ми починали намацувати інвестиційні, інноваційні підходи до розвитку нашої економіки й задумували зони пріоритетного розвитку, вільні економічні зони, технопарки. Ось ці проекти мали стати точками прискореного технологічного розвитку.

Потім уряд, що прийшов нам на зміну, скасував ось ці починання. Він заявив усьому українському народові, що це були зони відмивання грошей, це були зони незаконного збагачення тощо. Це все політичні стереотипи. Самі собою ці механізми податкового заохочення не можуть бути поганими. Все залежить від того, яким чином уряд розглядає, ухвалює та контролює виконання цього інвестиційного проекту – якщо інвестиційний проект націлений на створення в Україні нового високотехнологічного виробництва, створення нових робочих місць, і цей інвестиційний ефект повертається до бюджету серйозними надходженнями, то він має право на життя. Тому ми заявили, що відновимо території пріоритетного розвитку, відновимо технопарки, відновимо вільні економічні зони. Але тільки під конкретні інвестиційні проекти. І ви думаєте, що в мене в приймальні черга інвесторів, які відразу побігли одержувати ці пільги? Ось через 2-3 дні буде місяць, як я працюю в уряді. Ніхто не прийшов з такими пропозиціями. Бо дуже легко підірвати довіру інвесторів непродуманою економічною політикою. Нам не вірять. Не вірять Україні. Ось що найсумніше з того, що сталося за ці півтора року. Те, що ми намагалися створити довіру до економічної політики країни, стабільність, послідовність у діях, було підірвано протягом цих півтора-двох років. І це дуже важко відновити зараз. Ви знаєте, що наш Прем’єр-міністр побував у Сочі на неформальному саміті глав країн СНД, активізував питання про участь України у створенні ЄЕП. Я трохи пізніше повернуся до цієї ідеї. Ви що, думаєте, що за минулі два тижні Україну закидали проханнями реально розпочати переговори про створення ЄЕП? Жодного листа, жодного телефонного дзвінка, жодної ініціативи. Нам не вірять, що це серйозно, що це наша політика на роки. Я навів тільки два приклади, коли можна внаслідок застосування стереотипних підходів зруйнувати дві перспективні для України ідеї, два перспективні для України проекти.

Тепер подивимося на місце України в сучасному світі. Це дуже важливо, бо, – що таке політика? Політика – це аж ніяк не ідеологеми. Політика – це вміння захищати економічні інтереси держави, вміння їх правильно оцінити й уміння їх правильне обстоювати. А в чому полягають економічні інтереси України на сьогодні? Як їх сформулювати, ці економічні інтереси? Так, передусім створити сприятливе економічне середовище для прискорених темпів економічного розвитку. От усе, що сприяє прискореному економічному розвиткові, високим темпам економічного зростання, – 12-15% на рік, – відповідає економічним інтересам України. І от саме цьому повинна підлягати політика. Не тому, що хтось від нас хоче, хтось від нас чекає клятв, відданості, запевнянь у союзництві, – а саме таких дій, що забезпечать нам умови для прискореного економічного розвитку. А яка ця головна умова? Це передусім вільний доступ до енергоносіїв. І не тільки доступ, а це й ціна на енергоносії. Уряд, що нас змінив 2005 року, здобув дуже добрі умови для збереження темпів економічного зростання. Ціна на газ – 46 дол. за тисячу кубометрів на п’ять років. З першого січня 2005 року Росія скасувала експортний ПДВ. Для них це були дуже істотні втрати для бюджету, і ми одержали, по суті справи, преференцію. Тобто, 2005 рік був для нас із цього погляду сприятливим роком. А що ми 2005 року мали? Ми мали в окремі місяці спад ВВП, а протягом року якісь нещасливі 2% зростання. Це не просто згаяні можливості, це не просто втрата темпів економічного розвитку – це втрата сприятливих умов для прискореного зростання економіки. Зараз уже для нас проблема в тому, щоб одержати газ у достатній кількості і за нормальною ціною. А два роки тому для нас не було це проблемою. Цієї проблеми не було. Так ми запитуємо в політиків: чи мали вони право діяти так, щоб ставити економіку України в умови, коли вона балансує між спадом і стагнацією? Мали чи ні? Ось ми заявляємо твердо: не мали.

