Отже, новий концертний сезон почався. Але так вже трапилося, що я пішов слухати музику не до філармонії, де лунали і класика, й джаз, а до школи ім. Столярського, де виступав камерний оркестр Одеської філармонії. Художній керівник і головний диригент оркестру Ігор Шаврук – сидів цього разу в залі. А за диригентським пультом був гість зі Швейцарії Маріо Беретта. Це багатогранний музикант, але головним для себе він вважає творення музики. І в цій якості досить затребуваний: він автор музики до багатьох кінофільмів (не рядової продукції масової культури, а серйозних творів). Він був і автором музики для тисячного хору, виступ якого відкривав амбіційний захід – міжнародну виставку «Експо», що відбувалася кілька років тому в Швейцарії.
Беретта як диригент – трішки академічний, він ніби притримує свій італійський темперамент і прагне насамперед до суворої вивіреності темпу, виразності звучання. Один із ранніх, надзвичайно популярних дивертисментів В.А. Моцарта твір № 136, одразу підкорює точністю в передачі моцартівського стилю, легкістю ніби ширяючого в повітрі звучання скрипок. Особливо виразно прозвучала друга частина – раптово задумлива й печальна. Потім пролунала музика, практично не відома нам – «Ідилія» Лео Яначека. Мелодійне багатство, краса цієї музики ніби примиряли нас із деякою її одноманітністю, відсутністю помітних контрастів. Але кульмінацією першого відділення було «Адажіо» американського композитора Семюеля Барбера. Його я теж слухав вперше і не міг не оцінити краси цієї музики, так само як і майстерності оркестру й диригента. В «Адажіо» нас обволікає повітряна й начебто тендітна звукова атмосфера, і ввижається сіре озеро й настільки ж сіре небо. Немає яскравих барв, сутінки і сум. І час немов сповільнює хід, занурюючи нас у смутне споглядання. Потім випадково я довідався про секрет впливу цього «Адажіо» – того дня мали ховати дорогу для диригента людину, і він вклав у виконання твору всі свої почуття.
У другому відділенні виконувався Концерт для фортепіано й струнного оркестру Маріо Беретта.
Диригував автор, а партію фортепіано виконував заслужений артист України Олексій Ботвінов. Ось окремі, краплинні звуки фортепіано – і гудіння струнних. А потім зароджується якийсь рвучкий рух – і відчуваєш, що тебе захоплює незрозуміле душевне хвилювання. Взагалі-то сучасна музика часто досить холодна, вона швидше покликана дивувати нас незвичайністю, нестандартністю звукосполучень. Часом вона взагалі нагадує абстрактну картину... А тут, незважаючи на цілком сучасну, трохи тверду музичну мову – цілком конкретний рух якогось сюжету, що розгортається, зі своєю кульмінацією й розв'язкою. Ботвінов грає енергійно, фортепіано на рівні змагається з оркестром, і раптом ми в якусь хвилину розуміємо, про що йдеться. Про виживання душі в сучасному світі. Про мужність, яка для цього потрібна. Про подолання хаосу, дисгармонії. Боротися доводиться ніби на два фронти – і зі світом, і з самим собою. Ось завзято, раз-по-раз повторюється музична фраза. А наприкінці її – звучить зовсім окремий самотній високий звук. Як запитання. Ми очікували, що хоча б у другій частині концерту настане деякий перепочинок. Але ні – концерт має неймовірну динаміку, бурхливу енергію, й мимоволі думаєш, який величезний темперамент криється за вдаваною м'якістю зовнішнього вигляду композитора. Знову повторювана музична фраза, ніби переборює дисгармонійний гамір повсякденного життя, і враз обривається. У третій частині концерту – знову ніби заведено мотор, запрацювала вдавана недобра «машина», і раптом фортепіано ніби збивається з ритму, і виникає звуковий хаос, крізь який звучить розпачливий удар по клавішах. На мить я згадав гротескні епізоди музики Шостаковича. Дисгармонія перемогла? І знову – завзятість, мужність, ритм що вбивається у простір. І раптом фортепіано, граючи соло, ніби говорить нам ясно й виразно: живий ще! Живий! У фіналі – переможний виплеск енергії.
Чудово, що людина здатна продемонструвати таку міць. І в той же час замислюєшся про джерело цієї енергії. Це не просто людська сила й мужність, це енергія духу, це вкорінення людини в духовному, трансцендентному, божественному. І звідси орієнтація не на естетику руйнування, а на мистецтво, що допомагає жити й вижити.
Слухачі без кінця кричали «браво» і викликали піаніста й диригента на сцену. Такий безперечний успіх сучасного музичного твору вимагає пояснення. Представники попереднього покоління – потрясали нас у своїх творах прямо-таки космічним масштабом трагедії й повною безвихідністю. Не говорячи вже про складність музичної мови, майже недоступної для слухача-немузиканта. А музика Маріо Беретті – і зрозуміла, й емоційно діє на слухачів. І найголовніше – вона витримана, якщо можна так висловитися, не в космічному, а в людському форматі. Вона, незважаючи на весь свій драматизм, – оптимістична. І хочеться повірити разом із композитором, що не все в нашому перенасиченому проблемами світі так вже безнадійно. І чи не тому в наших оплесках – лунала вдячність?
