Кажуть, що ім'я людини провіщає її долю. Дівчинку із села Рацулово Іванівського району (нині село називається по-іншому) батьки назвали Любов'ю, тим самим визначивши сенс усього її життя – безмежну любов до людей.
У холі дитячого відділення обласної психіатричної лікарні, що на Слобідці – стенд з фотографіями вродливої жінки. Витончені риси обличчя, густе, акуратно вкладене волосся, бездоганно білий накрохмалений халат. У центрі стенду написано великими літерами: «мама Люба». Так її називали у відділенні, де ця жінка пропрацювала понад сорок років. Вона не професор, не зав.відділення, а проста медсестра. При згадуванні про неї співробітники одностайні у думці: « Любов Іллівна – свята. На її прикладі ми навчаємо молоде покоління. Це – легенда нашої лікарні».
…Любов Іллівна жила у скромному будиночку неподалік від лікарні і за першим покликом бігла на роботу. Самітня жінка з великою кількістю вільного часу? Аж ніяк. Вона – мати трьох дітей, дружина інваліда війни, багато і тяжко працювала, доглядала чоловіка і дітей, велику кількість родичів і була при цьому безмежно щасливою.
Чи була вона щасливою по-справжньому – велика трудівниця, яка несла тягар житейських нескінченних турбот, спала по чотири-п’ять годин на добу?
– Вона не могла докорінно змінити життя, тому змінювала своє ставлення до нього і примудрялася бути щасливою за будь-яких обставин, – сказала мені одна з її дочок.
…Цього холодного дня маленька Любочка Пилюк майже не запам'ятала у подробицях. Мама тільки викупала їх, чотирьох малят, коли дорослі люди прийшли розкуркулювати сім’ю, хоча Пилюки не були заможними. Вони наполегливо трудилися все життя. Не бігали по зборах, не мітингували – можливо, у цьому і була їхня головна провина? З будинку винесли все до ниточки. Дітей мати роздала по родичах, загорнувши у простирадла і наволочки – їхню нехитру одіж випрала, а змінної в «куркульських виродків» не було...
У цій ситуації сім’ю врятувало те, що батько влаштувався в Одесі візником на хлібозавод, що розташовувався на Слобідці-Романівці. Поступово Ілля Пилюк перевіз до Одеси дружину і діток.
Росла Любонька допитливою і мріяла, коли школу закінчить, – одружиться з гарним хлопцем, народить йому дітей і буде щасливою все життя...
Все це збулося, але якою ціною! Миколу, гарного хлопця, який подобався їй завжди, одного разу побачила на вулиці рідного села, і заціпеніла. Він ішов сільською вулицею у якомусь лахмітті під конвоєм румунських солдатів.
У Люби, яка виросла в дуже небагатій навіть за тодішніми мірками родині, була єдина цінна прикраса – золота каблучка, подарована на повноліття. Гроші на її купівлю збирали всі родичі. Не роздумуючи, вона зняла її з пальця і простягла румунам, тим самим підтвердивши одвічну істину: останнє слово у виборі долі – завжди за жінкою.
Вона виходжувала його, зраненого, знесиленого, ховаючи від окупантів. Спочатку Микола і не вірив у своє щастя. Адже життя не балувало його. У сім’ї – десятеро дітей. У самий розпал голодомору хлопчика відправили до рідні у Роздільну, сподіваючись що виживе. Він вижив, почав працювати в МТС, яка обслуговувала кілька районів. Після фінської війни повернувся додому і знову працював. А на початку Великої Вітчизняної був поранений. Відлежався у стогу, втративши багато крові. Коли зміг рухатися, попрямував додому. Та потрапив на очі румунам. Не сподівався ні на що. А тут доля послала це відчайдушне дівчисько...
…Про Любоччину каблучку в сім’ї потім складали легенди. А чоловік, буквально вихоплений з лап смерті і відроджений її коханням, переживав, що не міг подарувати їй навіть подібну: занадто важке було життя після війни... Він демобілізувався і працював на крекінг-заводі, вона – вчителькою у школі. Народилися доньки, син, і їх потрібно було ставити на ноги...