Можна дуже довго міркувати про те, яка спрямованість була політики уряду 2005-2006 років. Ось я таке запитаю у вас, особливо у першокурсників. Треба збільшити пенсію наших людей на 100 гривень на місяць? Яким чином це зробити? Що таке 100 гривень на місяць? Це приблизно 20 млрд на рік витрат Пенсійного фонду. Ви розв’язуватимете цю задачу. Є багато шляхів, зупинимося на двох взаємовиключних. Перший шлях, найпростіший, – це збільшити податковий тиск на економіку, і ці 20 млрд забрати з економіки, забрати й перерозподілити через бюджет Пенсійного фонду та через Держбюджет. Найшвидший, найпростіший, найзрозуміліший для людей шлях. Пояснити його можна по-різному. Можна сказати, що там крадуть, що там тіньові схеми, там контрабанда, там що завгодно, але суть означатиме все одно те саме: ми з економіки заберемо 20 млрд і перерозподілимо через пенсії. З чим зіштовхнеться наш пенсіонер і всі решта громадян після такого рішення? Чи підкріплені ці 20 млрд продуктом? Ні. Ми вилучили з економіки 20 млрд. Отже, конкретне виробництво позбулося ресурсів, отже, воно стало менше виробляти, а для того, щоб зберегти рентабельність і прибуток, воно підняло ціну, отже ми, віддавши 100 грн на місяць пенсіонерові, через кілька місяців ці ж 100 грн забрали, навіть більше, бо ніколи зростання цін не буває прямо пропорційне втратам економіки. Ми навіть більше забрали в нього з кишені реально фінансових ресурсів. Є другий шлях – залишити ці 20 млрд у виробництві, в економіці. Ці 20 млрд за нормальної рентабельності, за нормального керування дозволять забезпечити принаймні 20 млрд додаткових доходів до бюджету, і отоді вже ці 20 млрд перерозподілити через бюджет, через Пенсійний фонд і віддати їх пенсіонерові, але тоді вже ці 100 грн будуть підкріплюватися реальним продуктом, реальним виробництвом. Ось вам два зразки політики: один варіант націлений на вибори, на те, щоб виглядати красиво в очах виборців, – при цьому в економіці неодмінно буде провал, другий варіант – малопопулярний, малопривабливий, але єдино можливий для економіки, і для людей єдино можливий, повторюю. Тому ми зараз робимо бюджет 2007 року, і говоримо людям чітко і відверто: “Ми робимо бюджет розвитку країни, ми не дозволимо кошти від приватизації проїдати, так що ніхто не знає, куди вони пішли, і ніхто не може пояснити, де вони, і ми відразу їх приватизуємо під конкретні інвестиційні програми, ніхто іншого у світі не придумав, як розвивати економіку. Ось тому ті проблеми, з яких я почав свій виступ, знаходитимуть своє розв’язання в площині розвитку реального сектору економіки. Разом із приватним капіталом держава активно підтримуватиме основні напрями – енергетика, інфраструктура, наукомісткі галузі. Це наші пріоритети. Безумовно, ми не можемо залишати поза межею нашої уваги аграрний сектор нашої економіки, але про нього окрема розмова, в короткій лекції, у стислому слові дуже важко охопити всі проблеми економіки, але я намагаюся зупинитися на основних наших провідних проблемах. Нещодавно мені довелося провадити цілу серію зустрічей із представниками різних напрямів нашої промисловості, соціальної сфери та науки. Я не відходив за ці півтора року, будучи у відставці, не відходив практично від аналізу основних наших галузей економіки, і водночас я переконався, що практично для країни ці два роки були згаяні. Ми нічого не створили нового, не підтримали жодної нової ідеї, ніде ні прорвалися на жоден ринок, ми просто втратили все те позитивне, що мали, не наростивши нічого, наростили тільки проблеми. І я кажу це зовсім не тому, що хочу комусь дорікнути або хочу когось принизити, я просто хочу підкреслити серйозність проблем, що стоять перед нашою державою, перед нашою країною, серйозність проблем, бо куди не зверни свою увагу – скрізь стоять такі проблеми, що якщо їх не розв’язувати, Україна зіштовхнеться, і починає зіштовхуватися, з практичними ризиками щодо своєї безпеки та для свого існування. Та візьмімо хоча б одну проблему: якийсь критик, що вдумується в те, що я говорю, скаже: ось, починає лякати перший віце-прем’єр. Та не лякаю, а констатую! Ось проблема енергетичної безпеки нашої, питання про виведення наших ядерних енергоблоків із експлуатації. Так, ми досі не знаємо, що робити з Чорнобилем, і не можемо розв’язати одну проблему з самою тільки атомною станцією, а перед нами постане ціла низка проблем. Яким чином їх розв’язувати? Це десятки мільярдів доларів капіталовкладень. Як дуже швидко знайти ресурс, що дозволить цю проблему розв’язати, чи можемо ми витрачати на демагогію, на марнослів’я, на якісь політичні проекти, які нічого, крім шкоди, не завдадуть країні? Чи ми повинні сконцентрувати весь свій ресурс на розв’язання проблем, від яких залежить наше життя? Країна задихається без радикальних, структурних реформ, і це не просто фраза, яку десь у якомусь інтерв’ю я вжив, це справді так. Візьмімо близьку вам галузь, галузь науки. В країні діють півтори тисячі наукових установ прикладного характеру, понад 700 наукових установ академічного характеру, величезна кількість різних наукових контор. Назвіть мені хоча б одного лауреата Нобелівської премії з України, назвіть хоча б одну роботу, з якою завтра ми будемо оббивати пороги Нобелівського комітету. Приблизно півтора мільярди ми витрачаємо на науку, ми можемо витратити два з половиною, за моїми розрахунками, якщо ми ці два з половиною мільярди не сконцентруємо на основних, на проривних напрямах, то ми й через два роки, і через три роки, і через чотири роки констатуватимемо кризовий стан нашої науки, – а ми йдемо до економіки знань.

