Міркую в переддень Міжнародного дня музики. Як добре, що все-таки є цей день! Отже, ми відчуваємо, що без музики ми як люди втратили б щось істотне. Що саме? Важко відповісти на це запитання, і все-таки варто спробувати. Такий вже мій талан музичного критика – говорити про те, про що варто було б мовчати. Розповідати про почуте на концерті – чудово усвідомлюючи безсилля слів. Музику не можна переказати словами, її можна тільки пережити, зберігаючи в пам’яті саме це переживання. Але здається – саме тут схований один із секретів привабливості музики для нас, людей двадцять першого століття. Ми занадто багато говоримо, покладаючись на слова, логіку, на можливість прямого передавання потрібної для тієї чи іншої справи інформації. Але слова норовлять знецінюватися, перетворюватися на пусте стрясання повітря, за яким стоїть дуже куций і плоский зміст. Це наочно виявляється як у побутовому, так і в діловому спілкуванні.
Втім, є одна сфера, у якій слово ще зберігає свою велич і могутність – поезія. Щоправда, хто зараз читає вірші? Поезія в умовах сьогоднішньої цивілізації відсунута на задній план. Тим часом дуже багато чого ріднить її з музикою – і це все справжні поети ясно усвідомлювали. Один із них навіть вигукнув: “О, якби без слів висловитися душею було можна!”. Отже, головне для нього – не в словах, так само як і у великій музиці головне не в нотах, не в звуках самих по собі. Головне – в тому, що стоїть за словами або звуками. У цій самій душі людській, яка хоче “висловитися”, прагне будь-що стати зрозумілою. І щоразу осягає неможливість цього.
І тут згадуєш, що не випадково музика супроводжує людство чи не з найперших днів його існування: жоден ритуал не обходився без музики, співу, танцю, причому всьому цьому надавався характер священнодійства. Музика мала лікувальну дію (зараз ці її властивості знову відкриті). Але найголовніше – за допомогою музики ніби створювалася “інша реальність”, входячи в яку людина змінювалася, почувалася сильнішою, могутнішою, ніби відкривала свою божественну сутність.
Але, господи, про яку музику я говорю? Чи про ту, що звучить у запханих у вуха навушниках, а юна людина в автобусі або на вулиці в такт трусить головою і робить ритмічні рухи тулубом? Ні, я не буду осуджувати масову музичну культуру. Просто потрібно зрозуміти, що вона обмежена своїми розважальними функціями. І тому є настільки ж плоскою, як і наше механічне побутове життя. Найстрашніша втрата, завдавана цією поп-культурою – в тому, що вихована на ній людина, можливо, ніколи не прийде до філармонійної зали, щоб слухати класичну музику. А якщо і прийде, то не зуміє ввійти всередину цієї музики, у її таємну глибину – і залишиться на поверхні, відзначаючи лише красу мелодії або віртуозну майстерність виконавців.
На жаль, я дедалі частіше зустрічаюся з цією установкою слухачів. І мені дуже прикро, коли спостерігаю, як багато виконавців ідуть назустріч таким очікуванням публіки. Я колись писав, що є “музика вуха” і “музика духу”. І як же прикро, коли твори стають для виконавця лише приводом для того, щоб продемонструвати свою віртуозність – а врешті навіть шедеври Шопена та Моцарта перетворюються на “музику вуха”. Зміст музики, те, що стоїть за звуками, ніби перестає цікавити. І от вони зникли – “глибина і таємниця”...
Та нащо вам ці глибина й таємниця? – запитає роздратований читач, для якого все на світі зрозуміло, як двічі по два. Відповім: там, у глибині – душа людська. З якою потрібно поводитися вкрай шанобливо, поки вона, розсердившись, не полишила нас. Душу не збагнути розумом. У повсякденному житті вона зазвичай ховається, таїться. Але в музиці великих композиторів, особливо романтиків, вона висловлюється з разючою відвертістю, щирістю. Вона переживає майже неможливі для нас злети й падіння, вона любить, страждає, тужить, радіє... І до всього цього ми, середні люди нашої убогої на прояви духовності цивілізації – можемо долучитися! Зрозуміло, за умови, що на сцені – великий музикант, а ми – не надто зіпсовані всілякою попсою слухачі.
Нинішній концертний сезон почався виступом чудового піаніста Михайла Плетньова, який грав програму з творів Шопена. Він міг би легко скорити слухачів, лише демонструючи свою неймовірну фортепіанну техніку, надвіртуозність. Але він обрав інший шлях, найважчий. Це був рідкісний випадок – коли музикант творить у нашій присутності, а не просто виконує твір. А заодно і створює свій образ композитора. Плетньов так вжився в цей образ, що здавалося це він зараз – страждає, це йому зараз – боляче, це він з неймовірною мужністю переборює свої біди й розчарування...
Навіщо слухати музику – та ще й так геніально виконувану? На те, щоб наша душа прокинулася зі сну, співчуваючи, співпереживаючи. Тоді вона начебто шириться, росте (навіть якщо нам при цьому – боляче), і їй відкриваються ті висоти людського духу, про які вона вже і забула. Без усяких слів – відкривається! І в цьому – перемога мистецтва над минущими турботами, над нашою пласкою реальністю.
