Село Каратаєве Левадівської сільради Миколаївського району позначене на карті автомобільних доріг як «нежиле». Сімнадцять років тому повернулася сюди на постійне місце проживання сім’я Трандафілів. З того часу немолоде подружжя живе і трудиться на землі своїх предків, щоденно борючись за виживання в екстремальних умовах та всім своїм селянським єством ратуючи за відродження села.
Позаростали стежки-доріжки
З центральної вулиці села Левадівка до гарману агрофірми імені Степана Олійника пролягла асфальтована двокілометрова дорога. Звідси врізнобіч розбіглися до дбайливо оброблених ланів второвані транспортом грунтові дороги. Одна з них повела звивистою восьмикілометровою стрічкою через ярки, підгірки та поля до загубленого у степах села Каратаєво.
Нелегко було відшукати у степових просторах покинуте село. Зрадів, коли побачив декілька корівчин, які паслися на вигоні і свідчили про присутність людей. Проїхавши балку, дібрався до зарослого травою сільського майдану і таки втрапив до оселі подружжя Василя Миколайовича та Любові Павлівни Трандафілів. Каратаєвці непроханого гостя зустріли насторожено, але після знайомства поділилися наболілим, розповівши про своє нелегке життя-буття.
ЛЮБОВ ДО РІДНИХ ПОПЕЛИЩ
Селянин з діда-прадіда, Василь Миколайович Трандафіл народився буремного 1942 року. Закінчивши восьмирічку, чотирнадцятирічним подався до Одеси і вступив до фабрично-заводського училища Одеського м’ясокомбінату навчатися на забійника тварин. Згодом влаштувався на будівництво і завдяки добросовісній праці отримав у 1968 році трикімнатну квартиру. За цей час роботящий чоловік встиг одружитися на односельчанці Любові (дівоче прізвище Солтановська) і виховувати двох доньок: Валентину і Тетяну. Звичайно, роботи у портовому місті вистачало, але щоразу після відвідин рідного села серце краяла туга за селянською працею. Та дівчатка вже пішли до школи, і не хотілося дітей “зривати” з місця. На той час (а йшов 1970 рік) в Левадівці побудували нову школу, і всі юні каратаєвці стали там навчатися, бо їхню закрили. Згодом дійшла черга до ліквідації тракторної бригади і молочнотоварної ферми. Залишившись без роботи і водночас без засобів до існування, люди почали скаржитися у всі інстанції, але нічого цим не домоглися. Так і не діждавшись справедливості від влади, жителі поступово почали роз’їжджатися, залишаючи напризволяще добротні будинки, дбайливо оброблені городи та присадибне господарство. Лише чотирнадцять сімей з усіх 220 дворів, що у добрі часи нараховувалося в селі, поселилися у сусідній Левадівці. Переважна ж більшість каратаєвців розбрелася по білому світі. Стариків, які до останнього трималися за рідну землю, але вже не могли поратися по господарству, діти забирали до себе. Свого батька — Миколу Васильовича, мабуть, останнього жителя багатостраждального села Каратаєво, Василь Миколайович перевіз в Ісаєве разом з пасікою, з якою той нізащо не хотів розлучатися.
...Мародери, які, немов шуліки, накинулися на покинуте село, швидко зробили свою чорну справу. Не забране майно було пограбоване, з порожніх хат були “живцем” видерті вікна і двері. Таким чином село, позбавлене виробничої інфраструктури, кануло в Лєту. Лише на Проводи, що припадають на другий вівторок після Великодня, з’їжджаються звідусіль нащадки жителів славного степового села, щоб поклонитися рідним могилкам і пом’янути своїх предків.
