Село Агафіївка, що на Любашівщині, розкинулося в широкій заплаві річки Чичиклії. Якщо пройтися мальовничими осінніми вулицями, то в очі відразу впадають незвично складені стіжки сіна та соломи. Побачений краєвид відразу асоціюється з карпатськими пейзажами. Звичайно, й говірка більшості старожилів села своєю вимовою відрізняється від “причорноморського” суржику”.
До сільського закладу культури неквапно підходять ошатно одягнуті чепурні агафіївці. Неординарна подія зібрала тут людей – відкриття етнографічного музею ужиткового мистецтва західноукраїнської народності бойків.
Завідувачка районного відділу культури і туризму Алла Леонідівна Артеменко та сільський голова Раїса Миколаївна Лисейко урочисто відкрили експозицію музею.
Завідувачка сільського клубу ( працює на цій посаді лише півтора року) і водночас ініціатор та хранителька скарбів свого роду-племені Ірина Михайлівна Безнащук ціле десятиліття йшла до створення цього, вимріяного ще з дитинства, музею. Довгі роки вона збирала вибулі з ужитку стародавній одяг, рушники, зразки вишивок, картини, ікони, горщики, макітри...
Виступаючи перед присутніми, Ірина Михайлівна розповіла, що надихали її зберегти культурне надбання своїх предків бабусі Катерина і Франя, а відкриття самого музею було приурочено до 55-ї річниці депортації всіх жителів бойківського села Михновець, яке до 1951 року відносилося до Стрілківського району Дрогобицької області (нині територія Польщі). Тоді, після “вирівнювання” кордонів між Польщею і СРСР, усіх жителів села, яке відходило полякам, було переселено до сіл Агафіївка, Романівка, Пилипівка Любашівського району Одеської області і до села Іванівка Врадіївського району Миколаївської області. Звичайно, новоприбулим виселенцям хат не дали. Їх було розміщено поміж місцевих людей, а декотрим доводилося спати під відкритим небом. Згодом розпочалося спорудження усією громадою хат з лампача. Працювати доводилося усім.
Важко описати трагедію людей, яких було відірвано від рідних, щедро политих потом, земель і силоміць вивезено у спекотні причорноморські степи, куди вони, попри всі негаразди принесли свою культуру і віру. Тож не дивно, що новостворений музей освятив отець Роман, греко-католицький священик храму Великомученика Дмитрія Солунського, пристосувавши для свяченої води музейний експонат – стару макітерку. До речі, сільську культову споруду ділять між собою греко-католики та православні, по черзі провадячи свої релігійні відправи.
Напрочуд щедро представлена у сільському музеї бойківська ужиткова культура. Особливо чудово збереглися рушники та сорочки, які близько ста років тому були помережані “хрестиком”, ”низзю”, “настилом” (гладдю), “вузликом” чарівними бойківчанками у довгі зимові вечори. Прості горянки ткали на білому полотні мелодії рідного краю.
Повний комплект дівочого вбрання, чимало рушників, й інших виробів декоративно-прикладного мистецтва. подарувала своїй доньці для музейної експозиції Дарина Павлівна Асафайло.
Згадала ті давні часи Марія Михайлівна Андрусик, яка залишившись без батьків з братом, пасла на полонинах та в лісах корів, а вечорами ткала на ткацькому верстаті традиційні килимки та доріжки. Дванадцятирічною, так і не здобувши освіту, вона потрапила до Агафіївки, де продовжила заробляти на прожиття своїм нехитрим ремеслом. Звичайно, не втерпіла бабуся і продемонструвала своє вміння працювати на верстаті, який став музейною реліквією. Також вона подарувала подушки, оздоблені узорами, які нанесені на полотно штопанням.
А ось Катерина Василівна Асафайло продекламувала свій вірш, пройнятий любов’ю до свого рідного краю. Писати почала давно, і написане складала в шухляду, щоб з приходом незалежності поділитися з людьми своєю самобутньою ліричною творчістю. Вона й досі пам’ятає рідні полонини та гори, хоча потрапила у вигнання в дев’ятирічному віці разом з матір’ю та братами.
Звичайно, були представлені у музейній експозиції вироби місцевих майстринь.
Щирі слова захоплення та вдячності прозвучали з вуст іменитих гостей, представників сільської влади та сільчан на адресу хранительки культури свого народу І.М. Безнащук.
Не зайвим буде сказати, що велику допомогу і підтримку впродовж всієї пошукової роботи та облаштування етнографічних експозицій надавали хранительці бойківських традицій рідні та близькі, без яких не було б цього агафіївського дива, пам’ятки майстерності і таланту народу.