Візьмімо проблему охорони здоров’я. За останні чотири роки ми рівно вчетверо збільшили обсяг фінансових ресурсів на охорону здоров’я. Хто-небудь із вас, що сидять тут, відчув зміни? Ні. От і зараз я слухав медиків, що говорили: треба додати гроші туди, потрібно додати гроші сюди, треба додати стільки-то, стільки-то і стільки-то. А я сидів і слухав, і думав, і запитував у них: а як це збільшення відчує проста людина, як вона її відчує, коли ми нарешті виведемо охорону здоров’я на такий рівень, що зможе підтримати демографію нашу. Я не кажу вже популярно, щоб, так би мовити, люди раділи, я говорю з позиції економіста, з позиції державного діяча. У нас є проблема демографії, у нас вибуває з працездатного віку через смерть, важкі хвороби наш найпотрібніший для нас потенціал. Як створити таку систему при обмеженому ресурсі, щоб вона дозволила протягом бодай 5-6 років створити сучасну систему охорони здоров’я в країні? А тільки одним шляхом – іти на радикальні реформи на ниві охорони здоров’я, платити не за кількість ліжко-місць, не просто на утримання медичних установ, а за послуги, що їх ці медичні установи надають людині, і плюс – залучати, безумовно, приватні інвестиції до цього сектору, тобто створювати страхову медицину. Вона в нас по суті страхова, бо заснована на страху.

Візьмімо проблему освіти – теж близьку вам. Коли нарешті у нашої професури, у нашої еліти професури, виникне розуміння, що ми девальвували за ці роки поняття вищої освіти. У нас уже колишні технікуми випускають магістрів, нам не потрібно стільки фахівців із вищою освітою. Я говорю крамольні речі, непопулярні речі, але це правда, а нам бракує, загалом кажучи, робітників будівельних професій, бракує зварників, бракує токарів тощо. Мені скаржаться керівники великих наших промислових підприємств, що платять три тисячі зварникові – не можуть знайти, а ми включаємо телевізор і дивимося чергову мильну оперу, де в нас фігурують рекетири, бізнесмени, для нас робітник став чимось страшним, чим ми своїх дітей лякаємо. Це що, нормально? Це абсолютно ненормально. І нам належить підносити престиж, – з одного боку, – робочої людини, з іншого боку – престиж інженера, престиж фахівця, а для цього вищій школі теж потрібні радикальні реформи. І всі ці реформи, я говорю тільки про частину, про невелику частину реформ, а практично кожна сфера нашої життєдіяльності потребує цього реформування, всі вони вкрай болісні, всі вони можуть бути витлумачені абсолютно перекручено. Ось чому так важливо, щоб було розуміння в суспільстві та підтримка суспільства щодо потреби виконання цих реформ, потреби провадження цих змін. Їх повинен ініціювати уряд, їх мусить підтримати Верховна Рада, але їх має підтримати суспільство. Бо так, як ми дотепер діяли, далі діяти не можна – це шлях у нікуди. Я відхилився, я порушив тему: де є Україна у світі? Як завжди, – на роздоріжжі, з варяг у греки. Як завжди, – між кимось і чимось, і це її історична доля, а може це й перевага. Мистецтво політики полягає в тому, щоб зробити це перевагою.