У 1985 році, чергового разу навідавшись до рідних попелищ з уже вимріяною думкою остаточно повернутися додому і відродити село, В.М. Трандафіл застав його вкрай понищеним і сплюндрованим. Проте це не завадило йому через чотири роки повернутися з Одеси до Каратаєвого. Як чітко пам’ятає степовий “робінзон”, це сталося 23 березня 1989 року, коли дороги вже просохли і були второвані землеробами. Спершу господар облаштував своє сімейне гніздечко у хаті жінчиних батьків, хата добре збереглася. Поставив новенькі вікна і двері, котрі привіз на стареньких “жигулях”. А потім взявся за забур’янений город та зарослий сад. Переїхала і вірна дружина — Любов Павлівна — з усім хатнім начинням та нехитрим сільськогосподарським реманентом, заздалегідь придбаним на міських ринках.
Спочатку завели корівчину та іншу дрібну живність. Додатково почали обробляти город жінчиної бабусі, щоб запасів вистачило самим прогодуватися і розділити на дві одеські сім’ї. На прохання новоселів перший секретар Миколаївського райкому партії Микола Якович Колісниченко і голова райради Василь Іванович Калашник посприяли проведенню до їхньої хати електролінії. Тож на Новий рік „лампочка Ілліча” знову засяяла в каратаївській хаті.
ЗГАДУЮЧИ ДИТИНСТВО
Історія села Каратаєвого розпочалася у 1896 році, коли селяни з одноіменного села сусіднього Врадіївського повіту змогли придбати тут землю для ведення свого хутірського господарства. Дід Василь, у якого було дев’ятеро дітей, одним з перших купив чотирнадцять десятин у місцевого поміщика (вірогідно, у генерала Шварца, який володів 400 десятинами навколишніх чорноземів і хутір якого був розташований неподалік від села Каратаєвого). Хутір мав назву “Шварців”, там розміщувався чудової архітектури будинок безногого землевласника (мабуть, втратив ноги на одній з численних воєн), ставок, сад та парк з алеями. Дбаючи про своїх селян, генерал побудував для кожної сім’ї з власної цегли 56 будиночків. Проте у 1905 році, як розповідав Василеві батько, наскочила на маєток банда з десяти вершників і затребувала у власника грошей. Пан-каліка, якого доглядала єдина донька, подав через вікно пакунок з червонцями, але все ж був застрелений одним з нападників.
Після революції життя на пограбованому хуторі тривало. І лише у 1927 році добротний маєток з усіма будівлями було зруйновано. З “набитої” на руїнах цегли в Левадівці було побудовано школу і клуб, а в Ісаєвому — школу механізаторів.
Чимало злигоднів випало на долю самих каратаєвців, які пережили громадянську війну, розкуркулення, Велику Вітчизняну війну та кілька голодоморів.
Батько Василя 32-річним пішов на фронт. Невдовзі він потрапив у концтабір, звідки втік і змученим, але неушкодженим, добрався до рідного села.
Свій відбиток залишила війна і на обличчі маленького Василя. Він з друзями розкопував старі окопи і підривав знайдені іржаві гранати. Під час таких небезпечних ігор йому осколком пошкодило праве око, але якимсь дивом він врятувався від смерті.
Наш герой мав чотирьох братів: Анатолія, Віктора, Володимира, Григорія — і двох сестер: Валентину та Віру. У турботі про них пройшло його коротке босоноге дитинство. З дев’ятирічного віку він почав працювати у колгоспі. А його дружина Люба, найстарша з трьох дітей у сім’ї, чотирнадцятилітньою справлялася на фермі з групою корів. Роботящими були усі сільські діти, змалечку привчені батьками до нелегкої сільськогосподарської праці.
Найважчим завданням для юних каратаєвців було забезпечення своїх осель питною водою. Її брали з двох криниць. Сьогодні є єдина в окрузі криниця, яку вберіг від руйнування хранитель села. Для підвезення води він використовує трактор або мотоцикл з причепом. Звичайно, вода зберігається в забетонованих місткостях.
Попоравшись біля свиней, Василь Миколайович повів мене зарослими стежинами села. Зупинилися біля колишнього приміщення сільмагу. Господар розповів, що влаштував тут міні-ферму і утримує своє дійне стадо. Далі доріжка повела до майдану, де колись була школа. Від неї нічого вже не залишилося. Поряд височіє пам’ятник загиблим землякам у Великій Вітчизняній війні та двадцяти семи воїнам Червоної Армії, які загинули у березні 1944 року. Знайшов вічний спочинок у каратаєвській землі і льотчик-винищувач капітан Зайцев, який в парі з братом з повітря прикривав наші наземні позиції і був збитий німцями.