Щодня, йдучи до школи, Люба проходила повз розташовану поблизу лікарню, де сумовитою зграйкою гуляли хворі дітки. Рішення вона прийняла цілком свідомо: звільнилася зі школи і пішла працювати санітаркою до дитячого відділення. А потім з чоловіком взялися за навчання. Він – у технікумі, вона – на курсах Червоного Хреста. Але оскільки дітей залишити не було з ким, довелося вирішувати, кому залишати навчання. За всіма статтями виходило, що Любаші; Микола вже почав робити кар'єру на заводі. Але він вважав за краще зробити подарунок жінці, яка врятувала його – і навчання продовжила вона.
– Любов Іллівна була висококласною медсестрою. Вона пропрацювала в лікарні понад 40 років, – це слова головлікаря обласної психіатричної лікарні Миколи Романського.
– Вона замінила матір більш ніж 25 тисячам хворих дітей, які пройшли через її добрі руки за десятиліття роботи у відділенні, – звучало зі сцени обласної філармонії, коли під час святкування Дня матері весь зал встав, щоб вшанувати пам'ять цієї чудової жінки.
– Вона була чудовою і дуже доброю мамою. Встигала все: співати в лікарняному хорі; пекти чудові пироги для нас і дітей у відділенні; брати хворих малят, покинутих батьками, до нашого будинку. Не пам'ятаю, щоб вона відпочивала, – згадує дочка Лідія.
У Любоччиному будинку завжди був ідеальний порядок. Часто тут жили батьки хворих дітей, яким просто було ніде зупинитися в Одесі. Нерідко сюди приходив священик таємно хрестити малят, і мама Люба ставала їхньою хрещеною. Кажуть, що багатьом дітям після цього ставало значно легше. Її дворик – маленький клаптик землі біля дому, тут немає звичних для ока Фонтанських і Аркадійських садів. Але навіть на цьому клаптику землі вона ухитрилася виростити виноград, солодкі, живильні грона якого несла в лікарню хворим дітям. Із скромної зарплати купувала для них іграшки і солодощі.
Вона навчилася добре шити і, змайструвавши кілька сукенок і костюмчиків (не гірше за фірмові!), їхала на сільські базари і міняла їх на продукти. І так по кілька разів на рік. Сім’я не жила надголодь, але у важезних сумках, які ця гарна, з аристократичною зовнішністю жінка тягла додому, завжди були пакунки з їжею для хворих дітей.
Любаша дуже любила свого чоловіка, зранену людину з нелегкою долею, понівеченою війнами. «Татусь» – іншого слова про батька діти від неї не чули. Чи дарували їй квіти? Ні, звичайно. Тоді не заведено було ходити в лікарню з квітами, цукерками і шампанським. Але квіти світилися на вишитих його картинах, розвішаних у будинку, на розшитому візерунками одязі дітей. А найбільшою радістю для неї було, коли чоловік з дітьми зустрічали після роботи біля лікарні, і походи у театри та філармонію, читання казок підрослим онукам і сімейні свята, коли збиралася численна рідня. Найкращим подарунком стали дипломи про вищу освіту всіх дітей.
Їй, справжній хранительці сімейного вогнища, сповненій жалю до людей, вдалося створити свій маленький, неповторний світ у невеликому будиночку в глухому слобідському провулку. Створити свій рай на землі, свою державу, про яку вона мріяла – Державу Любові. Далося це ціною титанічних зусиль, безсонних ночей. Ціна раю на землі – рання сивина і нескінченні переживання. Але хто сказав, що любити – легко?
…Вона померла 6 січня, напередодні Різдва Христового”. Її останніми словами була свята настанова: “Любіть один одного”. Всі, хто прийшов на похорон, не вмістилися навіть за церковною огорожею...
...Мама Люба пішла з життя десять років тому. На її скромній могилі на Слобідському цвинтарі – завжди квіти. Найбільше їх буває тут в день мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії. Так буде і сьогодні. Квіти приносять часом абсолютно чужі для покійної люди. Приносять тому, що скромна медсестра із Слобідської лікарні стала для них символом того, що було у дефіциті за всіх часів – Великої Любові...