У 1955 році вдячні каратаєвці врочисто перепоховали полеглих на полях війни у братську могилу і спорудили монумент воїнам-визволителям.
ВІД РАННЯ ДО СМЕРКАННЯ КРУТЯТЬСЯ ОБОЄ
Була у Василя Миколайовича заповітна мрія — стати справжнім фермером. Заздалегідь він придбав два трактори, але землі йому не вистачило, бо не підоспів до її роздачі. З великим зусиллям домігся, щоб йому з дружиною видали законні паї. Сьогодні вони володіють десятьма гектарами орної землі, які віддають в оренду агрофірмі імені Степана Олійника. Як орендну плату хуторяни отримали понад тонну збіжжя. Зв’язок з місцевими фермерами та одноосібниками у Василя Миколайовича налагоджено тісний. Вони залишають біля його подвір’я сільськогосподарський реманент, щоб дарма не спалювати солярку, відвозячи його щоразу у сусідню Левадівку. Мають господарі і сусіда, левадівчанина Володимира Петровича Тирбу, який взявся обробляти один з покинутих городів та облаштував під тимчасове житло занедбану хатину.
Зрозуміло, що і без фермерства у беручких до роботи господарів Каратаєвого справ вистачає. Зокрема, місяць або півтора займає лише сінокос, щоб запасти достатню кількість кормів для худоби, забирає час порання городів та худоби, пасіка, переробка на сепараторі молочної продукції та заготівля городини. Лишки вирощеного та смачне масло від корівок господиня щотижня реалізовує на ісаївському базарі, частину роздає чималій рідні та пересилає дітям та чотирьом онукам в місто Одесу.
ГРАБІЖНИКИ, ЗВІРИНА І ПОДИХ ВІЛЬНОГО СТЕПУ
Бажання переїхати поближче до цивілізації виникло у Трандафілів, мабуть, з рік тому. А причиною стало те, що якісь грабіжники 27 березня 2000 року понищили лінію електропередачі, яка вела до хати, і вкрали аж шість прольотів алюмінієвого дроту, щоб здати його у металобрухт. Цим самим вандали позбавили хуторян надії на майбутнє, бо без струму важко вижити в екстремальних умовах. Звичайно, “біганина” господаря по всіх інстанціях не зрушила справу з місця. Він і сам розуміє, що “Обленерго” не викине на вітер понад десять тисяч гривень, щоб допомогти каратаєвцям, з яких зиску не буде майже ніякого.
Любов Павлівна з гіркотою і болем в голосі каже, що якби їм налагодили світло, то нізащо вони не виїхали б з насидженого місця до самої смерті. І сподівається, що зглянеться над їхньою долею новообране керівництво району. Тим більше, що за 2-3 кілометри від Каратаєвого розташоване ще одне покинуте село з дивовижною назвою Мала Дворянка. Там мешкають двоє стареньких з донькою, яка їх доглядає. Там відновили понищену лінію електропередач і навіть дорогу відремонтували.
В.М. Трандафіл змушений був аж у Києві купити електровітряк потужністю 27 Вт. Проте за шість років недосконало сконструйований виріб довелося чотири(!) рази відправляти на ремонт. Додатково Василь Миколайович придбав бензинову пересувну динамомашину, щоб перемелювати ячмінь на дерть для свиней та великої рогатої худоби.
Сімнадцять років “робінзонади” у степових нетрях, коли ночами завивають вовки і залишають свої сліди біля обори, а кізки, зайці і фазани пасуться безбоязно на городі, лише загартували відданих каратаєвців фізично і морально. Боротьба за виживання припала їм до смаку, і вони не уявляють, як будуть обходитися без вільного степу, якщо переберуться до людей.
